Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/50
• Следующая

— Прощавайте, друзі!..

Я стояв на кормі, невідривним поглядом проводжаючи «Вихор».

Але голосу мого вже ніхто не чув. Відстань між суднами дедалі більшала, в хитливих снастях завивав вітер.

— Ходімо, Василю Петровичу, — почулося ззаду.

— А, Савелій Гудзонович…

— Я, власною персоною, — підтвердив Толстиков і продовжив: — Ходімо, Васько, вниз. Треба, не відкладаючи, вживатися в новий трудовий колектив.

— Я зараз…

Савелій Гудзонович пішов, а я знову зі своїми думками зостався наодинці.

Було сумно. «Грішок», який давно водиться за мною, добре знаю. Так, я не відразу знаходжу спільну мову з людьми, та вже коли знайду — вони мені стають рідніші рідних, і розлука з ними перетворюється на кару, як зараз, коли залишив палубу «Вихора».

Пам'ятаю, мені, малому, говорила мати:

— Ніжний ти, синку, ну, чисто дівчинка, а прихилистий, мов кошеня. Трудно тобі буде на світі.

Мамині слова… Можливо, вони й вірні — хто ж краще від неї знає своє чадо!

І ніжність й прихильність не вивітрилися з моєї душі, й мою незахищеність завжди жалить грубість. Але виросло в мені і те, про що не здогадувалась навіть мати, — непереборне прагнення здолати усе, що стоїть на шляху до мети!.. А ніжність, чутлива вразливість сховалися за панцир удаваної байдужості та грубуватості — як тіло молюска чи равлика ховається за прихисток недоступної мушлі.

Над усе в людині шаную я доброту й сумлінність. Не люблю балакунів, але й потайними гидую. Треба чесно й справедливо жити, не хитрувати й не кривуляти душею! Бо людей не обдуриш. Хоч би під яке ошатне вбрання заховав ти свою нікчемність, рано чи пізно вони її розгадають.

«Вихор» повернув праворуч, простуючи на схід. Невдовзі він зник з видноколу. «Гідролог» ішов узятим раніше північно-західним курсом.

Десь ліворуч лежало пасмо островів Гілберта — атоли Абаіанг та Маракеї. Вони, здавалося, повинні б захистити нас од вітру. Проте він дужчав. Океан покривався борознами хвиль. Вітер кучерявив на них білопінні гребінці, зриваючи, гонив у безвість.

Припадаючи на хвору ногу, я піднявся на кормову надбудову. Так, як і на «Вихорі», там стояли в'юшки з намотаними на них швартовими канатами. Над головою похитувалося плетиво корабельних снастей; од ударів об хвилі здригалося судно, рипіли щогли.

Звечорілий виднокіл уже потемнів, на заході мигнула блискавка, потім прогуркотів грім.

Грозове небо. Буряний океан… Вітер куйовдив мій чуб. Довгасті, давно не стрижені патли ніби переростали в корабельні снасті.

Я був у полоні грозової стихії. Спало на думку давно знайоме, що так запам'яталося й не забулось:

Дул свежий бриз, шумели паруса,

Все дальше в море судно уходило,

Бледнела скал прибрежных полоса,

И вскоре их пространство поглотило…

Це були вірші з першої пісні поеми Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» в перекладі Левіка.

Як часто поети, особливо великі, можуть передати словами те, що безмовно снується в нашій душі!

У Чайльда мать была, но наш герой,

Собравшись бурной ввериться стихии,

Ни с ней не попрощался, ни с сестрой,

Единственной подругой в дни былые.

Ни близкие не знали, ни родные,

Что едет он.

Добре, що жодна жива душа на світі не здогадувалась, про що я думав нині. Інакше б підняли на сміх.

— Байрон! — сказали б глузливо.

А між іншим, Байрон теж припадав на ногу. Отже, нас, як бачите, дещо ріднить.

— Врахуйте й те, братове, — сказав би я їм. — Як і в байронівського героя, у мене теж є сестра, і до моря я подавсь, як і Чайльд-Гарольд, не попрощавшись ні з ким.

Знамениту поему чомусь завжди ілюструють однаково: «Чайльд-Гарольд, як оце нині я, стоїть з розпатланим чубом на палубі. Правда, скорботним виразом обличчя та тугою в очах намальований скиталець більше схожий на працівника прилавка, який проторгувався, або ж на цирульника, кому ніяк не щастить виконати фінансовий план і тому він стає мішенню для нападок «Комсомольського прожектора».

Що не кажіть, я схожий-таки на Чайльд-Гарольда!

«Гідролог» — невелике суденце, майже наполовину менше, ніж «Вихор». «Такому ходити не в океані, а по ріках», — подумалося.

Каюта, внизу, на кормовій палубі, де мене поселили, була тісна й задушлива. У ній ледве вміщалося дві койки. На одній спав підвахтовий матрос — рожевощокий, повнотілий хлопець, другу зайняв Толстиков.

— Ти вже вибач, друже, — якось по-домашньому, лагідно мовив Савелій Гудзонович. — Старі кістки… ревматизм допікає. Ото я й захопив, не порадившися з тобою, це ложе. А ти розташовуйся на лаві, під ілюмінатором.

— Звичайно, інакше й бути не може! — погодився я.

Савелій Гудзонович розпакував свої речі. Кітель і сорочку повісив у рундук, мильницю та електробритву примостив на поличці умивальника, який стояв в кутку каюти.

— Нам, мореплавцям, не звикати до мандрів. Проте і в океані слід пам'ятати про землю, — і Гудзонович, діставши з чемодана репродукцію картини Шишкіна «Ранок у сосновому лісі», пришпилив її на перетинку. Клишонога ведмедиця, здавалося, полізла до нього прямо в постіль.

— Пасажири? — розплющив очі, здивовано запитав підвахтовий.

— Частково… — відказав мій супутник. — Будьмо знайомі. Савелій Гудзонович, а це Василь Гайовий, — відрекомендував він і мене.

— Дуже приємно, — зрадів матрос. — Ви що — в тубільців, на островах жили і тепер вирішили емігрувати? — не второпав він, що й до чого.

— Ні, синку, — відказав Толстиков. — Я помічник капітана з «Вихора», а Гайовий такий же, як і ти, матрос.

Рожевощокий хлопчисько підскочив як ужалений.

— Вибачте, товаришу помічник! — стоячи в одних трусах серед каюти, відсалютував він.

— Нічого, нічого, буває,— посміхнувся Гудзонович. — Де тут у вас гальюн? — запитав.

— По коридору ліворуч.

Толстиков пішов освоюватися в колективі, а ми з підвахтовим залишилися удвох.

Товаришам по ремеслу та ще й одноліткам є про що поговорити. Євмен — так звали матроса — теж стерновий, відпочивав перед вахтою.

— То, кажеш, акули понівечили ногу? — перепитав, вислухавши мою сповідь.

— Вони, кляті,— підтвердив я.

— В океані таке трапляється, — знаюче мовив Євмен. — Минулого рейсу у нас на «Гідрологу» мурена старшому механіку палець відкусила. Капітан з тих пір не дозволяє запливати на глибину, і корали ми збираємо лише на мілководді. А там, як ти знаєш, вони не такі гарні — хвилями покришені, ну, й «терновий вінець»[31] псує.

— Знаю. Я тих коралових атолів набачився і в Індійському, і в Тихому океані — по зав'язку, — навіщось похвастав я.

— А де саме в Індійському океані ти плавав?

— Та майже на всіх широтах. Власне кажучи, добрався аж до «сорокових ревучих».

— Я теж там був — на Кергелені й Крозе.

— Ні, мені до тих островів не пощастило допливти, — відказав я. — На південь від Сент-Поль і Амстердама ми зустріли уламки айсбергів і відразу повернули назад.

— Пляжі на Мадагаскарі так собі, не гарні,— ніби між іншим, як про щось звичне, сказав Євмен. — А ось на Маврікії — чудесні.

— Ти маєш рацію, — погодивсь я. — Маврікійські пляжі просто казкові, але в мене вони залишили страшну згадку: там загинув мій товариш — кочегар Толя Марченко. Заплив у море — і не стало. Мабуть, акули напали.

— Ми на Тромлені каталися на велетенських морських черепахах, — й собі почав хвастати Євмен.

— Я теж там катався на них. Баскі «коники»! А на Сейшельських островах гостював у шукача піратських скарбів — містера Вілкінса.

— Подумаєш, щастя — шукач скарбів! — закопилив губу Євмен. — Нас на Мальдівах[32] приймав сам Мохаммед Фарід Діді Авал.

— Хто це?

— Хто, хто — султан! — випалив Євмен. Якби зараз хто-небудь сторонній почув нашу розмову, подумав би й не помилився: задерикуваті хлопчиська змагаються в хвастощах.

• Предыдущая
• 24/50
• Следующая