Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 16
- Предыдущая
- 16/51
- Следующая
Відчувши, що пасажири не мають наміру починати розмову, сержант ображено стулив губи, підкреслено уважно став стежити за білою смужкою світла, що бігла спереду машини. Поступово він знову повернувся до своїх думок…
Грубий дотик важкої руки повернув водія до дійсності. Не дивлячись на нього, офіцер сказав:
— Зупини.
— Що? — здивувався сержант. — До Верхокуття ще…
— Зупиняй машину, кажуть тобі! — в голосі пасажира вчулася злість.
Він різко всім тілом повернувся до водія. Плащ-палатка на його грудях розкрилася. Під нею сержант побачив заяложену сіро-зелену куртку і незвичну трикутну чорну кобуру на животі. З-за спини офіцера солдат ткнув водія дулом автомата в бік.
— Гальмуй, собако! Ну-у-у!
Ще не усвідомлюючи як слід усього, що діється, але якимось внутрішнім відчуттям зрозумівши небезпеку, водій рвонув машину вперед. В ту ж мить тверді пальці стиснули шию, наче кліщами. Важкий удар в груди відкинув сержанта назад, на спинку сидіння, голова стукнулась об металеву стінку кабіни. Перед очима попливли рожеві кола. Машина втратила управління, смикнулась убік.
Перехилившись через офіцера, навалюючись на його коліна, солдат перехопив баранку, крутнув щосили. “Студебекер”, ледве не врізавшись у дерево, чиркнув бортом стовбур ялини, вихопився на шосе і став. Мотор захлинувся. Солдат швидко вистрибнув з машини, клацнув запобіжником автомата.
Не розчіплюючи твердих кістлявих пальців, чоловік у плащ-палатці озвіріло стискав шию водія, лаючись крізь зуби, тяг його обм’якле тіло. Сержант відчував, що втрачає сили, тикав кулаком у схилене до нього перекошене люттю обличчя. В тісній кабіні чулося хрипке дихання і стукіт важких чобіт об метал. Раптом офіцер завив по-звірячому, смикнув до себе ліву руку: зуби сержанта вп’ялись йому в кисть. Напасник зойкнув, конвульсивно хапнув ротом повітря і вивалився з кабіни вниз головою на брук, — випроставшись, сержант вдарив його ногою в живіт.
Ламаючи на пальцях нігті, водій гарячково смикнув догори тепле шкіряне сидіння, просунув під нього руку, намацав приклад карабіна, рвонув затвор.
Послати патрон він не встиг. Гарячий спалах пострілу війнув у вічі. Скелі збоку захиталися, полетіли шкереберть.
— Готовий! — перекинувши автомат у ліву руку, солдат відступив на крок від кабіни, повернувся до напарника.
Той сидів під колесом, зігнувшись і притискуючи до живота руки.
— Вставай, ти… нікчемо! Тобі борошном гендлювати, а не… Бери його, тягни он туди, в кущі. Хутко!
Лейтенант Петришин бігцем продирався крізь зарості, на ходу позирав на компас, з тривогою думаючи про те, що сонце от-от заховається за верхівки дерев, згасне. Гімнастерка на спині лейтенанта потемніла від поту. Гарячі краплини солоно в’їдалися у вічі. В скронях стукотіло. Халяви м’яких хромових чобіт були пошматовані сухими колючками та гіллям. Ноги налилися свинцем.
Петришин не спав третю добу. За весь цей час він не присідав ні на хвилину. Без сну і відпочинку поспішали і прикордонники — двадцять шість бійців, які ланцюжком просувалися услід за лейтенантом, обминали скелі та урвища, переходили вбрід через гірські ручаї, чіпляючись за кущі, підіймалися і спускалися крутими схилами ярів. Коли б лейтенант наказав зупинитись, перепочити — бійці поснули б, наче вбиті. Кожен з них ліг би там, де стояв. Але такого наказу Петришин дати не міг. Він вів прикордонників все далі й далі, намагаючись будь-що не послабити темпу переслідування.
Бандити йшли паралельним маршрутом. Взвод Петришина, рухаючись уздовж кордону, відрізав їм шлях, не давав вислизнути, прорватись на той бік.
Два десятки недобитків з розтрощеної під Бродами дивізії “СС-Галичина”, група головорізів-бандерівців та кілька німецьких прихвоснів-поліцаїв, що служили гітлерівцям, сповзлися докупи, пересиділи в прикарпатських лісах та схронах, причаївшись, наче вовки, доки посувалася на захід лінія фронту. І ось тепер вони виповзли з своїх нір, намагаючись вислизнути з радянської землі.
Бандити були непогано озброєні, рухалися на парокінних підводах, віднятих у місцевих селян. Вів зграю один з керівників оунівського “проводу”, невисокий, присадкуватий чоловік з довгими до колін руками, котрого бандити звали “Гандзею”.
Все це було відомо командирові взводу прикордонників Арсенові Петришину. Добре знав він і ті місця, якими поспішав із своїми бійцями, вперто відтісняючи Гандзю від кордону. В цих краях Петришин народився, тут проминуло його дитинство, звідси в 1941 році пішов він, хлопчина-гуцул, на схід разом з відступаючими червоноармійцями і повернувся сюди через чотири роки вже офіцером-прикордонником.
Бандитам важко було замітати сліди. Не могли вони відірватись від взводу Петришина. Кожен яр, скелю, кожну дорогу і глуху стежку знав лейтенант, як свої п’ять пальців, кожна гуцульська оселя, що притулилася бодай у найглухішому закутку, була знайома Петришину.
Гандзя метався, як зацькований вовк. Огризався вогнем, люто кидався на прорив до кордону, втрачав людей, добивав своїх поранених, на хуторах міняв коней, але прикордонники не випускали банду з поля зору, передбачаючи кожен її маневр. Щоразу Петришин відкидав зграю назад, не пускав за рубіж, вимотував з неї сили, очікуючи зручного моменту, щоб одним ударом покінчити з бандитами.
На четверту добу, після коротких нічних сутичок, взвод Петришина примусив бандитів залишити низину в районі Трьох Скель, погнав їх уздовж два дцятикіло метрової смужки непролазного болота, лісом, повільно притискаючи до Гнилого Яру, заганяючи в пастку.
Петришину було відомо й те, що Гандзя — не хто інший, як Федір Мацюк. Батько його до 1939 року був власником каменярень на Прикарпатті. Під час фашистської окупації він виказував гестапівцям радянських людей, за що й опинився з зашморгом на шиї на воротах власної оселі в ті дні, коли проходили тут рейдом партизани генерала Ковпака.
Син Мацюка займав видну “посаду” в бандерівському кублі і не без задоволення одяг мундир есесівського унтер-офіцера в дивізії, сформованій гітлерівцями на Західній Україні з куркульських синків, кримінальних злочинців та посивілих петлюрівських вовків, які сповзалися на радянську землю слідом за фашистами.
Одного не міг збагнути поки що Арсен Петришин: чому зграя так міцно тримається купи, не розпорошується, не вдається цього разу до відомої бандитської тактики — по одному, по двоє розбрестися, зникнути, щоб згодом, зализавши рани, пробиратися за кордон двійками, трійками, невеликими групками. Головорізів зв’язувало щось міцним вузлом. Але що?
— Товаришу лейтенант, попереду — хутір, — доповів молодий боєць Гейко з передового дозору.
— Знаю, — хитнув головою Петришин. — Старшину Кузьміна — до мене!
Високий, кремезний Кузьмін з орденом Червоного Прапора на гімнастерці виринув з кущів.
Крізь стовбури дерев з вечірнього присмерку виступали будівлі.
— Кузьмін, поставити навколо хутора дозори з кулеметами. Бійцям відпочивати. Даю сорок хвилин. Ясно?
— Ясно! Ви куди, товаришу лейтенант?! Одному небезпечно, зачекайте, бійці оглянуть…
— Виконуйте наказ! — не оглядаючись, Петришин пішов уперед ледве помітною стежкою.
Хутір був маленький, кілька дерев’яних хатинок, що загубилися в глушині передгір’я. Оточені лісом хатки тулилися одна до одної. У дворах — ні душі. Здавалося, все навколо вимерло. Трохи осторонь хутора, за парканом з довгих необтесаних колод, дотлівало згарище. На місці спаленої оселі стирчав закоптілий чорний димар. Вітер ніс звідти солодкуватий чад і різкий запах смоли. Годину тому хутором пройшов Гандзя.
Петришин крокував, зціпивши зуби. Обличчя, ще майже юнацьке, відкрите, було похмуре, смертельно втомлене. Незбориме бажання стулити повіки відлетіло геть, наче відігнане димом спаленої бандитами оселі.
За хвилину лейтенанта наздогнав старшина. Вони завернули у двір з високим горіхом біля перелазу. З хатини, ще з зими обкладеної сухим сіном, що притримувалося біля стін жердинами, вийшов сивий дідусь у полотняній сорочці. Мовчки, жестом запросив до хати.
- Предыдущая
- 16/51
- Следующая
