Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/52
• Следующая

Лакана мчала мені назустріч.

— Васка-Кваска, бідна моя! — заломлювала Лота руки.

— Тримайся, Василю! — крикнув Кім Михайлович. — Звихрюй воду! Барарато, Лото, — звернувся він. — Кидайте на акіо горіхи.

Та про це можна було й не говорити — тубільці самі приготувалися «бомбити» хижаків.

Один за одним кокоси полетіли в океан.

Акули, наполохані ними, крутонули ліворуч, за корму лакани.

Ще якийсь десяток метрів — і я біля човна.

— Давай руку!

Кім Михайлович і Альфред схилилися над водою.

І тієї ж миті, коли вони мене хотіли вихопити й підняти вгору, я відчув, як об ліву ногу щось боляче тернуло. Єдиний, блискавичний дотик — і все.

…Коли мене витягли на борт, із рани, вище коліна, юшилася, розтікаючись по човну, кров.

От тобі й да Гама — великий приборкувач акул!

— Тепер це вже не човен, а плавучий госпіталь. І Барарата, й ти…

Заєць допомагав мені з пошкодженою ногою зручніше вмоститися на лаві.

— Бравий солдат Швейк, хоч і на милицях, а вигукував привселюдно: «Вперед! На Белград», — посміхнувсь я.

— Ти від нього далеко не втік. Такий же, як і він, баламут, — відповів Заєць. — Але чи не забагато твоїх витівок? — запитав.

— Хіба ж я винуватий, що випав із лакани?

— Ну, звісно, ти — боже ягнятко! — обурився Альфред. — Але затям, да Гама: нам зараз не до жартів. Усі знесилені, запаси харчів і води кінчаються, а скільки ще пливти, невідомо.

Кім Михайлович не говорив — засмучений, злий на мене. Барарата й Лота мовчали теж.

Незважаючи на те, що нога боліла, — слава аллаху, що вкусило акуленя, а не велика акула! — я, ось уже який день, не випускаю весел, хоч товариші й наполягають, щоб відпочив.

— Ніякого відпочинку! — відмовився рішуче.

І знову — помах за помахом — уперед.

Лихо саме не ходить — треба ж було до всіх наших нещасть прилучити ще й напад акули!

Схожий на підкову, майже такий завбільшки, як вона, слід від дотику зубатої пащі назавжди лишився у мене на нозі… Хижачка тільки вкусила, розверзла, але не встигла відгризти шмат ноги.

— Дякуй акулячому богові,— оглянувши рану, сказав Кім Михайлович. — Сухожилля не пошкоджено. О, Васько, Васько, — зітхнув він. — Бити тебе треба, та нікому.

Я й сам карався через ту пригоду. І хоч рана боліла, старався не показувати цього друзям.

Хоч як дивно, а зір мій покращав. Та й голова перестала паморочитися.

Ми, перепочиваючи, знову заходилися кидати наживлені копрою гачки на воду. Але риби, хоч лусни, не було. І це гнітило, змушувало думати про безвихідь.

Кім Михайлович підбадьорював:

— Нічого, друзі, треба ще трохи потриматися. Я вірю, скоро потрапимо у води, де є живність. Немарно ж учора тут кружляли чайки. Отже, десь поблизу острів або води, багаті на риб.

— А що коли ні того, ні другого?

— Тоді… тоді, Альфреде, — помовчавши, відповів він. — Затягнемо паски і що раз, максимально, уріжемо раціон води й копри. І… Просуваючись уперед, сподіватимемося на краще.

За цих обставин мимоволі згадали, як біля Курильських островів четвірку наших співвітчизників — Федотова, Зіганшина, Крючковського й Поплавського — тайфун виніс далеко в океан. На самохідній баржі відважні воїни дрейфували сорок дев'ять днів. І перемогли.

— А ми ж, хлопці,— сказав Кім Михайлович, — ще й місяця не мандруємо. Тож невже здаватися? Люди і не з такої скрути, бачте, вийшли живими.

— Будемо боротися до кінця, — відказав я й подумав: померти, склавши руки, ніколи не пізно. Якби людині відводилося не одне-єдине життя, то тоді можна спробувати побувати й на тому світі. Хоч разок. Щоб подивитися, як там грішники язиками лижуть розпечені сковороди та варяться у смолі. Подивитися й вернутися на землю. Але — зась! Живемо ж бо раз.

А до того — особисто ми не маємо права гинути, брати з собою в могилу таємницю підводних об'єктів «Баракуди» й «Мурени», Драконової Голови, так і не розповівши людям про те, які «подаруночки» на островах і в глибинах океану готують для них американські атомні маніяки-головорізи.

Відомо, що мужність інших завжди окрилює… Я вчився у початковій школі, коли газети повідомляли про дрейф підхопленої бурею баржі. Її випадково помітили за тисячу миль від тихоокеанського острівця Мідуей.

Американські вояки з авіаносця «Кірсардж», дізнавшись про відвагу радянських моряків, яких вони й уздріли біля Мідуею, дивувалися: що ви, мовляв, за люди, що не побоялися навіть смерті?

І паші хлопці, наша відважна четвірка — мене, пригадується, вразили тоді їхні слова — відповіли:

— Ми — звичайні радянські люди.

Ось так! Звичайні люди. Такі ж, як і ми. А трапилася з ними, може, навіть гірша скрута, ніж з нами.

Часом буває незвичайний, випадковий збіг подій… Тоді ж таки, коли наші хлопці перед усім світом довели, на що здатні, на острові Батерст в Індійському океані, десь неподалік від місць, в яких ми зараз скитаємося, моряки австралійського есмінця «Куїкметч» стріли здичавілу людину, яка всього боялася й намагалася сховатися в заростях джунглів.

Хто він, цей нещасний? Як опинився на пустельнім суходолі?

Зрештою з'ясувалося. Риболовецька шхуна «Семенгет-Бару» потрапила в шторм. Більше місяця вітри й течії носили її по океану. Половина екіпажу, не витримавши голоду й спраги, загинула, решта — їх було десятеро — висадилась на безлюдний острівець Батерст.

Море — велике горнило: воно випробовує людей на злам. Лише той, у кого тверда віра та сильний дух, перемагає, як перемогли чотири наші земляки з тієї самохідної баржі.

Та зовсім інакше повели себе рибалки шхуни «Семенгет-Бару». Хоч членам екіпажу все ж пощастило висадитися на острів, двоє з них, охоплені розпачем, збожеволіли. Товариші кинули їх напризволяще, а самі спробували вибратися з острова.

Коли австралійські моряки уздріли на Батерсті одного з нещасних рибалок, у подобі його була вже не людина, а горем розчавлений звір.

Так, невдачі гнітять, висотують сили, немилосердно б'ють. Б'ють, але вони — я вірю — людину не можуть зовсім убити. Тільки той по-справжньому живе на землі, хто, незважаючи ні на що, все переборює й долає.

Кілька днів тому, коли над обрієм згасла Полярна зірка та сузір'я Великої Ведмедиці, я ненароком розбудив лише Кіма Михайловича. А сьогодні вночі Заєць зчинив такий галас, що підняв усіх.

— Океан горить, Рятуйте — ми пропади! — закричав він.

І сну — мов не було. Здавалося, мене на ноги підкинула якась могутня пружина. Я в одну мить зіп'явся над кормою.

— Що таке?!

— Чого ти репетуєш? — здивувався Кім Михайлович.

Барарата і Лота, налякані галасом, щось запитували теж.

— Океан в огні,— повторив Альфред. — Пожежа підступає до лакани.

Та ми вже бачили й самі, що океан охоплений вогнем. Горіло все: вода, повітря, хмари у високості.

Багаття було таке яскраве, що засліплювало очі. Його пасма переливалися різноколірно. Внизу, біля води, вони палахкотіли зеленим. Язикате полум'я, ніби коси міфічної медузи Горгони або смарагдові смуги морської капусти, що поросли з глибин, погойдувалося, здіймаючись вище й вище над океаном. І там, угорі, злившись у клуботливе марево, ставало якимсь молочно-білим, наче злиняла на сонці конопляна пряжа. А ще вище, в самісінькому небі — коштовний вінець над світлим чолом — цвіла, спалахнувши, семибарвна райдуга.

Краси такої я не бачив зроду. Мов зачаровані, дивилися ми на те нічне диво.

— Ну, то що? — звернувся до Альфреда Кім Михайлович. — Горимо-палаємо?

Зайцеві було незручно за зчинений переполох.

— А ви на моєму місці… як би ви, хіба не злякалися б? — намагався виправдатись він.

— Може б, і злякався, — в тон йому відповів командир.

Що ж це за диво? — спитаєте ви. А ось що. Ми стали свідками звичайного гідробіологічного явища — світіння океанських вод.

• Предыдущая
• 17/52
• Следующая