Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/50
• Следующая

Під той акомпанемент фафіни й тені — жінки та дівчата — почали танцювати.

Чарівне, неповторне мистецтво загадкового, не знайомого нам народу!

Мене завжди обурює мавпування, сліпе запозичення чужого — нехай то буде одяг, музика чи література. Бо коли, скажімо, стародавній японський лірик Басьо, на батьківщині якого я недавно побував, у вірші — хокку — написав:

Рис шеретує бабуся.

А поряд із нею — знак довголіття —

Рясна буйноцвіть хризантеми,

— то його скупі слова-натяки й символи багато про що говорять душі японця. Ну, хоч би про те, що нить життя не обривається, навіть коли людина старіє, тому що на зміну віджилому приходить молоде, і цвіт хризантеми — то знак довголіття.

На зразок хокку, згадав я, почали писати й наші доморощені віршотворці — комунеліньки.

У полинову рясноцвіть зайшла

Старенька, сивокосая бабуня —

Бджола на неї, мов на сонях, сіла.

Не дотяглась до соняха бджола —

Між полинами згасла, мов зорина.

На губи ранку — гіркота полинна.

Ці хокку, що спали мені на думку, написали два різні наші віршарі. Мало того, що вони запозичили і барви, й слова один в одного, — вони обікрали ще й великого японського лірика. А поезії — ні на гріш! Бо всі оті «бджоли», «бабусі», «гіркота полинна» — данина скороминучій моді, сліпе, бездумне мавпування.

«Самобутності нічим не замінити! — подумав я, спостерігаючи, як танцюють тубільці. — Первородство — душа й серцевина тієї неповторності. Форма ж, навіть бездоганна, але якщо вона запозичена, нагадує шкаралупу висохлого горіха, з якого вже нікому не напитися».

Справді-бо: ото була б картина, якби раптом остров'яни, відмовившись од своїх полінезійських танків, заходилися танцювати гопак або польку.

А вони танцювали, ніби творили поему. Сидячи, дівчата зводили над головою руки. Руки — крила, руки, які говорили замість уст… Ось вони розпростерлися, з тремтливими, мовби легкі брижі, долонями, — і кожен зрозумів: то пливуть човни, на яких рибалки вимахують веслами… Ось сплетені руки похитнулися з боку в бік — і здалося: хмарки пропливли над океаном.

Та дечого я все ж не зрозумів.

— Семене Івановичу, — звернувсь пошепки до Роулінза. — Ці порухи прекрасні, знадливі, але для мене вони — загадка.

— Все вірно, містер Васько, — так само тихо відказав іхтіолог. — То рухи-символи, і їх може збагнути лише полінезієць. Дивись, дивись уважно! — наказав.

Тим часом остров'янки, приклавши до грудей руки, ніби для молитви, почали стуляти долоні.

— Це знак злагоди й миру, — пояснив Роулінз. — А це — прихильності й шаноби, — показав він на простягнуті правиці танцюристок, з долонями тепер уже звернутими вниз.

Тричі прокричали:

— Хе! Хе! Хе!

І замість танцюристів з'явилися співаки… Мелодія то рокітлива, то сумна. Хор співав і співав, а я не зрозумів анічогісінько, хіба що печаль і розпач.

Про це і зізнався своєму сусіду Роулінзу.

— Ви не помиляєтеся, містер, — мовив він. — Хор співає про те, як на Фунафуті падали бомби, а ще — про вітер, що розпорошив над островами атомний попіл.

— Хе! Хе! Хе! Сафенга малйа! — знову пролунало в Хижині.

— Тепер послухаємо Тапу Ліві,— шепнув мені Сем Роулінз.

— Хто це?

— Тубільний вождь, поет і музикант.

На середину Хижини вийшов тубілець. Він нагадав мені мого улюбленого композитора Білаша. Такий же мускулистий, статечний, натхненний і сповнений сил. Ось тільки одіння було вбоге: лише строката пов'язка лава-лава прикривала стегна. В руках Тапу Ліві тримав укулеле — схожий на мандоліну музичний інструмент.

І знову полилася журлива музика — пісня про атомний «сніг», пояснив мені Роулінз, та про те, як американці, висадившись на Фунафуті, кривдили остров'ян…

Пізно ввечері ми йшли додому.

«Нехай про війну вам розкажуть самі тубільці», — згадав я слова Сема.

Ось вони й розказали нам.

Степан, як і раніше, приготувавши мені поїсти, зникав на цілий день.

Уранці, перед сходом сонця, за ним заходив рибалка Теувіні.

— Стопа, воу! — гукав він знадвору.

— Зараз, зачекай, тама, — відповідав Очеретний, не одриваючи погляду від черпаків, у які наливав воду та клав дрібно покришену копру.

— Вистачить тобі, Васько, до самого вечора. Якщо ж закортить фруктів, сходи в гай — тубільці дадуть бананів.

— Гаразд, буде, як ти сказав, — відповів я.

Степан із своїм темношкірим другом біг до лагуни, де стояв, уткнувшись носом в кораловий пісок, катамаран.

Край неба на сході палав, ніби охоплений пожежею, і лагуна віддзеркалювала його огнисті барви.

З вікна було видно, як човен відчалює од берега, потім випливає на чисте плесо. Вода, спадаючи з весел, розпорошувалась на бризки — мовби хто кидав і кидав іскристі жарини.

Я знову замилувався дивною красою: ранковим умиротворінням гаю (птахів на коралових атолах майже немає, якщо ж і бувають, то не те знайоме нам галасливе птаство), високим безхмарним небом, тиховоддям голубої лагуни.

«Яка чарівність!» — думав я, всотуючи поглядом пурпур ранку, кожною клітиною відчуваючи його пестливу прохолоду.

І знову, вже вкотре, спало на думку: «Рай земний». Та перед очима раптом постали бачені недавно вирви од бомб і снарядів, клаптики городів серед корчуватих дерев, де, обливаючись потом, трудилися тубільці, почулася пісня острівного вождя й музики Тапу Ліві — про атомний смерч над атолами й зухвалих американських вояків із загону морської піхоти, хто, висадившись на Фунафуті, лиходіяв, зобижаючи остров'ян.

Спокою на світі немає, і поки кривда чинить своє, не шкодуючи простий люд — ні малого, ні старого, як же можна бути щасливим!

«Звичайно, в Америк і Європ є і гармати, і ракети, — подумав я. — Ними брязкають і залякують народ нелюди-мілітаристи. А ці діти природи, тубільці… Що вони, незахищені, можуть протиставити грубій силі? Нічогісінько, крім хіба що свого чулого серця, клопіткої праці, неголосної відваги у повсякденному борінні з океаном. Тож як нам усім треба оберігати світ од зазіхань злих і неситих!..»

Степан повертався смерком, розповідав про свою риболовлю. На відміну від інших рибалок, яким завжди очі засліплюють хвастощі, Очеретний, навпаки, прибіднявся, корчив із себе невдаху.

— Тієї риби — що кіт наплакав, — казав він.

— Поганий улов? — допитувавсь я.

— Не те щоб поганий, — відповідав, — а так собі: штук двадцять макрелей та тунців.

— Ого! — не стримував я подиву. — Одна ж рибина буває на півцентнера.

— Наші трохи менші — кілограм по п'ять-шість.

Він щоразу приносив з собою рибу, правда, невелику.

— Дрібна смачніша, — пояснював.

Ми вечеряли: на порізані шматочки сирого тунця або макрелі вичавлювали лимон; їли солодкувате таро, варені плоди хлібного дерева, що їх для мене передавав Теувіні. Словом, вечеряли по-полінезійськи.

Коли Степана не було вдома, я, аби згаяти час і не нудитися, брав зав'язаний у целофан записник і починав читати. То був щоденник, який напередодні своєї загибелі дав мені боцман.

Сумний життєпис (я до нього ще повернуся)!

Як це, мабуть, і трапляється з тими, хто за перо береться від випадку до випадку, Кузьмич розповідав про потаємне й наболіле — що найглибше запало в душу.

Виходить, він не раз уже плавав у цих широтах. А один рейс залишив у його серці невигойну рану…

Щоденник, кількасот сторінок, був написаний нерівним, розмашистим почерком. На деяких аркушиках я побачив наклеєні вирізки з газет. Траплялися й виписки од руки з книжок — матеріал, що стосувався переважно випробувань американцями водневої зброї та згубних наслідків від тих випробувань для тихоокеанських островів. Лише згодом я зрозумів, чого наш боцман всім тим так зацікавився.

На перших сторінках ішлося про самого Кузьмича — звідки він родом і як потрапив на море, й тому подібні біографічні дані. Каракулі боцмана були нерозбірливі, і я всього не встиг прочитати. Та, гортаючи записник, в одному місці натрапив на оповідь про якусь риболовецьку шхуну з японською назвою «Татсу-мару» («Час дракона»). Оповідь про шхуну і її екіпаж, з яким Кузьмича звела доля.

• Предыдущая
• 15/50
• Следующая