Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/52
• Следующая

— Тепер ми справді приковані ланцюгами галерні раби, — посміхнувсь я невесело.

Та було не до сміху.

Вітер завивав. На воді почалося сум'яття. Лакану так тусало, жбурляючи врізнобіч, ніби горох на решеті. А під днищем, здавалося, ворушаться, підкидаючи його вгору, якісь горбоспинні, неповороткі потвори.

Так нас стрічала буря.

Там, де ще звечора, ніби грайливі й легкі штрихи, розчепірювалась пальмова віть — пір'їсті хмарини, зараз, на вранішньому небі, вже клубочилися кучугури грозових хмар. Набубнявілі вологою, вони важко плинули над океаном, і в глибоких розривах між ними вогнистим оком — оком химери — посміхалося сонце.

Із тих обважнілих кучугур несподівано гунула вода — стіна небесної зливи.

— Вода!.. Вода!.. Вода!.. — підставляючи обличчя потоку і від радості не тямлячи себе, кричали ми.

— Вода! Вода!

Напилися.

Але злива, втамувавши спрагу, принесла холод. Вологий, липкий, насичений випарами океану холод, хоч температура і впала лише на кілька градусів.

— Не сидіть, друзі, склавши руки, — почувся голос командира. — Розтирайте хутчій спину, груди, зігрівайтеся потроху — ми ж не звикли до такої температури. Застудитися — легше легшого.

Але злива як почалася несподівано, так несподівано і вщухла.

Я глянув на небо: хмари, звільнившись від дощу, полегшали. Гнані високим піднебесним вітром, мчали і мчали в сіру далеч.

Рух купчастих хмар, згадав я синоптичне застереження мореплавцям, завжди свідчить про напрямок центру тропічного циклону: якщо повернути обличчя назустріч рухові хмар, то центр циклону — ліворуч.

Я підвів голову, стежачи за мінливістю хмар. А, он воно що! Циклон від нас правобіч.

Потім ні хмар, ні вітру не стало — під синім, синьо-ласкавим небом, під сліпуче палким сонцем вирувала сама вода.

— Ура! Буря минула. Налякала нас і вгомонилася.

Я ж знав, що це не так — тайфун над Туамако мене дечого навчив.

— Альфреде, не радій передчасно, — сказав геологу. — Таке затишшя і спокій буває перед найгіршим — шаленою навалою вітру. Ми попали в око бурі.

— Оце воно таке, око бурі? — здивувався Заєць.

— Як бачиш.

Неподалік від нас, ніби перепиняючи вітер, що намагався проникнути в раптове затишшя, звелася стіна грозових хмар.

То був мур, високий циліндричний мур довкола глибочезного колодязя. На дні його пагорбились хвилі та, ніби впущена кимось баддя, гойдалася з боку на бік наша лакана. А вгорі колодязь прикривала ляда — шмат синього-синього неба з іскристим сонцем посередині.

Потім той мур упав. Сонце погасло. Неба не стало. Вітер косою, боляче й гостро, різонув, ударив по обличчю. Гунула вода — згори. А хвилі піднялися знизу.

Куди нас мчало, скільки часу — не пам'ятаю. Лише — мов сон — пригадую: ревище бурі… спінені хвилі-вали, за якими раптом майнула, притиснута якимись високими деревами до води, смуга коралового берега.

Вітер гнав лакану в обійми смерті.

Високий-превисокий вал. Сувої води женуть лакану до лукомор'я, просто на гущавину зелені… Стовбури. Верховіття дерев. Удар! Морок. Забуття — я більше нічого не пам'ятаю.

— …Васю, Васильку, да Гама.

Це голос Кіма Михайловича.

— Він живий! — каже Лота.

— Живий, живий! — репетує від радості Заєць.

— Де я? Що зі мною? — розплющивши очі, запитую.

— Потім… потім, Васка-Кваска. Не рухайся — лежи, — і чиясь рука ніжно дотикається до мого обличчя.

Так я вдруге за своє коротке життя знепритомнів. Перший раз це трапилося тоді, коли наш батискаф турсонула невидима підводна сила і ми, четверо акванавтів, провалилися в океанську безодню. Ну, і ось тепер — у бурю, на цьому далекому, невідомому острові.

Полежавши, як і веліли друзі, нерухомо й спокійно, я нарешті знову розплющив очі.

Галюцинація, чи що? Лежу я в човні, у нашій лакані, високо в небі, серед розкидистого гілля якогось велетенського дерева.

Кокосовий гай. Довкруг неширокої лагуни — коралове узбережжя. А лакана, як чорногузове гніздо, висить, застрягнувши між перехрестям гілок, у верховітті.

Щоб пересвідчитися, що це не сон і не мара, боляче щипаю себе за ногу. Нога — моя, і я — я, Василь Гайовий, а човен таки висне над землею.

— Що — не віриться? — Заєць посміхається. — А таки це дійсність, — каже. — Навіть барон Мюнхаузен не потрапляв у подібну халепу. Він лише до церковної дзвіниці прив'язував коня. А щоб опинитися на човні в піднебессі, такого з ним не бувало. Колосаль! — вигукує Альфред захоплено.

Ну й дивина! Я досі не можу дійти до тями й повірити у фантастичну реальність того, що бачу.

У човні і Кім Михайлович, і Барарата, й Лота.

— Добре, що ти живий, — озивається командир.

— Бідна моя Васка-Кваска, — відчуваю на своєму чолі ніжний дотик Лотиної руки.

Барарата сміється.

— Маева — карашо, дуже добра! — коверкає він наші слова.

— Так що ж усе-таки сталося? — намагаюсь підвестися і — через біль у стегнах — не можу.

— Ти все пам'ятаєш? — замість відповіді запитує Кім Михайлович.

— До тієї миті, як нас підхопила висока хвиля й понесла на суходіл.

— А далі було таке…

Командир воскрешає все те, що я, знепритомнівши, не відчув і не міг побачити.

Після короткочасного затишшя, коли на нас «зиркнуло» око бурі, шторм залютував з новою силою. Хвилі набігали звідусюди. На поверхні води коїлася незрозуміла колотнеча. Вона, мов дзигу, крутила, кидаючи то в один, то в другий бік, лакану.

Уже не допомагали ні весла, ні стерно. Та ми й не пробували ними орудувати. Прив'язавшись наміцно, лежали, благаючи одного — щоб човен тримався на плаву й не перекинувся.

Лакану, покружлявши, нарешті погнало за спінені кучугури валів — у сіру, наповнену вітром безвість.

Навіть під час вибуху підводних вулканів та моретрясіння, коли хвилі цунамі оскаженіло мчать урізнобіч, — навіть тоді у відкритому морі вони відчуваються менше, ніж на березі. Довгі-предовгі, хвилі, як на гойдалці, то піднімають, то опускають човен і мчать далі.

Буря, в яку ми потрапили, була звичайним тропічним циклоном. Як потім нам говорили, синоптики нарекли цей циклон «Наталі». (Багато років тому романіст Джордж Р. Стюарт написав книжку про шторм у Тихому океані, назвавши його «Марія». Відтоді тайфуни, урагани, циклони величають жіночими іменами).

Наталі… Так я іноді називаю і свою Наталку.

Треба ж статися такому збігу, що я мало не загинув од лютого «ока» примхливої тезки моєї милої Наташі!

— Нашу лакану, я вважаю, — додав Кім Михайлович, — підняла не тільки вода штормового океану, а й сейсмічна хвиля. Такі хвилі виникають під час моретрясіння й вибуху підводних вулканів. Тут же, між Кокосовими островами й островом Різдва, де ми, очевидно, перебуваємо, вулканів — безліч. Підхопивши лакану серед океану, та сейсмічна хвиля понесла її на низинний кораловий острів. І, відступаючи, понижчала, а нас лишила у високому гіллястому сідалі.

— І ми не випали, не потонули?

Кім Михайлович метнув погляд на Зайця.

— Он його запитай, нехай розкаже.

— А що розповідати? — зніяковів Альфред. — Шторм в шторм — він нікого не щадить, не зважає ні на ранги, ні на чини.

— І все-таки, хлопче, розкажи, — наполіг командир. — Васькові цікаво послухати.

— Ну… ну, — затнувся Альфред. — Налигач, яким я був прив'язаний, перетерся, і мене жбурнуло аж он на ту гілляку, — показав він ліворуч на зчухране верховіття.

На кількаметровій висоті над нашою лаканою білів довжелезний, схожий на шию жирафи, сучок і на ньому, немов намисто, висів, унизаний кокосовими горіхами, чийсь рятівний пояс.

— Ото я там і був, — пояснив Заєць. — Сидів собі, поки аж спала вода.

— Не сидів, а висів, як кажан, пов'язкою для стегон зачепившись за сучок, — уточнив командир.

• Предыдущая
• 23/52
• Следующая