Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/40
• Следующая

Шукали й не знаходили, знову шукали. Та й пізніше, коли заходилися рити нору, аж до полудня, поки вартовий стояв на посту, теж не марнували часу — йшли на розвідку в ліс.

Але стежки на захід не було. І ми її прокладали самі — під кущами, серед узгір'я — непомітну, проте рятівну й надійну в цих дрімучих нетрях. Вона стала нам у пригоді, нею ми зараз відходили на захід.

Барарату ми виручили — втеча вдалася… Коли згори пробилося світло, я обережно вибрав довкруг землю. Нора поширшала, стала схожою на крутобокий глек, днище якого — підлога барака — було вимощене нещільно пригнаними дошками. Одну з них я відхилив і уздрів таке: в бараці, на двоярусних нарах, один біля одного лежали зморені працею тубільці — ті, кого янкі щойно пригнали з кар'єрів.

Хворі, серед яких був Барарата, лежали в кутку, правобіч від нашого лазу. Худі, виснажені, з глибоко запалими очима, погляд яких — затуманений, байдужий — витав десь далеко, вони більш нагадували мерців, ніж живих людей.

Де я бачив таку сцену, подібне пекло, в яке варвари кинули людину? Пам'ять блискавично підказала: кадри з документального кінофільму про фашистські концтабори Бухенвальд і Освенцім.

Отже, і через десятиліття після, здавалось би, остаточного краху фашизму він знову ошкірював свої мерзенні зуби, пожадливо пив людську кров. І дарма, що те огидне слово — фашизм, яким іменувалася гітлерівська тиранія, поступово зникає з ужитку, — значення й зміст його лишаються колишніми: насильство, поневолення, навіть якщо чинять їх не гітлерівці, а сини «вільного» світу, великі «гуманісти» — американці.

Наша копітка, стомлива робота була завершена — наскрізна нора вела в барак. Та я, аби не звести всі старання нанівець, ще більше — не опинитися в пазурах у окупантів, діяв обачно й не поспішав.

Насамперед уважно вивчив внутрішнє розташування в'язниці. Ще раз з'ясував, коли до неї підходить, заглядаючи у вікна, вартовий.

На другий день після того, як лаз був готовий, ми з Лотою знову пробралися під барак.

Тубільці були на роботі в кар'єрах. Тут же лишився Барарата і ще кілька хворих остров'ян.

Спечний полудень, як і завжди, загнав вартового у прохолодне бунгало. Альфред із джунглів подав сигнал: можна починати!

— Нумо, Лото, говори! — звернувсь я до дівчини, пропустивши її вперед, до підлоги.

— Соа-сенга, добре, Васка-Кваска, — пошепки відповіла вона і, відхиливши дошку в настилі, сказала:

— Барарато, і ви, його друзі, не дивуйтеся й не зчиняйте галасу! Це я, ваша сестра, Струнка Пальма — Лота Анівона з танани Яо-Ватономбі, в якій вас тримають кляті вороги.

— Лота?! — почувся приглушений крик Барарати.

— Так, це я, — відповіла дівчина й відразу ж продовжила почате: — Слухайте уважно: ми під бараком прорили нору. Вона веде в мангри, аж до океану. Нею ви зможете вийти на волю. Скажіть про це всім полоненим, але так, щоб не чула варта. Увечері, коли закінчаться роботи в кар'єрах і вам накажуть спати, вдайте, що поснули, а самі, в цьому ось місці,— вона просунула руку в щілину, — відхиліть дошки і тихо вийдіть із барака. Ми чекатимемо вас на узбережжі.

— Спасибі тобі, сестро, — в один голос озвалися тубільці.

— Ми так і зробимо, Лото, як ти велиш, — докинув Барарата. — А тільки як же бути: п'ятеро серед пас дуже слабі.

— Вони першими і вийдуть, — порадила дівчина. — Допоможіть їм. У джунглях буде легше.

— Соа-сенга! Соа-сенга! — на знак згоди підхопили тубільці.

— Ходімо, Лото, — покликав я.

Ми повернулися в ліс. Розповіли друзям про ті переговори.

— Хоч би нічого не перебило, — висловив побоювання Заєць.

— Ми, Альфреде, зробили все, що могли, — сказав я. — Тепер усе залежить від тубільців — чи зможуть вони непомітно вийти з барака.

— Будемо сподіватися на краще, — відповів Кім Михайлович. — Усе, друзі! — додав він. — Нам тут робити більше нічого. Альфред нехай поки що лишається — може, раптом виникне необхідність попередити про небезпеку, А ми тим часом прокрадемося до узбережжя, в засідку.

Нелюди-расисти, здебільшого там, в Америці, натякають про неповноцінність «малих» народів. Що ж, вони, годованці капіталістичного світу, мастаки принижувати гідність інших, сіяти ворожнечу й розбрат між людьми. Та ми знаємо, що на землі немає неповноцінних народів — є неповноцінні умови життя. Бо хіба ж нормально, коли діти негрів та індіанців у самих Сполучених Штатах Америки не можуть навчатися, кольорове населення країни позбавлене людських прав? Хіба ж не варварство, цивілізована Америко, синів і дочок малих народів — скажімо, тих же ескімосів Аляски — тримати в резерваціях чи на деяких островах Океанії для втіхи багатих туристів, аборигенів лишати в умовах первісного життя, свідомо гальмуючи поступ доби?

Плаваючи на дослідних суднах, я набачився тих зарубіжних «див» — і резервацій Аляски, й хваленого острівного «раю» Океанії, де людей, як звірів у зоопарку, оглядають і фотографують для екзотики у вбогих хижках заможні американські туристи.

Та, незважаючи ні на що, ті люди живуть і не втрачають ні душі, ні гідності: діти природи, вони, як ось ці, носімазавці, сильні й незламні своєю кмітливістю й душевною чистотою.

Наші побоювання за те, що полонені не зможуть тихо вийти з барака, були марні.

Настав вечір. На дверях клацнув засув — тубільців знадвору загнали в барак. Потім вартовий крикнув — велів їм спати.

Затамувавши подих, стояли ми в мангровій гущавині.

Шелеснула гілка, щось м'яко й вкрадливо, ніби проповзла ящірка, зашаруділо. І тієї ж миті перед нами виросла струнка постать.

Барарата!

За ним ішли інші — крадькома, непомітно, як привиди. Йшли, аж поки в бараці не лишилося жодної людини.

Пригнувшись, Кім Михайлович повів людей до лісу.

Джунглі відчинили потаємну браму, стуливши над нами свої рятівні долоні.

А вже тоді застрочили автомати й загундосили кулі…

Ми простували далі й далі на захід, лишаючи десь позад себе непривітну танану Яо-Ватономбі.

Стрілянина не вщухала. Проте янкі стріляли навмання, і кулі нас не зачіпали. Та й як вони могли зачепити, якщо ми йшли під прикриттям джунглів! Йшли без спочинку цілу ніч.

Вранці над островом прогуркотів вертоліт. Отже, нас шукають. Правда, пошуки вели на схід від Яо-Ватономбі, в тому районі густо-зелених нетрів, звідки ми недавно прийшли. Ну, а наша стежка зараз бігла вподовж узбережжя на захід — туди, де з одного боку розкинулись болота й гори, а з другого до спадистих скель підступав океан.

Втікачів було багато. Через кілька днів, коли ми відійшли від Яо-Ватономбі досить далеко, старший серед тубільців, Харама (що означає — скеля), запропонував іти на схід, у глиб лісів.

— Подякуй йому, — звернувся до Лоти Кім Михайлович. — Скажи їй, Васько, нехай Харама веде своїх людей подалі від клятого села та не потрапляє до рук американців. Ну, а ми підемо своєю дорогою…

Сумне було наше прощання — прощання людей, які подолали спільне горе.

І ми розійшлися.

Барарата й Лота цього разу теж лишилися з нами.

• Предыдущая
• 38/40
• Следующая