Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/40
• Следующая

— Гаразд, я так і зроблю, — погодився він. І додав: — Не забудь же, що я тобі казав про печеру — вхід до неї добре замаскований.

— Не забуду, друже! Чанг підвівся, обійняв мене.

— Прощавай, дон ті!

Ставши на край скелі, він скочив униз. Вода розступилася. Чанг, а слідом за ним інші людинориби, блимаючи ліхтарями, зникли в глибині.

Я сидів, сховавшись за кущі, вражений несподіваною зустріччю. І, мабуть, нагадував того японця з повісті Акутагави «В країні водяних», який уздрів вихідців із підводного царства — каппів.

Ніч минала.

Зорі згасли, високе небо понижчало й зарожевіло. В прірву над океанарієм хлюпнуло світло. Воно, ніби течія, що набігла на мілководдя, скаламутило темряву, і з неї проступили розпливчасті обриси скель.

Не дожидаючи, поки розвидниться, я навпомацки поліз угору.

Дедалі світлішало. Мене оточило кам'яне громаддя. Його я вже бачив, пробираючись учора з товаришами. Але — що це? Перед очима незнайома місцевість — рівне, обрамлене крутогір'ям плато.

Знизу до нього вів вузький прохід. На карнизах кущилися чагарі, з гілок звисало повітряне коріння тропічних орхідей. Густо всіяні зірчастими квітками батоги рослин нагадували казкові гірлянди або живі, зібрані в пучок червоно-крапчасті ліхтарі. Здавалося, вони палають, і вогонь, золотими прожилками заштрихувавши туман, вигаптував ажурні лаштунки, які, незважаючи на безвітря, тихо погойдувалися з боку в бік.

Саме плато, схоже на сцену античного театру, було встелене ніжною зеленню. У цьому величному «театрі» я був єдиний актор. З подертими колінами, голий, босий…

Не встиг рушити з місця, як трава полягла, припавши аж до землі. Крок-другий, і на ній зав'юнилась доріжка. Зупинився — трава випросталась, а стежки переді мною не стало.

«Що за чортівня! — розізлився. — Чи не галюцинація?» — і навпростець побіг до найближчої скелі.

Трава на відстані кількох метрів знову розступилася.

Якби мене хто побачив, подумав би: чаклун, а може, божевільний. Втім, він би помилився, бо чарів не було, і розум мій не потьмарився.

Згадавши розповідь природознавця з «Буревісника», я нарешті збагнув незвичайну поведінку чудернацької трави.

Адам Варфоломійович — так звали професора, який ходив із нами в рейс, — замолоду вивчав рослинний світ Калімантану. Одного разу на тому острові він натрапив на зарості мімоз, здатних чутливо реагувати. Коли до них наближатися, листя згортається, охоплені судомою стеблинки хиляться додолу.

— Ви, очевидно, чули, — зазначив тоді природознавець: — Науці відомо майже дві сотні різних видів мімоз. І ось окремі при наближенні до них судомляться. Цій архіважливій проблемі — морщенню листя Mimosa, а також рослин із сімейства Lequminosae та Oxalidaсеае мої зарубіжні колеги Мак-Дуголл, Хаберландт і Пфеффер присвятили кільканадцять томів наукових праць. Завдяки їм людство дізналося, чого листя деякої трави морщиться.

«Важлива проблема — нічого не скажеш!» — крадькома посміхнувсь я й запитав:

— А пам'ятника тим ученим не поставили?

— Поки що ні,— відповів професор.

І ось неждано-негадано я сам опинився серед мімоз, властивості яких описані колегами вельмишановного Адама Варфоломійовича.

Мені набридла дивна трава й лицедійство на ній. Я вирішив залишити плато. Але вибратися було нелегко — тераси круті, довелось вертатися й обходити стороною.

Петляючи серед скель, я піднявся вгору.

Друзі, побачивши мене, зраділи. Заєць заволав:

— Привіт, привіт відважному Ваську да Гамі! Ми тебе, літуна, збиралися шукати ще вчора та впустили канат, а без нього із крутосхилу не спустишся. Поки надерли кори, зв'язали нову линву, — стемніло. Потім ти обізвався.

— Бачиш, Гайовий, який ти невезучий, — мовив Кім Михайлович.

— Вибачте… — навіщось почав виправдовуватись я.

— Що ж вибачати, — зауважив командир. — Скажи спасибі, що все так скінчилося.

Я розповів їм про свої нічні пригоди, розказав про зустріч із Чангом.

— Кажеш, десь тут є вхід до печери?

— Так твердить в'єтнамець.

— Будемо, хлопці, шукати!

І ми заходилися штурмувати гору.

За скелею з чортовими ріжками, не доходячи до вершини, помітили вгорі замаскований лаз.

— Мене, геолога, не обдуриш, — наблизившись до прямовисної стіни, мовив Альфред. — Структуру порід тут порушено. Зараз глянемо, що там. Ану, Васько, підсади!

Я допоміг.

Заєць спритно піднявся по карнизу. Ми з Кімом Михайловичем лишилися внизу.

Геолог несподівано зник. Його довго не було чути. Потім він так же раптово з'явився. Ще раз оглянув стіну й гукнув:

— Киньте линву!

Подали линву. Коли Альфред її прив'язав, ми один за одним полізли вгору.

— Що я казав? — вдоволено запитав геолог, показуючи на скелю праворуч. — Тут справжні катакомби.

Вхід до печери був непомітний. На височезній брилі, до якої збоку підступала інша, горизонтальна, наче шов від електрозварки, видніло рубцювате коло.

— Стань-но, да Гама, на отой щабель!

Я наблизився до стіни, заніс ногу на вищерблений східець.

У таких випадках кажуть: «Сезам, одчинись!» Із цими словами Алі-Баба й сорок розбійників проникали в зачароване підземелля. Цей же, окреслений колом люк, що лежав переді мною, — і без магічного заклинання відкрився. Під натиском ноги — внизу я намацав видовжену педаль — гранітна ляда відхилилась, і я побачив у темряві гори глибокий шурф.

— Тобі, зайчисько, щастить на відкриття, — звернувся до Альфреда. — В океані на твоїй вахті ехолот «Садка» засік невідому підводну гору, яку охрестили твоїм іменем. Тепер — загадкова печера.

Він самовдоволено (знай, мовляв, наших!) посміхнувся.

— Хоч ви й не розбійники і вас не сорок, а лише двоє, віднині я згоден бути вашим Алі-Бабою, — відповів і скоромовкою сипонув: —…Побачивши, що двері відчинені, Алі-Баба увійшов до печери. Не встиг він переступити порога, як двері замкнулися. Немає на світі могутнішого за великого аллаха, і Васько Гайовий намісник його на землі. Будь ласка! — запросив він, скінчивши свою тираду.

Кім Михайлович, а за ним і я протислися в люк.

Вузька горловина. Тісний коридор. Далі — склепіння, що ширшало й ширшало, переходячи в суцільну печеру.

Альфред зібрався вести нас в її глибину, як раптом перед входом хитнулася тінь і згори долинуло:

— Вони були єсть тут!

Ми виглянули з люка й побачили таке: на маківці Драконової гори, розчепіривши ноги, стояв містер Осел. Звертаючись до Бетлера та двох одягнутих у зелену військову форму незнайомців, показував кудись униз.

— Он там вони єсть були!

— О'кей! — відповів Бетлер. — Голодна смерть для них не гірше, ніж стати — ха-ха-ха! — рибою, — почувся його істеричний сміх.

Вони нас не помітили. Це було видно з того, як містер Осел навмання тицяє пальцем, показуючи на скелі.

— А все ж, може, пошукаємо? — запитав присадкуватий, із шрамом на лівій щоці незнайомець.

— Не поспішайте, сержанте Єрваз, поперед батька в пекло! — заперечив йому містер Бетлер. — Рано чи пізно вони до нас прийдуть. Приповзуть — ха-ха-ха! — на колінах, — знову зайшовся він реготом. — Я страшенно хочу подивитися, як ці русаки проситимуть у мене кусень хліба.

— О, це й моє бажання, — улесливо відповів той, кого Бетлер назвав сержантом Єрвазом.

— Знайома пісня! — хитнувши головою в їхній бік, мовив Кім Михайлович. — За всіх часів так із людини знущалися садисти, нуждою й голодом змушуючи падати на коліна. Сподіваються зламати і нас. А чорта лисого! — кулаком погрозив він.

— То як, Кіме Михайловичу, — перевів розмову на інше Заєць: — Закривати люк?

— Спершу давай розтрощимо педаль, яка відмикає печеру.

— А її не треба трощити — ось, погляньте! — і Альфред, просунувши руку під гранітний щабель, витяг звідти довгу металеву вісь, що утримувала хитромудрий замок.

Педаль осіла в гніздовину.

— Заховаймо і її. Ого, важка! — попробував підняти Заєць.

• Предыдущая
• 7/40
• Следующая