Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 20
- Предыдущая
- 20/52
- Следующая
Коли впоралися з вітрилом на найвищій щоглі, поставили й на кормовій, бізані. І — невидимий вітер, що злегка хлюпотів над водою, враз ожив. Сполоханим птахом забилися над головою напнуті циновки.
До швидкості течії, що підхопила човен, прилучилася й швидкість мусонного вітру. Вони в подвійній упряжці помчали лакану на схід.
Пливли цілісінький день, розкошуючи жаданим перепочинком. Після весел, від яких на долонях у кожного криваві мозолі, тепер плавба здавалася щастям.
Течія плинула хоч і не прудко, але нестримно. Це була невідомо якої ширини річка, що несла свої води серед незрушної товщі океану.
Блакитною цяткою на виднокраї майнуло чаїне крило. Потім ще і ще. Мов струшені вітром пелюстки дивоквітів, голубіли, припадаючи до води, то знову неквапно піднімаючись угору.
Блукачів океану, ширококрилих птахів, було безліч.
— Нумо, Васько, ліво на борт — прямо на чайок! — наказав командир, якого я нещодавно змінив коло стерна.
— Ліво на борт! — повторив я, як, бувало, не раз це робив, несучи ходову вахту на «Садку».
— Де чайки, там і риба, — зауважив Кім Михайлович. — Отож, може, нам пощастить.
Справді, там, де кружляли птахи, привільно гуляв косяк риби. Вода ніби кипіла. І над нею — після днів безгоміння й тиші — кричали чайки.
Кр-ра-а… Кр-ра-а-а… Кр-ра-а-а-а… — неугавно лунало над океаном.
Цей крик нагадав про життя, про те, що ми не згубилися безслідно в пустелі.
Ми заходилися ловити рибу.
Веселий, радісний лов! Мені він нагадав те, як у дитинстві після літньої зливи, коли ставок виходив із берегів, ми, підлітки, на затопленому лузі серед трави ловили руками карасиків… А тільки тоді весело так дріботіли, падаючи на лискуче латаття, дощові краплини. Пахла мулом і ряскою гливка земля. Сміялися — по узгір'ю, вікнами до сонця — білобокі хатини та над левадами басовито кахикав далекий грім.
Земле рідна, припаду до грудей твоїх, травами пропахлих, і від щастя, що ти є, заплачу…
Того, що було, не вернути — побувати в дитинстві не можна. Та віра в радісне вороття лишається: крізь бурі й шторми проб'ємося, щоб тільки вернутись додому!
Риби наловили стільки, що вистачило б на весь екіпаж «Садка». Голубуваті, вологі тунці, як поросята, лежали один біля одного на ребристому дні лакани.
Пообідали й повечеряли.
Заєць на кормі спорудив чавильню. На дошку клав шматочки риби, притискав їх стулкою черепашки — цівка каламутного соку повільно збігала вниз, наповнюючи ним порожні кокосові горіхи.
Так ми, про запас, заготовили «воду».
Сік із риб'ячого м'яса — ніякий: ні смаку, ні запаху. Щоправда, прохолодний і солодкуватий, як зморений літньою спекою молочай. За умов, не схожих на ці, в яких ми опинилися, його, звичайно, не будеш пити — гидота! Та для пас він — щонайкраще питво.
Незвичним і дивним здавалося тепер, що можна, скільки забажаєш, поїсти, напитися «водички». Хоч, за порадою Кіма Михайловича, ми не зловживали раптовим достатком. Адже шлунок відвик од страви — не далеко й до біди.
Їли невеличкими порціями, але часто. І все-таки ніяк не могли вдовольнитися — пережитий голод не забувався, диктував своє.
Я, потай від інших, сховав під лаву шмат тунця. Дві голови, які Кім Михайлович збирався викидати, відклав теж. Обрубки — хвіст і плавці — засунув за грот-щоглу.
Для чого все це? Адже ніхто не обмежував у їжі. І все ж щось нашіптувало запасатися й запасатися про «чорний» день.
Минула ніч, і день, і ще одна ніч… Підхоплена течією лакана мчала на схід.
Сонце немилосердно пекло. Сік, націджений у кокоси, не прокис. А трохи зіпсованої риби викинули за борт.
— Я нічого не розумію, — знизав плечима Кім Михайлович: — Звідки такий сморід?
У човні справді ставало нестерпно — так щось сильно тхнуло.
— Може, це з океану… планктон смердить, — якось винувато відказав Заєць.
— Та! Який там планктон? У звичнім для нього середовищі він не повинен смердіти. Ану, голуб'ята, гляньте під лави — часом не закотилася туди яка-небудь голова? — велів командир і сам зазирнув під банки.
— А це що? — здивувався він, витягаючи з-під Зайцевого сидіння довжелезний хвіст тунця.
— X… хвіст, — захлинувся словом Альфред.
— Та бачу, що хвіст, а не голова. Ось іще один. Друже, тут схованка!
— Я… я… — і Заєць, розхвилювавшись, нічого більше не міг сказати.
— Все ясно, — підморгнув мені командир. Я зашарівся.
— Кіме Михайловичу, — несміло обізвавсь. — Кіме Михайловичу, — повторив. — Пробачте, я теж дещо сховав.
— І ти? — прискнув він сміхом.
— І я…
— Барарата ховайла теж фіа… — почувся з корми голос тубільця.
— Лото, ти що-небудь подібне бачила? — не перестаючи сміятися, звернувся до дівчини командир.
— Бачил — не бачил, — відповіла вона, теж сміючись білозубо.
Ми, троє,— Заєць, Барарата і я — витягли із схованок всі свої риб'ячі припаси.
Було соромно, страшенно соромно й незручно! Хоч закрадавсь незрозумілий страх: а що, коли знову нічого буде їсти?!
— Спокійно, спокійно, друзі,— якомога лагідніше мовив командир. — Сорому тут немає — ви ж таке пережили! Ну, чого ти плачені? Заспокойся, любий, — ласкаво поклав він Альфреду на плече руку.
От тобі й любов до життя! Любов (ха, ха, ха! — засміявсь я), якою керує нікчемний інстинкт самозбереження, веління шлунка.
Це ганебно, це гидко! — картав я себе за шкурництво й хвилинну слабість.
ПІД ВІТРИЛАМИ
…І все-таки — слава тобі, рятівна течіє!
Риба, яка нам зрідка трапляється; легкокрилий вітер, що гонить лакану. Нарешті — двічі за останні дні — короткочасний дощ, що неждано поповнив запаси прісної води. А що, скажіть, іще треба тим, хто, гнаний бурею, опинився у відкритому морі?
Нога моя почала заживати, Бараратина — теж.
До речі, тубілець виявився неабияким рибалкою. Рибу, яка нікому з нас не йде до рук, він умудряється ловити. Наживить копрою або шматочком тунця гачок, пробурмоче щось, — і, дивись, рибка вже теліпається на волосіні.
— От чаклун, так чаклун! — захоплююсь я.
— О Барарата антітра — фіа,[22] — погоджується Лота.
У нашій чоловічій компанії вона — незамінна: й веслує нарівні з нами, й допомагає господарювати — ріже рибу, готує з копри смачні «салати». Ну, і звісно, лікує нас, слабаків.
І чому так здавна вважається, що жінки у морі приносять нещастя?
Вірячи в ці забобонні прикмети, моряки-мужчини не дозволяли фуріям у сукнях, як вони потай називали жінок, навіть ступити на палубу корабля, що вирушав у плавання. Тому ж, хто нехтував старовинними звичаями і відважувався брати в море жінку, доводилося потім гірко розкаюватись, от хоч би й французькому мореплавцеві позаминулого століття Ів-Жозефу де Кергелену, іменем якого на півдні Індійського океану названо архіпелаг.
Переодягнувши свою юну подругу Луїзу Сеген у матроську робу, відважний капітан провів її непомітно на «Ролан» — до зубів озброєний корабель, який вирушав од берегів Франції до далеких островів.
Плавання скінчилося. Та Кергелена на шість років кинули у в'язницю, позбавивши всіх титулів і звань і заборонивши служити в офіцерському корпусі.
Так легендарний мореплавець заплатив за свій необачний вчинок.
— Якщо жінки літають у космос, чого б їм і не морякувати? — слушно зауважив Альфред.
— Атож, — погодився Кім Михайлович й для прикладу навів ім'я славетного радянського капітана далекого плавання Щетиніної.
А я згадав наречену Сашка Кукси — Моніку, яка нібито вчиться у морехідці на факультеті судноводіння.
— Як би твого дружка Куксу та не спіткала доля Кергелена, — блимнув посмішкою Заєць. — Між іншим, і ти, да Гама, чував я, теж маєш подружку, що марить морями.
— Наташа моя не тільки марить, а й плавала не раз, — гідно відповів я, по-лицарськи захищаючи дівчину. — В морі ми й познайомились.
22
Тут у значенні: досвідчений рибалка (мальгаш.).
- Предыдущая
- 20/52
- Следующая