Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 40
- Предыдущая
- 40/40
Примарними свічками врізалися вони в зелень верховіття.
Ось чому так злякався, викрикуючи магічне слово «фаді», мій друг! Не було сумніву — перед нами священний пагорб, тубільне кладовище чи, може, жертовник.
Хоч я й не тубілець і не вірю в прикмети та забобони, все ж по тілу побігли мурашки. «А нехай їм грець, тим муміям!» — вилаявся подумки. І хутко спустився до Барарати.
Зір у мого провідника бездоганний: там, де я не помітив нічого, він, гострозорий, уздрів дуже багато… Вже потім, коли Барарата підвів мене до скелі й показав на воду, я побачив: на дні, серед валунів, стояли затоплені дерев'яні човни.
І фаді — жертовне місце на пагорбі, й кладовище затонулих човнів у бухті — все наганяло гнітючі, тривожні думки. Я губився в здогадах, не розумів, що це означає.
Згодом Лота пояснила.
— До фаді, Васка-Кваска, — сказала вона, — померлого підвозять човном. Десять днів і десять ночей горить на галяві багаття — афо. Коли ж огонь згасає, ті, хто привозив померлого, сходять із пагорба вниз. Човен опускають на дно, а самі вплав добираються до гирла — вінани.
Оглянувши кладовище човнів — їх було понад десять! — ми вплав повернулися назад. І я, хвилюючись, розповів друзям про побачене.
Вони вислухали мовчки — не зрозуміло, раді були чи розчаровані почутим. Першим заговорив Альфред.
— Та не доведи й помилуй! — вирік він. — Хто видав, щоб човном, у якому перевозили мерців, пускатися в океан? Я на таке не відважуюсь. Досить ми набачилися смерті на суходолі!
— По-твоєму, краще гнити в джунглях або знову попасти на Голову Дракона? — обурився я.
— Помовч, да Гамо, — заспокоїв мене Кім Михайлович. І, звертаючись до всіх нас, сказав — От що, друзі мої, нам треба все зважити й вивірити. Якщо ті човни, про які ти, Васько, розповідаєш, придатні для плавання, то чого б їх справді не взяти. Готові дерев'яні човни. Та це ж неабияка знахідка! — радісно вигукнув він. — Ну, а те, що ними перевозили небіжчиків, не біда — вони, — хитро підморгнув мені,— священні і тебе, Альфреде, благополучно вивезуть із клятого острова.
— Робіть як знаєте, — відказав геолог. — Я не стану заперечувати. А тільки думки своєї не зміню: негоже на жертовному човні плавати живим.
— Знов за рибу гроші! — розгнівався Кім Михайлович. — Сказано ж тобі, що іншої ради немає. І човни, які знайшли Васько й Барарата, — остання надія вибратися з острова.
— Ти, Зайцю, у своїх поглядах суперечливий і, як вітер, мінливий, — додав я. — На «Садку» в океані, пригадується, ти мене повчав не бути надумливим та не вірити ніяким забобонам, а тільки одним незаперечним, науковим, як ти казав, фактам. Тепер ти заспівав іншої. Як тебе, голубе, розуміти?
— Розумій як хочеш, — сердито кинув він.
— Ну от що, хлопці, годі сперечатися, — подав голос Кім Михайлович. — Готуймося до походу. Завтра, тільки-но розвидниться, вирушимо в джунглі, обійдемо виселок. Може, все-таки знайдемо дощок на човен. Бо, відверто кажучи, я й сам мало вірю, що затоплені човни годяться для плавання. Невідомо, чи вони цілі, й узагалі, що воно за човни. Можливо, тубільці їх будують лише для близьких рейсів — перевозити небіжчиків, а для далекого плавання вони непридатні.
Збагнувши, що ми нападаємо на Альфреда і той засмучений, Лота підійшла до нього і, як мале дитя, що його скривдили, погладила по голові.
— Бідна, бідна Зайца. Ай-яй, Васка-Кваска, ти раці — нехарош! — кинула вона осудливий погляд на мене.
Кім Михайлович усміхнувся.
— Отак завжди, — сказав він. — Жінка на боці скривдженого. Голубина ласкавість, ніжне серце!
Барарата тільки кліпав очима, не розуміючи, про що ми сперечаємося. Та, зрештою, не відомо чому, озвався й він, повторюючи слова про жертовне місце та про заборону туди ходити, сказані ним тоді у джунглях, біля тубільного кладовища.
— Фаді кіборінтані! Фаді, фаді…— без упину повторював він, а в очах у нього знову майнув панічний жах.
«Як ми ще мало знаємо свою душу, — подумав я. — Нас часом лякає темрява, здається, що вона населена загрозливими привидами. Ми, буває, віримо в «пророчі» сни, хоч ті сновидіння просто собі викликані пережитим, що пройшло повз нашу увагу і ніби минуло безслідно. Та, як видно, щонайменші порухи лишають у серці слід…
Дикун і цивілізована людина. Хіба не з того самого тіста зліплена наша душа? Мабуть, усе в тому, як ту душу настроюєш, на який лад».
Такі думки й роздуми викликала в мені боязнь нашого освіченого Альфреда й неписьменного тубільця Барарати перед невідомими, загадковими й темними силами.
Човни будують так: беруть сокиру, колоди, дошки. Рубають, тешуть, припасовують одну до одної. Тільки от: нізащо не можна брати свіжих, буйнозелених дерев — матеріал із них може пустити коріння, й човен тоді приросте до дна, як це сталося з яхтою «Біда» у відомій книжці «Пригоди капітана Врунгеля».
Плоти будувати значно легше, хоч вони теж вимагають чималих зусиль — згадайте, скільки клопоту завдав «Кон-Тікі» відомому норвезькому дослідникові Туру Хейєрдалу або «Сім сестричок» Уїльяму Уїллісу!
Прийшовши до затоки з колишнім гірняцьким висілком, я заходився сушити голову над човно- та плотобудівництвом: як ми його почнемо та як закінчимо.
Пригадалася сила-силенна прикладів — від Робінзона Крузо («Робінзон будує човен і шиє собі новий одяг» та «Робінзон будує інший човен, менший, і намагається обігнути на ньому острів» — розділи чотирнадцятий і п'ятнадцятий із славетного роману Данієля Дефо) до дядька Тимоша — мого односела, який жив на белебні і збудував собі очеретяний пліт, щоранку перепливаючи на ньому ставок, причалюючи на протилежному боці, де був тракторний стан колгоспу.
Теж знайшов порівняння — якийсь там дядько Тиміш! — скажете ви. А чого ж! Хіба б дядько злякався моря?
Що б там ви не говорили, я переконаний: у кожному селі є свої Тури Хейєрдали. Бо земля й степи народжують мореплавців.
Морочив, сушив я ото голову над тим, як ми візьмемося будувати пліт чи ковчег. А вийшло зовсім інакше — нас виніс у океан усе-таки жертовний човен. Човен тубільців.
- Предыдущая
- 40/40
