Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/52
• Следующая

Отже, що таке остійність і плавучість, Андрійович пояснив… Наша лакана сяк-так тримається на поверхні океану, та рухатися ні носом уперед, ні кормою назад, як було сказано, не може.

— Чому? — запитаєте ви.

А тому, що дно протікає. Обважніла, лакана дедалі більше наповнюється водою, хоч ми й вичерпуємо її весь час.

На деяких човнах, як і на кораблях, є внутрішнє дно — настил, що не дає воді, коли утворюється пробоїна, проникати всередину корпусу. Було таке друге дно й на цій арабській баггалі — лакані, як звуть її Барарата й Лота.

Зірвавши за допомогою дерев'яної підойми прикріплений до бімсів[9] настил, ми проникли в тісне міждоння.

Першим поклажу уздрів Заєць.

— Кіме Михайловичу! Кіме Михайловичу! — заволав він, дістаючи з темного, покритого водою кутка схожий на рибальську вершу кошик. — Тут щось є.

— Покажи! — почувся над головою голос командира.

Коли він це сказав, Альфред простяг йому потемнілий від води бамбуковий кошик.

Я подумав, що менше, мабуть, радів аквалангіст Мак-Кі, натрапивши на скарб легендарного «Золотого флоту», ніж зраділи ми, побачивши, що було всередині того непримітного кошика.

— О! — схвильовано вигукнув Заєць. — Не доведи й помилуй — здається, ритуальне, жертовне причандалля.

— А таки справді химерія, — докинув я, розглядаючи вирізьблену з чорного дерева маску та якісь незрозумілі присадкуваті фігурки.

— Нічого химерного немає,— заперечив Кім Михайлович, висипаючи все жужмом на палубу.

Почувши наші запальні голоси, Барарата підвівся й вигулькнув із носового відсіку, де він лежав, витягнувши поранену ногу. Вгледів і, розгублений, зойкнув:

— Фаді майнті маті![10] Фаді, фаді…

В його розширених зіницях відбився такий же панічний жах, як і тоді, коли ми з ним уперше опинилися на тубільному кладовищі.

— Заспокойся, Барарата Або,[11] — взяла земляка за руку Лота, назвавши його пестливо Високою Тростиною.

— Фаді, фаді…— не переставало злітати лякливе з уст Барарати.

Слово це, знали ми, означає «священний» і водночас — «заборонений», «потойбічний».

Хлопець злякався недаремно — йому, остров'янину, було чого жахатися: носімазавці вірили, що той, хто побачить маску священного чорного небіжчика, приречений померти.

Лота, глянувши на ритуальне збіжжя, перелякалася теж. Та, видно було, переборола страх, опанувала себе.

Щоб заспокоїти тубільця, Кім Михайлович велів йому лягти й не натруджувати хворої ноги. Барарата, змовкнувши, слухняно опустився на лаву.

А тим часом ми заходилися розглядати знайдені речі.

Це була звичайна тубільна маска. Такі не раз доводилося бачити на віддалених островах Малайського архіпелагу, коли туди підходив «Садко» і ми висаджувалися на берег.

Маска як маска. З суцільної коряги чорного дерева якийсь умілець вирізав вилицювате обличчя, широкі, з ледь вловимою посмішкою, губи; розкосі — кісточки айви та й годі! — очі; під навислими кучерями окраєць чола, сплюснутий ніс.

Такі ж невигадливі були й дерев'яні фігурки, крихітні чоловічки, обличчям схожі на жертовну маску. Лише ніс довгий, як у Буратіно.

— І через це бідолашний Барарата отак розхвилювався! — дивуючись, знизав я плечима.

— Тубільці в надприродне вірять так само, як і в реальне, може, навіть більше, — відповів Заєць. — Людина взагалі повинна у щось вірити, — глибокодумно додав він. — Інакше б життя стало нецікавим і прісним.

— Я згоден з тобою, що треба вірити, але не в таку чортівню, як оця чорна маска чорного небіжчика. Хоч маска, треба сказати, сама по собі — витвір мистецтва.

— Да Гама, ти, може, й естет,[12] але філософ нікудишній, — зауважив Альфред. — Бо вірять навіть у чортівню, — вів далі він, — якщо та чортівня окрилює душу. Ну, і, звісно, пробуджує в людині добре начало.

— Не бачу взаємозв'язку між вірою Барарати в магічну силу маски і світлим началом його душі.

— А зв'язок є,— спокійно відповів Альфред.

— Поясни.

— Будь ласка! По-перше, — загнув Альфред мізинець: — Жертовна маска нагадує тубільцю про швидкоплинність життя… Була людина. Раділа сонцю. Працювала. Сміялася. Тужила — і ось її немає. І ніколи не буде! Вік людський такий короткий. А тому — не лінуйся: поки не пізно, роби добро. Це — раз. По-друге, — загнув він ще один палець, — віра в недоторканість будь-кого (а Барарата переконаний, що душа померлого лишається серед живих), вселяє впевненість: кожен із нас на цій землі чогось та вартий. Той завжди сильний і окрилений, хто не знає примусу й наруги; живі, як і мертві, Васько, повинні бути під охороною людської Совісті: вчинками своїми ми — цивілізовані й ті, кого вважають дітьми природи, — відповідаємо за людей.

— Ти, Альфреде, так мудро говориш, ніби щойно читав «Короткий філософський словник». Василь Окань, як тільки прочитував ту чи іншу книжку, відразу сипав із неї цитатами.

— Не треба кощунствувати, да Гама! — образився Заєць. — Блюзнірство ще нікого не прикрашало.

Я народився гостроязиким — завжди комусь, хоч і нехотя, дошкуляю. Стало соромно за пащекування, тим паче, що Альфред правду казав. І я вирішив більше його не чіпати.

Оглянувши маску й фігурки, ми взялися до решти трофеїв.

Для нас це був справжній скарб. Із перламутрових скойок та свинячих іклів хтось виготовив риболовецькі гачки; невеликий, вигнутий, як серп, ніж-мачете; сокиру, кокосовий черпак, дерев'яний круг із позначками зірок і сузір'їв екваторіальних широт.

От тобі й «дикуни», а як — не гірше від астронома — склали карту зоряного неба!

Я давно не бачив навігаційного наочного приладдя. Цей, чиєюсь рукою вирізьблений круг із знаками зодіаку, воскресив у пам'яті минуле, і я, немов на крилах, полинув морем спогадів… Ніч. Ходова рубка. Ми з Куксою заступаємо на вахту.

— Кук, до стерна! — кидає Мегерович! — Курс дев'яносто градусів. — І, звернувшись до мене, наказує: — А ти, да Гама, йди-но сюди.

У ходовій рубці темно. Я навпомацки переступаю поріг до бокової каюти. Це — штурманська «Садка».

На перетинці тьмяно відсвічує кружало морського годинника. Невеликий, так званий палубний, годинник лежить у прозорому футлярі на столі. Мегерович за ним звіряє точний час.

Лоції. Карти. Глобус зоряного неба…

Збираючись на обсервацію,[13] штурман хоче доручити мені виміряти швидкість і напрямок вітру. Та поки він, із лінійкою в руці схилившись над картою, щось підраховує. І я наближаюся до глобуса, роздивляюсь на його лобатих боках екзотичні сузір'я.

Туманності, перемінні, навігаційні зірки — все позначено до дрібниць. Кожне по-своєму. Наприклад, туманності Трикутника й Андромеди — заштриховані (схожі на ступню людини) цятки; перемінні зірки — ну, хоч би й сузір'я Гідри та Скорпіона — обведені колом масні крапки. Вони нагадують зіниці Мегеровича, коли той гнівається.

Біля навігаційних зірок стоїть ще й літера «а». Тут же, на глобусі, накреслено орбіти планет із цілим виводком їхніх супутників. У крислатому «капелюсі» — схожа на кавун голова нашого кока — Юпітер. Уран. Нептун, інші планети, на яких я зараз зупинився подумки.

— Катай, Васько, нагору! Та не барись.

Голос штурмана, зруйнувавши крихкий дивосвіт моїх ілюзій, повертає мене з далеких планет до дійсності. Я беру анемометр і співучими сходинами йду на капітанський місток.

Піднімаю руку. Немов ворожбит, ловлю невидимий подув пасату.

Як мені радісно! Серце переповнене щастям.

Піщинка у Всесвіті, я злитий з ним воєдино. Моє тіло відчуває щонайменший дотик вітровію, губи ловлять солону прохолоду бризок, що летять від форштевня.

З молодим завзяттям пульсує кров, очі пожадливо всотують відблиск далеких світів… Пронизавши темряву ночі, зоряне сяйво виткало сріблясту пряжу, ніжною габою сповило океан. Вода спалахнула, переливисто горить, міниться — від білопінного кипіння не відвести погляду.

• Предыдущая
• 9/52
• Следующая