Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/51
• Следующая

— Містер Уррен, передайте шефові, що його висновки про мою діяльність трохи передчасні. Інтереси фірми — мої інтереси, хоч я всього-на-всього непомітний власник скромного пакета акцій. Але я високо ціную виявлене шефом довір’я, адже мене удостоїли честі очолювати відомство, яке, безумовно, вносить свій вклад у нашу спільну справу. Насмілюсь повідомити, мною дещо зроблено, і якраз те, про що йшлося, — майор злегка вклонився. — У моєму відомстві з’явилися нові постаті. Вони варті уваги, запевняю вас… Ось моя доповідна, прошу познайомитись.

Мружачись, Уррен взяв поданий Вентрі-сом папір. Чим більше він заглиблювався у зміст написаного, тим помітніше змінювалося його обличчя. Уррен хвилювався. Прочитавши перші рядки, сів у крісло. Ззаду, через його плече, напружено вивчав папір мовчазний Сандерс.

Майор чекав. З виглядом переможця він закинув ногу за ногу і попихкував сигарою.

— Вентріс, поясніть… Чому ж ви мовчали? Як могли ви мовчати, тримаючи в кишені такий сюрприз! — пальці Уррена дрібно тремтіли, його голос, манера триматись, навіть постать в одну мить втратили гордовиту зверхність, він весь обм’як і наче постарів на очах. Перед Вентрісом стояв другий Уррен, приголомшений несподіваною новиною старий ділок, який ще не може усвідомити собі, що саме він тримає в руках — справжній виграш чи папірець з міфічною сенсацією.

— Я прийшов, щоб порадувати вас новиною, але ви так накинулись на мене, містер Уррен, — примирливо розвів руками майор, задоволено посміхаючись. — Цікава історія, чи не так?

— Якщо все, що написано тут, правда, ви станете багатою людиною, Вентріс, ваша кар’єра забезпечена. Але як потрапили до вас такі відомості, хто ці Гольбах, Коленда… Розповідайте, майоре, я слухаю вас. — Уррен швидко наповнив чарки, підсунув своє крісло до майора. — Прошу! Ваше здоров’я… Сандерс, скажіть секретареві, щоб нікого сюди не пускали.

Через хвилину Сандерс повернувся до кабінету. Відчувши себе в центрі уваги, Вентріс витримав паузу, недбало запитав:

— Ви чули про місто Гранау, Уррен?

— Гм… Дивне запитання. Там же залишилися заводи “Фарбеніндустрі”.

— Правильно. Якраз інтерес до цих заводів колишнього концерну і змусив нас тримати свою людину в місті, що лежить поза межами володінь пана канцлера… Прізвище цієї людини — Гольбах. В Гранау він був комісаром кримінальної поліції. Непогано, правда? Нас це в усякому разі влаштовувало, та й його теж. Під час війни Гольбах служив у головному управлінні безпеки рейху, підпорядкованому покійному Гіммлерові. Служба його, правда… теє… ну, як би сказати… мала свою специфіку. Ви це знаєте. Отже, за Гольбахом водилися гріхи, майже чотири роки він провів на окупованих територіях, останнім місцем його діяльності була Україна; Після капітуляції “Третьої імперії” Гольбах опинився в одному з наших таборів для військовополонених. Хтось його впізнав. Почалося розслідування. З’ясувалася його належність до СС. Бідоласі загрожували серйозні неприємності, його от-от мали передати радянській військовій адміністрації. Довелося втрутитись. Він знав багато чого корисного для нас і міг ще стати в пригоді. Як не є, досвідчений розвідник, правда, іншої школи, але… Отже, Гольбаха не стало, і з’явився Гельмут Кюнт, “політв’язень”, ніби звільнений нашими військами з гітлерівського концтабору… Ми допомогли йому перебратися до Гранау. Згодом місто відійшло до Демократичної Республіки. Голь-бах акліматизувався, повівся як слід, його помітили, і він опинився на керівній посаді у кримінальній поліції. Людина, треба сказати, обережна. Але це вже деталі.

— Розумію, — кивнув Уррен. — Далі, майоре, продовжуйте.

— І ось уявіть собі, вчора вночі Гольбах дзвонить до мене на квартиру з автомата. Його поява в Західній зоні Берліна не могла мене не здивувати. Що трапилося? Його викрили і він змушений був спішно тікати з ен-де-ер? Самовільно кинув обжите місце в Гранау, без дозволу й попередження? Але у нашім відомстві за таке не виписують додатковий чек, він знає… Я відчув, що пахне чимось серйозним і зустрівся з Гольбахом негайно. У Західну зону вони перейшли вдвох — Гольбах і той другий, він назвався Тадеушем Колендою. Я впевнений, що він такий же Коленда, як я Бісмарк, але зрештою, не це було важливо. Хто він насправді — дізнаємося. Правда, Гольбах відверто рекомендував його як колишнього унтер-офіцера дивізії “СС-Галичина”. Вони познайомилися на Україні, шарфюрер Коленда був у Гольбаха правицею в справах, про які тепер обидва вважають за краще не згадувати. Тільки-но Гольбах почав розповідати, що змусило його так спішно мчати сюди, я вже зрозумів — тут клює всерйоз… Тієї ж хвилини була викликана стенографістка. Розповідь Гольбаха та Коленди фіксувалася дослівно. Стенограми я захопив з собою… Але чи я часом не відбираю у вас дорогоцінних хвилин, Уррен, — не без в’їдливості запитав Вентріс.

— Добре, добре, майоре, ваші жарти зараз недоречні, — сухо промовив Уррен. — Не зловживайте моєю відвертістю, ви бачите, що я сиджу, наче на голках, і пробуєте іронізувати. Читайте, хай вам грець, не тягніть!

— Ага… Тоді слухайте.

Вентріс неквапно почав читати стенограму.

“У 1943 році мене було прикомандировано до ейнзацштабу[12] загону “Шварчапфель” оберштурмбанфюрера Людвігса. Штаб містився у Львові. Функції його були особливо засекречені. Вказівки та інструкції надходили безпосередньо з Берліна. Людвігсові були по суті підпорядковані всі зондеркоманди СД[13] та підрозділи так званого “батальйону Ріббентропа”,[14] які діяли на території Західної України.

Як ад’ютант Людвігса я майже весь час був біля нього. Наприкінці липня 1944 року вночі, напередодні прориву радянських військ у місто, мені довелося почути розмову оберштурмбанфюрера з офіцером, який прилетів літаком з Берліна. Дальший хід подій показав, що прибулий — довірена особа рейхсфюрера СС Гіммлера, один з чиновників його канцелярії, а мундир армійського майора на ньому — лише ширма…

Майор вручив Людвігсу наказ про арешт якогось інженера Крилача та про конфіскацію його особистого архіву. Прибулий натякнув, що інженер зробив надзвичайно важливе відкриття, в якому зацікавлена військова промисловість Німеччини. Людвігс доручив мені супроводжувати майора під час операції. Я взяв з собою шарфюрера Коленду, двох солдатів, і ми поїхали на вулицю Мохнацького.

О шостій ранку рукописи та креслення інженера уже були вкладені нами в чемодан. Захопивши Крилача з собою, ми вирушили до резиденції Людвігса, але вулиці вже прострілювалися з російських танків. Довелося повернути назад. Було вирішено пробиватися на Дрогобич. По дорозі Крилач зробив спробу тікати, і один з солдатів нашої охорони застрелив його з автомата…”

Вентріс замовк, поглянув на співбесідників і взявся читати далі.

“На шосе за містом Самбором несподівано налетіли радянські штурмовики, перед машиною вибухнула бомба.

Свідомість повернулася до мене в госпіталі. Я лежав у палаті серед поранених армійських офіцерів… Госпіталь містився у передгір’ї Карпат, у якомусь містечку, назви вже не пам’ятаю… За вікнами бахкали зенітки, чулася кулеметна стрілянина. Ні майора, ні шарфюрера у госпіталі не було. Ніхто з медичної обслуги не хотів мене слухати, пояснювати, як і коли я потрапив туди. Починалася паніка. Поранених спішно евакуювали. Якийсь гауптман, мій сусіда по палаті, сказав мені, що два дні тому зі мною намагався поговорити унтер-офіцер СС, але пішов ні з чим: я лежав непритомний.

До мого ліжка підійшли санітари. Я чув, як лікар підганяв їх: “Швидше, не затримуйтесь, росіяни близько…” Мій кітель висів на стільці. Одягаючись, я намацав у кишені папірець. То була записка від шарфюрера Коленди. Пам’ятаю зміст і тепер:

“Валізу мені пощастило врятувати. Папери вціліли. Спробую доставити їх куди треба, але не певен, що вони вже комусь потрібні. Справи на фронті погані”.

• Предыдущая
• 23/51
• Следующая