Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/50
• Следующая

Усівшись на дні катамарана, я продовжував жувати копру. Та ба! А де ж рибалка? Він би повинен був давно вже випірнути. Спливала хвилина за хвилиною, а його не було.

Відв'язавши човна, я помчав до скелі, де був припнутий катамаран Менеуа.

Скочив у воду і… жахнувся. Серед хаотично розкиданих коралових уламків, густо порослих водоростями й травою, завис, ніби припнутий за руку до дна, недавно зниклий з очей тубілець.

Що з ним трапилося? Не роздумуючи, я пірнув на поміч… На мене глянули вилізлі з орбіт очі; груди утопленика були розсічені, а в кучерявій бороді уже вовтузився рачок. Проте не це видовище вразило найбільше. Людина була прикута до коралової брили. Кисть правиці по саме зап'ястя затисло, немов лещатами.

— Тридакна?! — вихопилось у мене.

— Вона, Васько, — скрушно мовив Степан.

— Так ось, виходить, що!

Тридакна — велетенський молюск, стулки якого бувають близько двох метрів завдовжки. Прирослі до скель, вони то розтуляються, то щільно змикаються, коли драглиста темно-синя мантія молюска фільтрує й проціджує крізь себе воду.

Я чував про тих, хто необережно наступив або доторкнувся рукою до тридакни. Вона ставала для них могилою.

— Не буду тобі, друже, розповідати, — перевів подих Очеретний, — яких я доклав зусиль, орудуючи і веслом, і металевим шворнем, щоб розтулити перламутрові лещата гігантського молюска та звільнити з пастки нещасного Менеуа.

Тубільця я відкачав, і, як бачиш, він живий. Але руки позбувся.

— Ось тобі й Той, Кому Не Таланить. Мабуть, немарно ж назвали його так на Фунафуті,— закінчив сумну оповідь Очеретний.

Через свою недовірливість наш Савелій Гудзонович таки помилився.

Він твердив, що ми на острові обов'язково потрапимо у вороже оточення, і отже, перед лицем тієї небезпеки щомиті треба бути настороженим, дивитися обома.

Та скільки ми й жили на Фунафуті, того, від чого так застерігав Толстиков, не відчули й не помітили. Навпаки, тубільці старалися виявити до нас свою прихильність. Особливо після того, як Очеретний врятував старого Менеуа.

На другий день вранці, коли Степан ще спав, а я, усівшись на циновці, розтирав хвору ногу, надворі почулися голоси.

— Воу! Тама, тама! — піднесено вигукнув хтось.

А, зрозуміло! — посміхнувсь я. І по-самоанськи й мовою тутешніх племен це означало: друг, хлопець.

Не встиг я звестися з долівки, як пролунало знову:

— Стопа! Стопа!

Так на свій лад тубільці вимовляли ім'я Очеретного. Вигукували всі разом, скандували, ніби викликаючи на підмостки сцени улюбленого артиста.

— Степане, прокинься! Тебе ждуть поклонники, — якомога голосніше сказав я.

— Га, які полковники! — не второпав він спросоння.

— Он, поглянь, — показав я на вікно. Очеретний проснувся, навколішки поповз до підвіконня.

Як тільки у вікні з'явилася його чубата голова, тубільці заволали з новою силою:

— Стопа! Стопа! Ліма тана тафалота Менеуа…[14]

І впали ниць, б'ючи поклони, — чоловіки, жінки, діти.

На траві перед ними стояли кошики, повні дарів тропічної землі.

— Фей! — показував високий тубілець на гроно бананів, даючи зрозуміти, що вони для нас.

— Пів! — звів над головою інший остров'янин зв'язані докупи кокосові горіхи.

Діти простягали Степанові кошики з рибою, примовляючи дзвінко:

— Іа! Іа!

— Ай-ай!

— Ай! — ай!.. — вирував натовп.

— Чого вони кричать? — знизав плечима Очеретний.

— Ти для них тепер божество, — пояснив я. — На знак дяки за твою сердечність і відвагу вони принесли все, що мають. «Ай-ай» мовою полінезійців означає «їсти». Тож не роздумуй, щось роби! Та, дивись, не обмани їхньої довіри, як те вчинив колись Кук,[15] за що й поплатився власною головою.

Мої слова на Степана подіяли. Він підвівся на повний зріст і, не роздумуючи, скочив у вікно.

Натовп заволав ще дужче:

— Стопа!

— Тама!

— Boy!

Кремезний, вайлуватий тубілець — старший вождь на острові, Тонгіа, — майже на голову нижчий за Очеретного, схопив його на оберемок і почав цілувати. Степан пручався, звивавсь, як в'юн. Ніщо не допомагало! Обійми остров'янина були чіпкі й надійні.

Таку-то несподіванку приніс нам новий день. Картина, що й казати, мальовнича: в глибині гаю та обабіч нього — кущі квітучої гарденії й хібіскуса; вгорі стрімливі пальми. А тут, перед вікнами лікарні, на зеленому моріжку, мовби на сцені з екзотичними лаштунками й декорацією, — вируючий натовп тубільців, й вождь Тонгіа, напівголий, як і всі його підлеглі (лише в натільній пов'язці лава-лава та з вінком на шиї), мов ляльку, держить на руках здорованя Очеретного.

«Виставу» цю спостерігав не лише я. З вікон почали виглядати всі, хто хоч трохи тримався на ногах й здатний був рухатися.

— Асолі-лей, тама![16] — приклавши єдину руку до серця, кволим голосом вимовляв і собі вчорашній утопленик — Менеуа.

Його слова потонули у зливі оплесків.

Нарешті вождь Тонгіа випустив Степана з обіймів і поставив на ноги.

— Подякуй людям, нечемо, за їхню ласку! — порадив я, висунувшись із вікна.

Очеретний під радісні вигуки присутніх заходився навсебіч кланятися.

Довгокоса, чарівна «дикунка», з вузенькою пов'язкою на стегнах (ми потім дізналися, що вона — внучка Того, Кому Не Таланить — Менеуа і звати її Корділія), знявши з себе вінок, наділа Очеретному на шию.

Степан хотів потиснути дівчині руку, але та, сама поцілувавши його в ніс, хутко зникла серед натовпу.

Я не міг утриматися від сміху, а Очеретний — розкуйовджений, напівголий — зніяковіло стояв перед тубільцями.

Кошики з фруктами, горіхи, рибу, за наказом вождя, поставили на підвіконня нашої палати. Винуватця торжества — Степана, а заодно й мене Тонгіа запросив відвідати так звану Велику Хижину — таусоа, в якій остров'яни збираються в особливо урочистих випадках.

…І наше острівне життя знову увійшло в свою колію.

Хоч «Вихор» все ще не з'являвся, я швидко одужував. Навіть спробував ходити, спираючись на ціпок, витесаний Степаном з якогось тропічного сухостою.

Правда, нога непокоїла й на неї боляче було ступати.

Прогулянки мої тривали недовго — далі узбережжя лагуни я не заходив. Та мало-помалу став добиратися на протилежний берег острова.

Ширина Фунафуті невелика, а протилежний берег — на півкілометровій відстані від лікарні.

Одного разу до нас завітав Степанів знайомий рибалка Теувіні. Він повідомив, що старший вождь сьогодні запрошує нас у Велику Хижину.

— Збір, коли згасатиме сонце, — додав він. До вечора ще був час, але мені не терпілося швидше побачити село Фонгафале, в якому я так і не побував, якщо, звичайно, не брати до уваги того, що мене несли по ньому з корабля в лікарню.

— Ходімо, Степане, зараз, — запропонував я. — Погуляємо трохи, себе покажемо й інших побачимо.

Та в Очеретного — він, видно, перекупався — боліла голова.

— Іди сам, — відказав. — Двигун твій працює на малих обертах, і, поки ти докривуляєш до Великої Хижини, я полежу.

Так і домовилися: Степан, поки не вщухла спека, відпочиватиме, а я, кривоногий, подибаю в Фонгафале.

Узявши ціпок, я вийшов з лікарні.

Після тривалого лежання йти було незвично. Від задухи паморочилась голова, земля під ногами хиталася, мов палуба.

Та ось, поминувши жарке осоння, я зайшов у затінок пальм, і ніжна прохолода нараз огорнула розгарячіле тіло.

Село (Північна околиця звалася Сенала, південна — Аламі) розкинулося вподовж узбережжя, в гущавині, з якої, як човники з хвиль, то тут, то там зненацька виринали чепурні хатини.

Хижини ті — на курячих лапках, екзотичні. Без стін. Ніби наші степові мазанки, прикриті спадистим дахом, і протяг наскрізь продуває просторі світлиці всередині. Та не екзотика змусила робити їх такими — інакше від спеки у них було б нестерпно.

• Предыдущая
• 13/50
• Следующая