Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/50
- Следующая
А ген за гущавиною, де ще недавно клубочився туман, зорові відкривалася далека перспектива й з-поміж розлогого гілля вологим оком дивилася лагуна.
На тому боці когось звав дзвінкий жіночий голос. Легкий катамаран стояв край берега, і в ньому сиділа Корділія.
Я поспішав до лагуни. Вхололе за ніч коралове кришиво лоскітливо дотикнулося до підошов. Ледь чутний бриз обвіяв тіло, й мені стало радісно.
На мить переплелося: гра уяви й казкова дійсність. Мовби все те відбувається не на далекому тропічному острові, а в рідній стороні, де від порога батьківської хати в'ється стежка, городом біжить на лужок-бережок, за яким плесо ставка та густий живопліт рогози.
І дівчина — не ця, не полінезійка — чекає на мене в човні…
— Асолі-лей! — вітається Корділія, запрошуючи до катамарана.
— Талофа, тені,— відповідаю, подумки відзначаючи, що час, проведений на острові, даремно не пройшов — я таки навчився говорити по-полінезійськи.
Човен готовий. Відштовхнувши його від берега, всідаюся навпроти дівчини, берусь за весла, і ми рушаємо.
Куди ми пливемо? Океан — безмежний. Але там, на південь од Фунафуті, звівшись над океанською безоднею, ледь-ледь виткнулося з води коралове пасмо. То риф, який давно осихає, і на ньому — невеличкий острів. У торочці кучерявих мангрів, з тінистим пальмовим гайком посередині, цятка суходолу, яка зветься Фунангонго.
Безлюддя. Лише іноді, коли дозрівають кокоси, припливають сюди тубільці. Та залишатися на ночівлю бояться. Правда то чи ні, в темряві там нібито збираються улу-улу. Крихітні, не залежні ні від кого чоловічки, схожі на казкових гномів менехунів, що живуть на інших полінезійських островах.
Як і менехуни, улу-улу нікому не чинять зла. Але кривди, яку їм заподіють люди, не забувають… Коротуни — од горшка два вершка! — кирпаті та круглоголові, вони здебільше мовчать, хоч і не гірше від балакунів роблять свою справу. Хто б міг подумати, що ці чоловічки такі сильні! А вони справді такі. За одну ніч здатні зібрати ввесь урожай з кокосової плантації, посадити нові пальми, навіть з місця на місце пересунути острів. Фунангонго, де живуть улу-улу, ніколи не покидала тиша, особливо вночі, коли крихітні чоловічки трудяться.
Проте одного разу (про це мені розповіла Корділія) на острівець висадились галасливі чужинці, американська морська піхота.
З Фунафуті вони привезли дівчат. Вночі, коли працювали улу-улу, почалася дика оргія.
Під п'яний регіт вояки силоміць змушували полінезійок танцювати, а самі влаштували стрільбище, вціляючи в кокосові горіхи під кронами високих дерев.
Чужинці пошкодили майже всі пальми. Незайманий острівець перетворили на згарище. Та головне — скривдили добродушних, працьовитих чоловічків.
Звідтоді й переселилися улу-улу в тропічні хащі, залишивши коралове узбережжя. Біда підстерігає того, кого ніч застане на Фунангонго! Розгнівані за кривду, лісові гномики, взявшись за руки, пускаються в танок, співом своїм доводять незваного гостя до божевілля.
Ось чому тубільці бояться залишатися на Фунангонго після заходу сонця.
— Приїхали, — мовив я, подаючи руку Корділії.
Дівчина вийшла з човна.
Берег… Це справді був чарівний суходіл, і я не здивувався, що саме його обрали для помешкання казкові чоловічки.
Якби сюди, майнула думка, ненароком потрапив Гуллівер, він би, влігшись, руками й ногами міг дістати протилежних берегів — такий Фунангонго маленький.
Його роздвоєний, південний мис був схожий на плавник, а звернута до лагуни північна окраїна — на дивовижну голову.
І взагалі весь острівець нагадував небачену рибу, що випірнула з глибини. Хвилясті смуги коралового піску — то її луска, а зарості мангрів — лапатий хвіст. Пливе та «риба», ширяючи серед хвиль.
За тутешнім повір'ям, улу-улу підвладний океан. Вони можуть приручити і риб, і морських тварин. Ніби й сам Фунангонго був колись рибою. Та й нині острів, якщо забажають крихітні чоловічки, нараз оживає.
— Куди ти мене привела, красуне! — вислухавши схвильовану оповідь полінезійки, вигукнув я.
Корділія засміялася.
— Боїшся?
— Аніскілечки.
— Тоді ходімо…
Я не докоряю долі, не звинувачую себе, що погодився на ту пропозицію і пішов покірно.
Піщаний берег кінчився, за ним над водою темними вежами звелися брили відмерлих коралів.
Убрід перейшли мілководдя й опинилися на скелях.
Сонце піднялося в зеніт, лагуна виблискувала, залита іскристим промінням, і острівці довкруг — Фунафуті, Тепука, Мотулоа — здалися човнами, поставленими на припон у тиху заводь.
Увесь атол лежав перед нами як на долоні. А далі, за смарагдовою гущавиною Фунангонго, голубів океан.
На видноколі він непомітно зливався з небом. І та небесна баня й вода становили єдине ціле — велетенську лінзу, в центрі якої ми стояли.
— Акул тут немає,— заходячи у воду й помітивши, що я завагався, пояснила Корділія. — Іди мерщій!
Перед моєю уявою мимоволі постало те, як на нас із Кузьмичем напала акуляча зграя. Та, відігнавши ляк, я скочив слідом за полінезійкою у воду.
І ми попливли.
За скелями, що бовваніли в лагуні, лежало нешироке підводне плато. Там мілко — води по коліна; гойдаються, розпатлані хвилями, кучері морської трави й водорослин.
А потім плато кінчилося й тераси, уступ за уступом, стрімко повели вниз.
Корділія пливла першою. Рухи її вправні, викінчено точні. Я ледве за нею устигав. Далі й далі. «Куди вона пливе?» — стривоживсь не на жарт.
Я не терплю зверхності, особливо дівочої. Та нині було зрозуміло, що ця русалка хоче мене випробувати — на що я здатний, чи такий же меткий в океані, як на суходолі.
Ах ти ж капосна! Пливе собі й пливе, ніби бавлячись, а я «веслую» руками, вибиваючись із сил.
Постривай, ми теж дещо уміємо! — розізлився й почав її наздоганяти. Проте відстань між нами не скорочувалась, а я, погнавшись, лише наковтався води.
— Бодай тобі, нечиста сила! — вголос вилаявсь.
Корділія зупинилась. І, не роздумуючи, чимдуж попливла до мене.
— Васа, — стурбовано мовила, помітивши, що я відкашлююсь. — Бідна, бідна голова…
Її долоні лягли на моє чоло. Мов дотик квітки… співчутливість, ніжність. Ніякої зверхності. Втім, я надумливий і ту зверхність, мабуть, вигадав сам.
Корділія — дочка води. Вона змалку зрослася з нею, плаває мов риба. Не раз із батьком виходила на лов. Та й дідусь, Менеуа, брав її у відкрите море.
Він розповідав про страшні острови, що лежать далеко від Фунафуті, десь на півночі, та як човен, на якому Менеуа рибалив, потрапив у загадковий вихор, а небо, хоч і була ніч, запломеніло, ніби зійшло сонце, і в ньому виросла, схожа на корал-капелюх або велетенський гриб, хмара. Як потім той гриб почав осідати…
З тих пір і нездужає Менеуа, а товариш, з яким він плавав, давно помер. Не стало, кажуть, й інших, хто був тоді на човні.
Корділія, весело посміхаючись, пливла зі мною поряд. Ось мілководдя, скелі. Ми перепочили, милуючись островом. Фунангонго, ніби човен з напнутими вітрилами, стояв біля води.
Не було нікого. Пустельно, тихо. Легкі хмаринки мерехкотіли над головою, не залишаючи тіні, та, набігаючи на скелі, плюскотіла вода… ніби в матері на городі, де гудиння огірків забризкане росою, — від водоростей, що обвивали скелі, віяло ранковою свіжістю.
Я відчував на собі голублячий погляд, чув ласкаві слова, хоч і сказані не по-нашому.
Чим більше бачиш і знаєш, тим з більшою хіттю сприймаєш колись для тебе незрозуміле, далеке й чуже, і воно стає таке ж близьке, як і твоє, рідне… Мова, якій мене навчила мати, — повсюди зі мною, в серці моїм. Але ж які співучі й оці, полінезійські, слова: ой, оау, фоту, алофа, тені, моту — я, ти, серце, любити, дівчина, острів! Які дивовижні легенди, працьовиті, кмітливі й мужні люди!
Та й острівець цей, Фунангонго, можна б назвати Островом Щастя, щасливою землею для двох, якби на планеті нас було лише двоє і десь від голоду не вмирали діти, не мучилися в'язні; під кулеметним вогнем, стікаючи кров'ю, не падали нещасливці, а жерла гармат знову й знову не цілились у наше серце.
- Предыдущая
- 17/50
- Следующая
