Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/29
• Следующая

— Комп’ютер працює весь час, — промимрив я. — Раніше чи пізніше, але ми знайдемо…

— А скільки маємо часу?

Неприродна ситуація. Хворий доводить лікареві безнадійність свого стану. Але від цього хворого можна сподіватися чого завгодно… Невже він серйозно хоче, щоб я передав його Астахову?

Я подивився на годинник. Андрій відпочивав десять хвилин. Можна змінити програму. Він помітив, як затремтіла чашечка мікрофона, і швидко сказав:

— Ти знову зануриш мене в електромагнітні проводи?

— Потерпи, — сказав я якомога лагідніше.

— А що, я базікаю в маренні?

Я подивився йому в очі. За довгі роки медичної практики я навчився помічати страх в очах наймужніших хворих. Але в його очах не було нічого, крім цікавості.

— Ти кликав матір. Просив, щоб вона заспівала тобі пісню…

— Он як… Пісню… А знаєш, яку саме? Він спробував заспівати, та в горлі заклекотало, і мелодії не вийшло.

— Не напружуйся, — попросив я ї ласкаво поклав руки йому на плечі.

Його м’язи покірно розслабилися. Мабуть, він не протягне й доби…

Раптом у його погляді співчуття змінилося жалем. Безперечно, він помітив мою безпорадність.

— Почекай, дай згадати… Ти багато розповідав мені про модулятор. Тобі потрібен номер модуляції, характеристики ритму… — Його погляд став напруженим. Різкі зморшки прорізали лоб, і безпомічний конаючий чоловік знову став схожий на Командира, який водив нас на штурм безодні Аль-Тобо.

— Ось що, друже, ти коли передав повідомлення моїй матері?

— Позавчора, — відповів я, не розуміючи, куди він веде.

— Вона прибуде з хвилини на хвилину.

— Ну то й що?

— Ти виконаєш моє прохання, друже. Пустиш її сюди, і вона заспіває.

Мені забракло слів. Що можна відповісти на це божевільне прохання?

— І постарайся запам’ятати — хай усе буде так, як завжди. Нехай модулятор працює. Мати не завадить ні йому, ні тобі.

Він говорив таким тоном, ніби віддавав команду.

Він ніколи не підвищував голосу. Говорив просто, а ми виконували все навіть тоді, коли здавалося, що його слова абсурдні. Так ми йому вірили.

Звичайно, він мав на це право, бо ризикував більше за інших, вибирав для себе найважчі місця. Але Павло був відчайдушніший, Ілля — дотепніший, Сашко — ерудованіший. Проте всі ми підкорялися тільки йому. У нас Командирів не призначали, як колись, а обирали. Та коли б нам довелося тисячу разів обирати, ми обрали б тільки його. Чому?

Зморшки на Андрієвому чолі розійшлися, куточки губ опустилися. Таким я його бачив дуже рідко. Навіть у сні його обличчя розслаблювалося не повністю — за довгі роки він звик до стану постійної готовності діяти, приймати рішення, відповідати не тільки за себе, а й за інших.

Я увімкнув четверту програму — підготовчу. Вийшов у коридор. Побачив медсестру і, клянучи себе за слабкість, попросив:

— Зайдіть до приймальної, розшукайте Віру Савеліївну Городецьку і приведіть до мене.

Поспіхом повернувся в палату. Чому я виконав дивовижне прохання Андрія? Спрацювала звичка виконувати розпорядження Командира, підкорятися його наказам, вірити в його слова. Я порушив святий закон медицини — бачити в кожному хворому тільки хворого. І справді, що лишилося від колишнього Командира в цьому немічному, безсилому тілі, в хворому мозку із запаленими клітинами, в незрячих очах і потрісканих губах.

Двері відчинилися:

— Городецька тут, — мовила сестра.

Огрядна літня жінка. Змарніле обличчя, круглі злякані очі. Навіть важко повірити, що це мати нашого Командира.

— Йому дуже погано?

Краще нічого не відповідати.

— Ви мені не відповіли, лікарю.

Замість відповіді я виразно подивився на неї і помітив, що з відчаю вона стулила губи. От-от заплаче й закричить: “Врятуйте його, зробіть що-небудь!”

Я почув короткий стогін і пошукав поглядом склянку.

— Що можна зробити, лікарю?

Так, це її слова, в кімнаті, окрім нас і Андрія, нікого. її чоло прорізали знайомі мені зморшки, очі гостро й сухо блищали. Виходить, перше враження було помилкове? Мати й син… У них так багато спільного!

— Андрій просив… — Я затнувся. Кому співати, людині, що лежить непритомна? І все ж доказав: — Просив, щоб ви йому заспівали пісню… Сказав, ви знаєте яку…

Я уважно подивився їй в обличчя. Не зрозуміла. Навіть не здивувалась. Але подив відбився не на обличчі, а в словах:

— Зараз?

— Зараз, — видавив я, пропонуючи їй склянку з тоніком.

Вона похитала головою, тихенько кашлянула і заспівала.

Низький приємний голос. Я скоса глянув на Андрія. Його обличчя було, як і раніше, синьо-бліде, очі незрячі, напівприплющені. Чого я жду? Дива? От як далеко заводить людину звичка вірити в чиюсь непогрішність!

Я рвучко підтягнув мікрофон і наказав:

— Міняю програму…

Хотів було сказати “на сьому”, та подумав: а що, коли зразу перескочити на одинадцяту? Чи не викличе це стресу і перенапруження нервових вузлів? Але потім можна перейти на дванадцяту, і це мине для нього безболісно…

— Ще співати?

Зовсім забув про неї і про її пісню” Я хотів вибачитися перед жінкою, проте не встиг цього зробити, бо саме глянув на Андрія. Певно, ніхто не помітив би в ньому зміни. А я помітив: він уже не облизував губи, вони навіть трохи порожевіли. А може, мені так здалося?

— Йому трохи краще, — сказала жінка.

І вона це помітила? Випадкове поліпшення? На кілька хвилин? Збіг часу з піснею?

Я знову подивився на Андрія, перевів погляд на його руки. Пальці вже були не такі білі, а нігті — не такі сині. Знову збіг? Чи не забагато?

Але в такому разі виходить, що… Кожна людина із здоровим глуздом знає, що цього не може бути! Виходить, я не належу до цих людей. Я такий самий, як Андрій, як ця жінка, його мати.

“Зачекай, зачекай, друже, — сказав би Андрій, — а кого ми називаємо людиною із здоровим глуздом? їх чимало, і, можливо, саме тому нам часто бракує божевільних ідей, хоч саме вони інколи бувають геніальні. Що ти на це скажеш? “

“Не згоден! — кажу я собі. — Так справді можна збожеволіти. Ми заблукали б у лабіринті ідей, якби не факти. Це вони, зрештою, стають перевіркою ідей — здорових і божевільних, вони все вирішують і виносять свій вирок… Але ж і факти… А може, у мене щось негаразд з очима? Андрієві стає краще, він дихає все рівніше…”

Нехай брешуть очі. А прилади?

Я прикипів поглядом до контрольної дошки і не повірив своїм очам. Показники пульсу, наповнення, насичення киснем змінювались всупереч здоровому глуздові.

Пісня?

Вона вже стихла, а показники змінюються. Час робити висновки, потрібні для наступних дій.

Я згадав ще про одного, безмовного учасника події, на об’єктивність якого можна покластися. Комп’ютер — штучний мозок. Я сказав у мікрофон:

— Потрібна порада. Оцінюй стан хворого і дієвість програми.

Індикатор на виході засвітився блакитним вогником. На екрані з’явилися цифри і слова: “Стан хворого покращав. Оцінка за шкалою Войтовського — 11(9)4. Модуляцію знайдено”.

Мене била нервова лихоманка. Що врятувало його? Пісня? Голос матері? її присутність?

Звичайно, кожному приємно вірити, що його можуть урятувати ласка матері, руки коханої. Віра інколи допомагає одужанню. Чим приємніша казка, тим більше я повинен берегтись її. Я повинен не вірити, а знати, що відбувається.

А відбувалися цілком реальні явища. Мені здається, що вони надприродні, загадкові. Однак вони підтверджуються показниками датчиків і комп’ютера, режимом роботи модулятора. Отже, вони є насправді. Просто їх треба пояснити. Знайти причину. І вона має бути не казкова, а така, яку можна математично описати.

Згадаймо: було прохання. Була пісня — музика і слова. Звукові хвилі. У певному ритмі…

А що ж ти шукав, дурню? Чого тобі не вистачало для визначення модуляції? Даних потужності поля? Частоти імпульсів? Та ні ж! Розташування їх між паузами. Тобі треба було визначити ритм — і ти його визначив! Можливо, ти забув просту істину? Ритм — основа усіх процесів організованої системи. Основа життя в будь-якому його прояві. Інакше й не може бути у природі, до ритмів якої пристосовується організм. Будь-яка хвороба — порушення ритму. Відновлення його — одужання.

• Предыдущая
• 14/29
• Следующая