Я, робот - Азимов Айзек - Страница 16
- Предыдущая
- 16/45
- Следующая
— Який же дурень стане переконувати робота? Це ж… це ж…
— Принизливо, — докінчив Донован.
— Гірше!
— Послухай! — Донован несподівано засміявся. — А навіщо його переконувати? Давай покажемо йому. Збудуємо іншого робота, прямо в нього на очах. Якої він тоді заспіває?
Обличчя Пауелла розпливлося в широкій посмішці. А Донован вів далі:
— Уяви, який вигляд матиме його залізна пика, коли він бачитиме нашу роботу.
Роботи звичайно виготовляються на Землі, але доставляти їх у космос простіше частинами, які потім можна зібрати на місці. Це, між іншим, унеможливлює втечу якого-небудь скомплектованого й налагодженого на Землі робота.
Бо коли б виявили такого робота-блукальця, що вирвався на волю, фірма “Ю. С. Роботс” змушена була б постати перед суворими законами, що забороняють використовувати роботів на Землі.
Ось чому таким людям, як Пауелл і Донован, доводилося збирати роботів з окремих частин — справа нелегка й складна. Пауелл і Донован ще ніколи так не відчували всіх складнощів цієї роботи, як того дня, коли вони в монтажному приміщенні почали створювати робота під пильним наглядом КТІ, Творцевого пророка.
Робот простої моделі МС лежав на столі майже готовий. Після тригодинної роботи лишалася незмонтованою тільки голова. Пауелл зупинився, щоб витерти спітніле чоло, й невпевнено глянув на К’юті.
Те, що він побачив, не могло його заспокоїти. Три години К’юті сидів мовчазний, незворушний. Його й так невиразне обличчя було тепер ніби маска.
— Давай мозок, Майку, — невдоволено буркнув Пауелл.
Донован відкрив герметично закупорений контейнер, заповнений мастилом, і витяг з нього ще один, меншого розміру. Розпечатав його, дістав кулю, що зберігалася в губчасто-гумовій оболонці.
Донован тримав його дуже обережно, — це був найскладніший механізм із тих, які коли-небудь створювала людина. Під тоненькою платиновою “шкірою” кулі містився позитронний мозок. В його чутливій, витонченій структурі були закладені точно розраховані нейтронні зв’язки, які насичували кожного робота знаннями.
Мозок прийшовся акурат до черепної коробки робота, що лежав на столі. Його закрила блакитна металева заслінка, міцно приварена маленьким атомним спалахом. Фотоелектричні очі підключили обережно, туго вкрутили їх у гнізда і покрили тоненьким прозорим пластиком, що своєю міцністю не поступався криці. Лишилося тільки оживити робота електричним імпульсом високої напруги, і Пауелл потягнувся до вмикача.
— А тепер дивися, К’юті. Дивись уважно.
Клацнув вмикач, і почулося дзижчання з легким потріскуванням. Двоє землян із хвилюванням схилилися над своїм творінням.
Спочатку ледь ворухнулися кінцівки, потім підвелася голова, МС сперся на лікті й незграбно зліз зі столу.
Його хода була невпевнена, і замість того, щоб говорити, він двічі видав якісь невиразні, схожі на скрегіт звуки.
Нарешті в нього прорізався чіткий, виразний голос:
— Я хотів би почати працювати. Куди мені йти?
Донован ступив до дверей.
— Униз по сходах, — сказав він. — Там тобі скажуть, що робити.
Робот пішов, а двоє землян залишилися наодинці з К’юті, котрий і досі мовчав.
— Ну, — сказав Пауелл з посмішкою, — тепер ти віриш, що ми зробили тебе?
Відповідь К’юті була коротка й категорична.
— Ні! — заявив він.
Посмішка Пауелла застигла, а тоді повільно сповзла з обличчя. Донован закляк з відкритим ротом.
— Вибачте, — сказав К’юті спокійно, — ви лише зібрали докупи готові частини. Ви блискуче зробили цю роботу, я гадаю — це інстинкт. Але насправді ви не створили робота. Окремі частини з’явилися з волі Творця.
— Послухай, — задихаючись, прохрипів Донован, — ці частини виготовили на Землі й надіслали сюди.
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо відповів К’юті, — не будемо сперечатися.
— Ні, я хочу сказати! — землянин ступив уперед і міцно схопив металеву руку робота. — Якби ти прочитав книги в нашій бібліотеці, вони б тобі все пояснили так, що в тебе не лишилося б жодного сумніву.
— Книги? Я їх усі перечитав. Цікаво.
— Якщо читав, — втрутився в розмову Пауелл, — то про що ж говорити? Ти ж не заперечиш їхніх доказів! Просто не зможеш!
— Перепрошую, Пауелле, — у голосі К’юті прозвучали співчутливі нотки, — але я не сприймаю їх як серйозне джерело інформації. Вони також — справа рук Творця й призначаються для вас, а не для мене.
— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Пауелл.
— Бо я, як істота розумна, здатний вивести істину з апріорних положень. Ви ж хоч і наділені розумом, проте неспроможні робити точні висновки, вам потрібно пояснювати ваше існування. Це й зробив Творець. Те, що він начинив вас сміховинними ідеями про далекі світи й людей, — це, безперечно, на краще. Очевидно, ваш мозок надто примітивний, щоб сприйняти абсолютну істину. Однак, коли Творцеві треба, щоб ви вірили вашим книгам, я з вами не сперечатимусь.
Виходячи з кімнати, він обернувся і сказав лагідним тоном:
— Не журіться. У світі, що його створив Творець, є місце для всіх. Для вас, бідних людей, також є місце. Воно хоч й скромне, але коли ви будете добре поводитись, то дістанете винагороду.
Він вийшов з блаженним виглядом, як і личить пророку Творця, а двоє людей уникали дивитися один одному в очі.
Нарешті Пауелл пересилив себе:
— Ходімо спати, Майку. Я здаюсь.
— Послухай, Грегу, — спокійно мовив Донован, — а чи не здається тобі, що він має рацію? Він так упевнено говорив, що я…
— Не будь дурнем! — накинувся на нього Пауелл. — Ти дізнаєшся, чи існує Земля, коли наступного тижня прибуде зміна, а нам доведеться повернутися і пояснити все це.
— Тоді, заради Юпітера, ми повинні щось зробити! — Донован мало не плакав. — Він не вірить ні нам, ні книгам, ні власним очам.
— Не вірить, — сумно погодився Пауелл. — Він же робот і розумний, дідько його забирай. Він вірить тільки в логіку, і в цьому й біда… — Голос Пауелла урвався.
— В чому? — перепитав Донован.
— Ти можеш довести що завгодно за допомогою холодної логіки — все залежить від того, які вибрано відправні постулати. У нас вони одні, а в К’юті — інші.
— Тоді давай швидше докопуватися до його постулатів. Завтра налетить буря.
Пауелл втомно зітхнув:
— Це саме те, чого нам не вдасться зробити. Постулати ґрунтуються на припущеннях і закріплені вірою. Ніщо у Всесвіті не зможе похитнути їх. Я пішов спати!
— А я не можу спати, хай йому грець!
— I я не можу! Але спробую. Принципово.
Через дванадцять годин сон усе ще лишався для них тільки принципом, недосяжним на практиці.
Буря налетіла раніше, ніж передбачалося. Завжди рум’яне обличчя Донована враз зблідло, коли він, на знак уваги, підняв тремтячий палець. Зарослий щетиною, з пересохлими губами Пауелл виглянув в ілюмінатор і аж сіпнув себе за вуса.
За інших обставин то було б чарівне видовище. Потік електронів на високій швидкості перетинався з променем, що ніс енергію на Землю, і спалахував дрібними блискітками яскравого світла. У промені, що простягнувся вдалину, витанцьовували сяючі порошинки.
Стовп енергії був стійким, але обидва вони знали справжню ціну цього оманливого враження. Відхилення на соту частку кутової мілісекунди, непомітного для неозброєного ока, було достатньо для того, щоб промінь розфокусувався, поширшав і перетворив сотні квадратних миль земної поверхні в палаючі руїни.
А робота не цікавив ні промінь, ні фокус, ні Земля — ніщо, крім Творця, якого він дбайливо обслуговував.
Минали години. Земляни, як загіпнотизовані, мовчки стежили за променем. Згодом яскраві блискітки, що витанцьовували у промені, потьмяніли й згасли. Буря минула.
— Скінчилося, — похмуро сказав Пауелл.
Донован поринув у тривожний сон, і Пауелл втомлено і заздрісно дивився на нього. Раз по раз яскраво спалахувала сигнальна лампочка, але Пауелл не звертав на неї уваги. Все це вже не мало значення! Все! Може, К’юті мав рацію, може, вони й справді всього-на-всього — нижчі істоти, що втратили сенс свого буття?
- Предыдущая
- 16/45
- Следующая
