Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/50
• Следующая

Але ж траплялися й інші написи: ПС, СС, ЕД. Що воно? — сушив я голову. Учитель географії не знав теж.

Лише ставши моряком та вдосталь «насмакувавшись» солоної водиці, зрозумів, що воно й до чого. ЕД, як і СС, свідчило: існування того чи іншого острова, позначеного на карті, сумнівне. Абревіатура з літер ПС розшифровувалась так: положення сумнівне.

Таких позначок особливо багато на морських маршрутних картах, де суднам дається так званий рекомендований курс.

Простуючи в південно-західному напрямку, наш траулер лавірував серед усіх тих ПС і ЕД, а на салінгу фок-щогли постійно стояв дозорець, щоб вчасно попередити про небезпеку.

Кажуть, ніби в океані є «блукаючі острови», які то з'являються над хвилями, то знову зникають. Про це розповідається і в самоанській казці «Саналала». Та й відомі мореплавці минулих віків стверджували існування «блукаючих земель». Той же Коцебу, що в цих широтах, де плавав і наш СРТ, шукав і не знайшов острови Корнвалліса й Сан-Педро.[48]

Так чи інакше, а ми пливли з обережністю і на маршрутних картах біля рифів та островів, буцімто розташованих у тих широтах — Рене, Сан-Педро, Рионал, Барбер, — стояли позначки: ПС та СС.

Декотрі з них, за свідченням сучасних мореплавців і зокрема дослідників з «Витязя», таки були. Але, як то кажуть: береженого й бог береже.

В цьому ми переконалися на власному досвіді.

Одного разу в надвечір'я біля десятої паралелі північної широти, де, за лоцією і картами, не повинно бути ніяких суходолів, раптом прямо по курсу нашого СРТ нізвідки з'явився острівець — невеликий, плаский.

Спочатку ми подумали, що нам назустріч пливе величезне судно, та, підійшовши ближче, переконалися — суходіл.

Нас здивували його обриси: формою він нагадував чубату голову, що виткнулася з води, з лисою маківкою посередині. Бо й справді, якась патлата зелень буйно кучерявилася лише на узбережжі, пагориста ж маківка була гола.

Не інакше — підводний вулкан серед коралових рифів, з якого вичавилась магма, таким чином утворивши крихітний острівець… Потім на коралове кришиво хвилі принесли насіння рослин і ті забуяли. Так, крихітка по крихітці, виникло нове життя, як воно виникає взагалі.

Та нас ще більше здивувало, що острівець був заселений. Як тільки ми до нього наблизилися, з'явилися люди. Один… два… три… — ми нарахували п'ятеро остров'ян-робінзонів. Вони махали руками, закликаючи пристати до берега.

Того дня (вже зовсім повечоріло) наш капітан не наважився на висадку; відійшовши подалі в океан, лягли в дрейф. Вранці знову підійшли до незнайомого острівця.

Прокинулися ми й сьогодні рано. Правда, вже зовсім розвиднілося, і лагуна та кущисте узбережжя були вільні од туману.

Угледівши, що я знову дістав з-під «подушки» папери й заходився їх читати, Савелій Гудзонович вигукнув.

— Їх негайно треба опечатати!

— Що ви таке говорите?! — заперечив я. — Тут же, на цьому дикому острові, немає ні сургуча, ні печатки.

— Ти, Васько, стаєш зарозумілий, — відказав Толстиков, — і це може тобі вилізти боком.

— Ну й нехай вилазить, — сказав я, не почуваючи за собою ніякої провини.

Поки Гудзонович лущив кокосовий горіх, подарований нам вчора тубільцями, я таки встиг чимало прочитати — аж до того місця, де мій незабутній Кузьмич розповідав, як вони серед океану натрапили на терра інкогніто.[49]

— Досить тобі там сидіти, злазь уже — сніданок готовий, — гукнув Савелій Гудзонович знизу.

Я зліз із гумору.

Враження від несподіваної зустрічі з тубільцями заполонило наші серця, і ми не стільки їли, як знову й знову в розмовах поверталися до гамірного вчорашнього дня.

Його щонайменша дрібниця, як на екрані суднового телелокатора, стояла в нас перед очима.

…Коли ми з тубільцями пробралися крізь мангрові зарості і вийшли на узбережжя океану, де ще. ніхто з нас не був, то побачили довгий кораловий мис, за яким лежала, глибоко вклинена в берег, затока.

За почорнілі брили коралів були прив'язані човни з напнутими вітрилами. На кількох із них сиділи, вудячи рибу, темношкірі юнаки.

— Ціла флотилія! — вигукнув я, звертаючи увагу Савелія Гудзоновича на вітрильники.

Старший над тубільцями (як з'ясувалося, ім'я його Тереті і звався він лап-лап, тобто верховода) щось сказав човнярам. Ті, плигнувши у воду, з галасом кинулися до гурту.

Слова старого Тереті зробили своє: на відміну від тієї, першої, зустрічі, коли остров'яни поставилися до нас вороже, ця була і лагідна, й привітна.

— Йокве юк! — скоромовкою сипали молоді тубільці, тиснучи нам руку.

— Йокве юк! — повторювали вони знову й знову.

Лап-лап Тереті лише всміхався. Слова «йокве юк» — тутешнє вітання, вияв зичливості й любові до прибульців.

— Йокве юк, — у відповідь мовив я.

Сказане потонуло в повені голосів — так усім сподобалося рідне слово, почуте від білого незнайомця.

— Кабуа! — звернувся до одного з човнярів Тереті.

Хлопець підійшов до лап-лап. Той йому щось сказав, і Кабуа побіг до човна. За мить вернувся, тримаючи в руці кокосовий горіх. Тереті взяв кокос і простягнув Толстикову.

— Каюр, каюр гама! — сказав він.

Дослівно це означало: «Вам — від мого народу».

— Беріть, Гудзоновичу, — підбадьорив я. — Хіба ви не бачите: тубільці вважають вас за лап-лапа. Та ви і є ним, лап-лапом наді мною.

— Прикуси язика! — відбрив він.

Нас знову оточили. Люди прислухалися до кожного слова, зацікавлено й пильно стежили за нашою мімікою.

Отто Євстафійович Коцебу й Адельберт Шаміссо, описуючи відвідини кількох відкритих ними островів цього архіпелагу, згадували про буйні плантації кокосових пальм, про величну тубільну королеву та грайливу принцесу.

З тих пір усе переінакшилось, спорохнявіло. Пишні кокосові гаї перетворилися на сумне запустіння, а тубільці, колись веселі, життєрадісні діти природи — і простолюдини, й королеви та принцеси, — стали знедоленими вигнанцями.

Які вони худі й змарнілі!

Як і в Менеуа — Того, Кому Не Таланить, тубільця з Фунафуті, на тілі в них невигойні рани й молочно-білі плями, що свідчить про розлад в організмі й порушення пігментації. Лишай — псоріаз — білою шкуринкою покривав суглоби. Нещасні щоразу до крові розчухували понівечене хворобою тіло. Померклі очі дивилися на світ сумно й безнадійно.

А діти… Я з першої ж миті, як тільки зустрілися, звернув на них увагу.

Це було щось жахливе — загострені від якоїсь таємної недуги чи голоду личка, всохлі кістки рук і ніг; у кількох підлітків одна нога була коротша за другу.

Такого я ще ніколи не бачив, хіба що у фільмах про Бухенвальд та Освенцім.

Хто вони, ці нещасливці, і звідки?

Лап-лап Тереті, юнак Кабуа, його сестра Алміра — всі раз у раз називали: Бікіні, Ронгерік, Маджуро, Кілі — й показували то на південь, то на захід.

— Я так розумію, — сказав я Савелію Гудзоновичу, — родом вони, мабуть, з одного із названих островів. Але чому ж вони тут?

— Зважаючи на їхній вигляд, вони хворі або вкрай виснажені,— озвався Гудзонович. І тут же запропонував: — А що, як ми вдамося до дедукції?[50]

— Що це значить?

— З розрізнених фактів і спостережень намалюємо загальну картину, доберемося до суті.

— Як це робив Шерлок Холмс? — запитав я.

— Не тільки він, — відповів Толстиков.

— Ну так добираймося!

— Гаразд, — кивнув головою Гудзонович. — Так ось, як я вже сказав: усі вони, ці безпритульні скитальці, вражені якоюсь спільною хворобою. Зверни увагу на дітей — на них лежить тавро виродження. А Кабуа, його сестра Алміра — молоді ж які, отож повинні б бути здорові, та з-під тропічної смаготи пробивається незвичайна блідість. Не інакше — анемія, недокров'я. Я вже не кажу про Тереті: старий взагалі небожитель, хоч і намагається вдавати бадьорого.

• Предыдущая
• 36/50
• Следующая