Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/46
• Следующая

Про це Антоніо Спадавеллі нічого не сказав своєму колишньому учневі і нині несхитному суперникові в суперечці. Благословивши опального ченця, він зіперся на палицю, підвівся і відчинив двері в’язниці.

Кампанелла провів кардинала до дверей, чекаючи, коли їх за ним зачинять і задзвенять ключі тюремника, який знову замкне його аж до кінця днів.

Діставши повну свободу і навіть деяку популярність після того випускного акту в колежі де Бове, Савіньєн Сірано де Бержерак був запрошений у салон своєї хрещеної матері баронеси Женев’єви де Невільєт, яка мала намір представити його світському товариству. Він вельми хвилювався, не знаючи, як йому вдасться постати серед обраних. Про що доведеться розмовляти: про Демокріта чи Арістотеля, про Платона та описану ним давно зниклу країну Атлантиду чи про Сократа, який шукав щастя для людей? А може, мова зайде про хрестові походи, про рицарську честь і другий Рим — Візантію або про римських цезарів чи римського сенатора Катона-старшого, котрий домагався зруйнування Карфагена, про поезію Вергілія, Данте або Петрарки?

До майбутнього виходу в світ він готувався старанніше, ніж до випускних іспитів у колежі.

Особливу увагу звернув на туалет, витративши на це останні, одержані від матері гроші. Купив навіть шпагу, знак дворянської гідності, без якого, як йому здавалося, не ввійти в оточення аристократів, тонких і мудрих, що вишукано розмовляють або віршами, або афоризмами.

Та над усе бентежили його зустрічі з красунями. Сірано був ладний закохатися в будь-яку з них, аби лиш вона до нього всміхнулася. Він прагнув пристрасних почуттів і водночас страхався їх.

Сірано був у відчаї, що в нього досі не пробилися ні вуса, ні борідка, і навіть зі шпагою, яку невміло вертів у руках, не знаючи, як її носити, він не мав бравого вигляду. Та ще цей жахливий ніс! Уся надія на те, що в товаристві вихованих людей ніхто не дозволить собі помітити природної вади.

Баронеса Женев’єва де Невільєт, здавалося, зовсім не постаріла відтоді, як народився її хрещеник. Така ж чорноволоса, з миловидним личком, мініатюрна й елегантна. Тепло зустріла вона Сірано і, коли він церемонно припав до її крихітної, що пахла трояндами, ручки, поцілувала його в чоло. Потому завела його до вітальні, оббитої білим шовком і обставленої білими меблями на гнутих ніжках. Там уже були знатні гості, серед яких цілком могли виявитися якісь герцог чи герцогиня.

Він шанобливо всім уклонився, але баронеса все одно кожному відрекомендувала його.

— Який я радий (або яка я рада), — байдуже говорили гості, зауважуючи при цьому, що сьогодні тепліша погода, аніж учора, і відверталися, аби продовжити світську розмову, а дехто, щоб приховати гримасу огиди, викликану страхітливим носом.

Розкланюючись, Сірано кінцем шпаги незграбно зачепив столик на тонких ніжках, перекинув його, і вщент розбилася ваза, що стояла на ньому.

— Це на щастя, на твоє щастя, дорогий Сірано! — щебетала господиня, наказавши слугам зібрати оскілля і наостанок шепнувши їм, щоб знайшли майстра, який зумів би все те ловко склеїти.

Пригнічений Сірано опустився на стілець. Шпага заважала йому, а краля, що сиділа поруч, була така зваблива і чарівна.

Молодий аристократ, з яким він так невдало розкланявся, єхидно всміхнувся і тихо-тихо вимовив:

Ця шпага! Тільки зайшов у дім -

Зробилась ворогом твоїм!

Сірано почув і закусив безвусу губу. А чорноока дама з білим личком, яка так схвилювала його, завела з ним розмову:

— Чи не правда, мсьє де Бержерак, у чоловіків стали модними високі каблуки? Це робить їх вищими і мужнішими, авжеж?

— Може, не вищими, а довшими?[10] — ущипливо відповів Сірано, дошкульно вражений віршиком.

Молодий аристократ, граф де Вальвер, ураз спаленів. Він був низенького зросту і тому ходив на високих каблуках. Граф злісно зиркнув на Сірано. Баронеса, на щастя, в цю мить попросила хрещеника підвестися, аби познайомити з новими гостями.

— Ні, ні, мадам, — шамотів якийсь розчепурений старий у перуці, — королева страх любить своїх собачок. І нести за нею хоч одну з них — висока честь, якої не кожен удостоюється. Сам церемоніймейстер двору спочатку розбереться в усіх геральдичних тонкощах, перш ніж назвати ім’я щасливця.

— Собачки — це розкіш! — сказала дама з кокетливою родимкою на щоці.

— А особливо тоді, коли в деяких дам собачки служать листоношами, — докинув молодий проноза з щурячим обличчям і улесливими манерами.

— Ви знову волієте жартувати, неможливий маркізе! — грайливо повела очима дама з родимкою.

— Уявіть, мадам, це дуже зручно. Йдеться, звичайно, не про саму королеву, а про її оточення. Та коли церемоніймейстер двору не звертає ніякої уваги на собачку, у бантик їй легко засунути записку. Так разом із собачкою передається послання обранцю, котрий прагне побачення — звісно, ділового, для обговорення релігійних тем.

— Ви нестерпний пліткар, маркізе, навіть коли не називаєте імен, — манірно зауважила дама, удавано б’ючи його віялом по руці.

— Якщо ви, графиня, хочете поіменно, будь ласка. Є сила-силенна пікантних новинок. Якщо, звичайно, ваш новий молодий співрозмовник не заперечуватиме.

Чим далі слухав Сірано ці балачки, тим глибше відчував порожнечу навколо себе. “Невже в них немає нічого більше за душею?” — думав він, не відчуваючи до себе ніякого інтересу.

На кожному своєму вечорі баронеса де Невільєт завжди приберігала для гостей сюрприз: когось із нових гостей, чергову модну знаменитість чи потішника, який умів розвеселити товариство. Сьогодні вона мала намір показати Савіньєна, аби про нього заговорили в салонах Парижа.

Ще до вечері вона вийшла на середину вітальні і, плеснувши в свої маленькі долоні, оголосила:

— Мсьє! Я переконана, серед нас немає таких, хто не віддавав би данину вишуканості, і мені хочеться, щоб наш юний гість, поет, який написав забавну комедію у віршах, порадував нас своїм експромтом.

Сірано був роздратований проявом до нього байдужості, зверхності, образливим ставленням і пустою балаканиною. Надто гірко сприйняв він байдужість (якщо не огиду!) красивих дам, про яких так палко мріяв, відчувши тепер, замість чарівності, розуму й витонченості, порожнечу.

Йдучи в це товариство, він хотів створити ніжні рядки, присвячені прекрасній жінці, красуні. Натомість у голові зринали зовсім інші рядки, і він, не замислюючись про можливі наслідки, забувши про баронесу, підвівся і запальним голосом прочитав:

ОДА ПОРОЖНЕЧІ

Звичайно, це погано дуже,

Коли в кишені — пустота,

Однак чи варто квилить, тужить?

Бо пустота — завжди свята!

Вона між зір, світил небесних,

У звичайнісіньких словах,

В салонах дам пусточудесних

І в пустознатних головах!

Вона матеріальна мовби,

Стоїть зі шпагою в руці

І від пустої нині моди

Аж підвелась на каблуці.

Вона і плаче, і регоче,

Хоч пустота, а все ж клекоче!

Гості вимушено поплескали в долоні, розгублено переглядаючись.

— Хіба між зорями порожнеча? — наївно запитала графиня з родимкою на щоці. — Адже бог створив там небесну твердь.

А тут граф де Вальвер, сприйнявши вірші Сірано на свою адресу, став на свої високі каблуки і зверхньо звернувся до нього:

Своєю одою торкнули,

Як вазу шпага, честь дворян,

Дізнавшися, та й то огулом,

Хто тут барон, а хто баран!

Ми пробачаємо цим віршам,

Вони — то ваша простота.

Змішали все, в калюжу сівши,

Де пустота, де висота!

• Предыдущая
• 13/46
• Следующая