Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/50
• Следующая

— Холодно буває вночі,— опікши закоханою посмішкою Кузь-Мича, мовила вона, — і хоч мороз боляче гризе кістки, все ж молоде серце буяє, а кров гріє.

— Це тінь, — сказав їй на те старший над тамтешніми рибалками, — а тіні не гріють, вони лише лоскочуть».

Такі статті я б просто заборонив писати. По-перше, вони брехливі, в них все поставлено з ніг на голову… Ну, трапилося таке, що ми змушені були на сейнері підійти до острова Нунівак, куди висадили врятованих нами ескімоських рибалок. Ну, правда, що молода ескімоска, дочка врятованого рибалки, подякувала мені на прощання. Але ж… любовна історія, яку вигадав автор, — пробачте, такого мені й не снилося.

Згодом я прочитав збірку північних оповідань Джека Лондона «Діти морозу». І все стало на свої місця: герої, що діяли в згаданій статті,— запозичені. А тільки автор все перевернув шиворіт-навиворіт. Так, наприклад, у Джека Лондона Баск-Ва-Ван, яку в статті названо «юною красунею», — старезна жінка, Нам-Бок — її зниклий без вісті син; Опі-Кван ніякий не «тубільний відчайдуха-гульвіса», а ватажок селища рибалок з дельти Великого Юкону, що на узбережжі Берінгового моря. Та й Кугах у Джека Лондона попросту сивоголовий різьбяр, який «чимало літ прожив на світі». У статті він виступає неперевершеним гарпунером на прізвисько Моржова Смерть.

Втім, ось уривок з оповідання Д. Лондона «Брехун Нам-Бок»: «На півночі ледь жевріло сонце, загорнене в криваво-червоний туман. Низько шугали чайки… Темні купи хмар віщували негоду.

— З моря ти прийшов, — тоном оракула прорік Опі-Кван, — у море ти й підеш. Таким чином знову усе набуде рівноваги і піде своїм ходом.

Баск-Ва-Ван пришкутильгала до краю води, вкритої піною прибою, і гукнула:

— Благословляю тебе, Нам-Боку, що ти згадав про мене!

Кугах, що встиг уже спустити на воду човна, здер хустку з плечей старої і кинув її в байдарку.

— Холодно довгими ночами, — заскиглила вона, — і мороз боляче хапає за старі кістки.

— Це тінь, — відповів їй різьбяр, — а тіні не гріють!»

Коментарі, як то кажуть, зайві. Але стаття наробила переполоху, і я став популярним. Завдяки їй мені й довелося дочасно одружитися.

Ельвіна, так звали ту дівчину, домоглася-таки від редакції моєї адреси. Ну, а звісно, яка в моряка адреса — судно. Ото вона й прийшла на наш «Ороч».

Ми стояли тоді на тридцять восьмому причалі, в самому центрі міста, і судно наше, його палуба були ніби продовженням набережної, де прогулювалися приморці.

Вахтовий біля трапа покликав мене:

— Там до тебе прийшла одна особа…

Я спустився на пірс, глянув — і завмер: красуня!

Може, хтось і не вірить у любов з першого погляду, але це був саме той випадок, коли серце взяли в полон раптово, хоч я й вважав себе непокірливим і не збирався одружуватися.

Таки одружився, бо рідко хто здатний встояти перед дівочою чарівністю, тим паче, якщо власниця тієї вроди відповідає тобі взаємністю.

Ельвіна запевнила, що любитиме мене міцніше, ніж та молода, чарівна ескімоска Баск-Ва-Ван. Начиталася, отже, про мої «походеньки».

Весілля гуляли ми в ресторані «Золотий Ріг». Замість маршу Мендельсона боцман Василенко, хильнувши, заграв на балалайці «Воронезькі страждання», ніби передчував, що я з своєю Ельвіною натерплюся лиха.

Бо таки натерпівся. Все їй було мало; скільки не заробляв (а тоді заробітки були гарні), дай іще й ще.

Кажуть, японці з допомогою бакланів ловлять рибу. Птахам обручем стискують горло й посилають їх на глибину. Птах рибу схопить, а проковтнути не може, і її в нього щоразу забирають. Отак і я був, мабуть, схожий на баклана: зароблене в тяжких північних рейсах Ельвіні віддавав усе до копійки. І не встигав побути на березі, як вона знову гнала мене в море.

Дитина народилася — я став працювати ще більше. Дома майже не бував. Юля росла без батька.

Ах, Юля, Юля, моє карооке диво, якби ти знала, яка ти для мене дорога і як мені було тяжко розлучатися з вами!

— Ти, хлопче, спостережливий, як Дерсу Узала! — наближаючись до дерева гумор, крикнув Савелій Гудзонович. — Біля ковбані не тільки хтось лущив горіхи, а й загубив ось це, — і він підняв над головою щось схоже на копаницю.

— Лопата? — запитав я.

— Ні, тесак, виготовлений з перламутрової мушлі й коряги, — відповів Гудзонович. — Чого ти й досі сидиш, як чорногуз, на тому гуморі? Мерщій сюди!

Я сховав записник Кузьмича під «подушку», так і не дочитавши й не дізнавшись, що ж було далі. Порачкував по дереву вниз.

— Бачиш, — показав саморобний тесак Гудзонович.

— Справжнє мачете, — доторкнувсь я пальцями до леза.

— Ось тобі й дух святий, Василю Петровичу, — перейшов на офіційний тон Толстиков. — Значить, на острові ми не одні.

— Але ж наші оглядини свідчать про інше.

— Ну, по-перше, ми оглянули не ввесь суходіл. У північно-східній частині ніхто з нас так і не побував. По-друге, тубільці могли припливти з іншого острова.

— Що їм тут робити, якщо дерева з їстівними плодами всохли, а город із таро-бабаї зовсім занедбаний, поріс бур'яном?

— Я не пророк, тому на твоє запитання однозначної відповіді дати не можу, — розвів руками Савелій Гудзонович. — Одне скажу: видно, була якась поважна причина, що змусила людей відвідати наш острів.

— Ви кажете: наш, ніби він і справді наша власність.

— Не власність, а все-таки ми його освоювали. Ну, та ти до слів не присікуйся, не звинувачуй мене в експансії.

— Що ви! Я ж бо знаю ваше справжнє ставлення до колоніальних народів — тричі слухав вашу лекцію «Колоніалізм — найвища форма експлуатації».

— Спасибі. Дякую за увагу!

Цими словами, між іншим, Толстиков ще на «Вихорі» закінчував кожен свій виступ і повчання, адресоване нам, матросам. Ввічливість, очевидно, збереглася з днів його діяльності як лектора, хоч, правда, причетний він був в основному до макаронної промисловості — інспектував макаронні фабрики. Словом, макаронник — не той, що стоїть за верстатом, працює на потоці, а який лише в дудочку дме та іншим лапшу на вуха вішає.

— Я так гадаю, — подякувавши мені за добру пам'ять про його антиколоніальну лекцію, сказав Гудзонович. — Нам слід відвідати північно-східну частину острова.

— Відпочиньте, а я піду.

— Ні, друже, — запротестував колишній макаронник. — Іти треба разом. Якщо тут з'явилися тубільці, не відомо, як вони себе поведуть при зустрічі.

Ми піймали кількох крабів. З учорашнього дня в нас ще лишилася половина кореневища бабаї. Всівшись на стовбур поваленої пальми, заходилися обідати.

Гудзонович розмріявся:

— До цих раків та пивця б хоч пляшку! Е-ех…

Я пива не люблю, тому промовчав. Правда, від холодного лимонаду не відмовився б. Із задоволенням випив би й молока — навперехилки, прямо з глечика, щойно взятого з погреба, як пив у дитинстві.

Що не робиш, про що не думаєш на чужині, все невідв'язно стоїть перед очима і село, й рідна хата.

Незручно зізнаватися — ще подумають: сентиментальність! — а таки скажу: тропічна рута пахне мені степовими медвяними травами, мангрові зарості здаються верболозом… Вслухаюся в шерхіт дерев, всіх оцих хібіскусів, мускатників, плумерій, вслухаюся з надією: чи не озветься раптом знайомий з дитинства голос? Журливої сокорини, явір-клена. Чи не зашумлять вони над головою під весняним крилатим вітром? Я степовик і, де б не був, залишуся ним довіку.

Узбережжям, переступаючи завали викинутого прибоєм плавника, та попід узліссям подалися ми в незвідану частину острова.

Формою суходіл нагадував велетенську рибину, яка вигнула хребет в бік океану. Черевом вона була звернута до лагуни, хвіст і голова впиралися у протоки, що з'єднували внутрішню водойму атола з океаном і за якими вдалині зеленіли пласкі острівці.

Ми йшли до риб'ячої «голови», на північний схід острова.

Невідомість та можлива зустріч з тубільцями нас чомусь не лякали: хоч би як там було, це краще, аніж жити самітниками. Люди, і лише вони, зможуть допомогти нам вийти із скрути, повернутися на Батьківщину.

• Предыдущая
• 33/50
• Следующая