Я, робот - Азимов Айзек - Страница 9

• Предыдущая
• 9/45
• Следующая

— Ми не можемо самі піти на пошуки Спіді,

Майку. Принаймні тут, на сонячному боці. Навіть у нових скафандрах нам більше двадцяти хвилин на такому сонці не витримати. Але знаєш стару приказку: “Пошли робота зловити робота”? Послухай, Майку, може, наші справи не такі вже й кепські. У нас внизу є шість роботів, і їх можна використати, якщо вони справні. Якщо тільки вони справні. Очі Донована зблиснули надією.

— Ти маєш на увазі тих роботів, що залишилися від Першої експедиції? А ти певен? Вони можуть бути всього-на-всього напівавтоматами. Ти ж знаєш, десять років — чималий термін для робототехніки.

— Ні, вони роботи. Я цілий день провів з ними, і я знаю, що кажу. У них позитронний мозок, хоч, звичайно, примітивний.

Він сховав карту в кишеню.

— Ходімо вниз.

Роботи були в найнижчому ярусі — всі шість, заставлені запліснявілими ящиками невідомо з чим. Вони були такі великі, що, навіть коли сиділи на підлозі, їхні голови здіймалися вгору на цілих сім футів.

Донован присвиснув:

— Оце так розміри! Не менше десяти футів в обхваті.

— Це тому, що вони оснащені старим приводом конструкції Мак-Гафі. Я заглянув усередину — нікудишній пристрій, можеш переконатися.

— Ти ще не включив їх?

— Ні. Немає потреби. Не думаю, щоб у них щось вийшло з ладу. Навіть діафрагми ще пристойні на вигляд. Вони можуть говорити.

Він відгвинтив щиток на грудях у найближчого робота і вставив туди дводюймову кульку, що містила в собі крихітну іскорку атомної енергії — цього було досить, щоб вдихнути роботові життя. Не так і легко було приладнати кульку, проте Пауелл впорався з цим, старанно загвинтив щиток і підключив радіоуправління нової конструкції, про який десять років тому і не чули. Це ж саме він проробив і з п’ятьма іншими роботами.

— Вони не рухаються, — занепокоєно мовив Донован.

— Бо немає команди, — коротко кинув Пауелл. Він підійшов до першого робота й поплескав його по металевих грудях. — Гей, ти! Ти мене чуєш?

Голова монстра повільно нахилилася, й очі втупилися в Пауелла. А грубий, хрипкий, ніби звук старовинного фонографа, голос проскрипів:

— Так, хазяїне!

Пауелл невесело усміхнувся до Донована:

— Чув? Це один з перших роботів, що могли говорити. Саме тоді почалася кампанія проти використання роботів на Землі. Але, щоб стримати її, конструктори запрограмували в цих гемонських машинах надійний, здоровий комплекс раба.

— Однак це їм не допомогло, — зазначив Донован.

— Ні, звичайно, але вони робили все, що було в їхніх силах. — Він ще раз повернувся до робота.

— Вставай!

Робот повільно підвівся. Донован задер голову догори й присвиснув.

— Ти можеш вийти на поверхню? На світло? — запитав Пауелл.

Пауза напруженого обдумування. Мозок робота працював повільно.

— Так, хазяїне! — почулася відповідь.

— Гаразд. А ти знаєш, що таке миля?

Знову пауза і некваплива відповідь:

— Так, хазяїне.

— Ми виведемо тебе на поверхню і вкажемо напрямок. Ти пройдеш близько сімнадцяти миль і десь у тому районі зустрінеш іншого робота, меншого за тебе. Розумієш?

— Так, хазяїне!

Ти знайдеш цього робота й накажеш йому повернутися. Коли він не послухає, приведеш його силоміць.

Донован сіпнув Пауелла за рукав.

— А чому б його не послати прямо по селен?

— Бо я хочу повернути Спіді, розумієш? Я хочу знати, що з ним скоїлося. — А тоді звелів роботові: — Іди за мною!

Робот не зрушив з місця, а його голос прогримів:

— Вибач, хазяїне, не можу. Ви повинні сісти на мене. — Його незграбні руки з брязкотом з’єдналися, тупі пальці переплелися, утворивши щось на зразок стремена.

Пауелл вп’явся в нього очима, поскубуючи вуса.

— Ого! Гм…

Очі Донована округлилися від подиву:

— Ми повинні їхати на ньому? Як на коневі?

— Гадаю, що так. Хоч не знаю, навіщо це. Я не бачу… А втім, зрозуміло. Я казав тобі, що тоді аж надто дбали про безпеку. Очевидно, хотіли переконати всіх, що роботи не можуть завдати шкоди людині. Вони, мовляв, не можуть пересуватися самостійно, а лише з погоничем на плечах. Що ж нам робити?

— Якраз я про це й думаю, — буркнув Донован. — Ми не можемо вийти на поверхню під палюче сонце ні з роботом, ні без робота. О господи! — Розхвилювавшись, він двічі клацнув пальцями. — Дай-но мені свою карту. Я недаремно вивчав її дві години. Ось рудник. А чому б нам не скористатися тунелями?

На карті рудник був позначений чорним кружальцем, від якого вусебіч павутинням розбігалися пунктирні лінії тунелів.

Донован став вивчати умовні позначення на карті.

— Подивись, — сказав він, — цими чорними крапочками позначено виходи на поверхню, і один з них — не далі трьох миль від селенового озера. Тут і номер його зазначено… Могли б писати і розбірливіше… Ага, 13-та. Якби ж роботи знали туди дорогу…

Пауелл випалив запитання й у відповідь дістав тупувате: “Так, хазяїне”.

— Іди по скафандри, — сказав він задоволено.

Вони вперше одягали скафандри. Ще вчора, прибувши на Меркурій, вони взагалі не збиралися цього робити, а тепер, приміряючи незручний одяг, незграбно ворушили руками й ногами.

Скафандри були значно більші й неоковирніші, ніж звичайні космічні костюми. Зате вони були значно легші — у їхній конструкції не передбачалося жодного шматочка металу. З термостійкого пластику, покритого хімічно обробленим корком, обладнані спеціальним пристроєм для видалення вологи з повітря, ці скафандри могли протистояти нестерпному, сліпучому промінню меркуріанського сонця двадцять хвилин. Або на п’ять-десять хвилин довше без смертельної загрози людському життю.

Робот усе ще тримав руки стременом, не дивуючись із незграбної фігури Пауелла, одягнутої в скафандр.

По радіо пролунав різкий голос Пауелла:

— Ти віднесеш нас до виходу, 13-та?

— Так, хазяїне.

“I то добре, — подумав Пауелл. — Хоч їм і бракує радіоуправління, але принаймні вони можуть приймати команди”.

— Сідай на того чи на того, — сказав він Доновану.

А сам поставив ногу в імпровізоване стремено й одним махом опинився зверху. Сидіти було зручно: на спині робота був, очевидно, зумисне зроблений горбик, а на плечах — заглибини для ніг. Тепер стало ясно, для чого призначалися “вуха” робота. Пауелл взявся за них і повернув голову. Його “кінь” незграбно повернувся.

— Ну, поїхали, Макдуф!

Насправді Пауелл почувався зовсім не безтурботно.

Гігантські роботи крокували повільно, з механічною точністю. Вони пройшли через двері, горішній одвірок яких прийшовся їм ледь у півметра над головою, так що вершники поспішили пригнутися, далі їхні кроки монотонно прогриміли під склепінням вузького тунелю, який привів їх до камери шлюзування повітря.

Довгий безповітряний тунель, що тягся вдалину, нагадав Пауеллу про титанічну роботу Першої експедиції з її примітивними роботами і недосконалим спорядженням. Вони зазнали невдачі, але їхня невдача була варта чийогось легкого успіху.

Роботи незграбно просувалися вперед. Їхні кроки були розмірені, швидкість — незмінна.

— Зверни увагу, — сказав Пауелл, — тунелі освітлені, а температура тут така, як і на Землі. Можливо, так було протягом усіх десяти років, хоч тут ніхто і не жив.

— А як це так?

— Дешева енергія. Найдешевша в Сонячній системі. Ти сам знаєш, що сонячна енергія тут, на сонячному боці Меркурія, щось та значить. I, мабуть, через те станція була побудована на відкритому для сонячного світла місці, а не в затінку якої-небудь гори. Це справді величезний перетворювач енергії. Тепло перетворюється в електрику, в світло, механічну роботу і в що завгодно. Й одночасно з одержанням енергії станція охолоджується.

— Послухай, — сказав Донован. — Все це дуже повчально, але краще переміни платівку? Адже перетворення енергії, про яке ти торочиш, здійснюють фотоелементи, а для мене це зараз — найболючіше місце.

Пауелл щось промимрив, а тоді Донован знову заговорив, проте зовсім про інше:

• Предыдущая
• 9/45
• Следующая