Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 36

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая

— Це краще за будь-яку екскурсію в зоопарк! — вигукнув Дік.

Том і Мері кивнули головою. Свіжий вітерець пронизував казковий корабель, купаючи їхні легені в кисні. Важко сказати, як дихали їхні нові друзі, і чи взагалі вони дихали, але вони знали, що треба дітям з іншого світу.

Ідучи за пурпуровими плащами, за мармуровими колонами, за вогненними кіньми, діти оглядали один просторий покій за другим. І їхні радісні голоси, немов пташиний щебет, відбивалися від невидимих стін і дзвінких склепінь, за якими сяяли тисячі величезних зірок і Земля з Місяцем танцювали вічний менует. Смертельний холод космосу не проникав усередину. Тут було тепло й дуже легко дихалося, так легко, що діти про це не задумувались. Хоч корабель був невагомий, вони чітко відчували, де низ, а де верх. Нові друзі подбали про те, щоб у них не крутилася голова і щоб їх не мучила нудота.

Діти не розрізняли ні стін, ні дверей. Вони не уявляли собі, чи корабель рухається крізь непрозоре світло, чи крізь якусь щільнішу матерію. Та й що їм було до цього? Замість крижаних зірок над їхніми головами з’являвся то величезний бляклий Місяць, то ще більша блакитнувата Земля, на якій можна було чітко розрізнити сірі океани, білі полярні шапки й повільні хмари. Та діти були надто захоплені розмовою і своїми новими враженнями, щоб усе це помічати.

Нарешті чужинці накрили стіл, скріпивши дружбу стародавнім ритуалом — переломивши з дітьми хліб, легкий і тривний, як мед, і підсунули їм рубінові мисочки з різними наїдками. З цікавості діти куштували все підряд. Відчуття були дивні, але приємні. Дух скошеної трави, запах свіжого масла, поживний смак зерна. А в мисочках нічого ж такого не лежало. Казковий сніданок у казковій країні… Хоч вони з’їли дуже багато легких і солодких страв, животи в них не боліли і вони зовсім не відчували, що переїлися.

Раптом велетенські руки показали вперед. Пурпурові плащі заколивалися, наче від нечутного сміху. Місяць — той самий Місяць, куди просилась Мері!

Перед прозорими стінами, на всю їхню широчінь, висіла величезна біляста куля. Здавалося, на них дивиться скам’яніле примарне обличчя, покарбоване високими хребтами і чорними, як ніч, кратерами. В сліпучому сонячному світлі все було чорним і білим. І тільки мінерали спалахували, наче фейєрверки, яскравими синіми зблисками. Діти мерзлякувато зіщулились, налякані згубним холодом, що був так близько від них. Але задзвеніли золоті дзвоники, і страх минувся. Це ж давній знайомий Місяць!

— Дякуємо, що ви привезли нас на Місяць! — вигукнула Мері й щасливо зітхнула. — Ви тут живете?

Ні, не тут. Прекрасна мармурова рука показала на срібний порох Чумацького Шляху. Там, угорі…

Велетенська рука показала в інший бік. У безодні під ними оберталася блакитна рідна планета. Саме тієї хвилини ніч торкнулась ажурного листочка в морі — Шотландії. Дік добре знав географію і зразу впізнав блискучий рубін — Бен-Мор у промінні призахідного сонця.

— Нам час додому! — сказав він. — У нас уже вечір, мама готує вечерю!

Пурпурові згортки гойднулися. “Так, так, час додому!” — загули бджоли. Світляні віяла захищали дітей, велетенські руки несли їх. У них навіть не похололо під грудьми від швидкого падіння, коли вони, самі того не знаючи, зі швидкістю метеора полинули назустріч похмурим пустищам під Глен-Мором.

Ледь приглушені, але дуже щасливі, діти раптом побачили, що знов опинилися в казковій долині. Ще мить над барвистими квітками ширяв чарівний замок. А потім — низький прощальний звук віолончелі, усмішка в очах-криничках, і в небі майнула зоря. Полетіли…

Схвильовані безміром вражень, діти йшли пустищем додому. На заході за край землі ховалася червона вогненна куля сонця. З пустельного мочара спурхнули качки й полетіли в полум’яне вечірнє небо. У вересі на узбіччі стиха попискували куріпки.

— Ох, який день! — підсумував Дік.

— Атож, — Том мугикав невідому пісеньку — невиразний відгомін казкової зустрічі, що запала йому в душу.

— Ну що, побачили? — Мері стрибала на одній ніжці між братами. — Побачили, що справді є і феї, і дикі лебеді, і місячні мешканці?

Хлопці посміхнулися з її захвату, але нічого не заперечили. Не заперечували вони й тоді, коли під час вечері сестра почала змальовувати мамі й татові все, що вони того дня бачили: великих співучих бджіл, барвисті квітки, дивовижних прибульців із осяйної далини Чумацького Шляху.

— Яка багата уява в цих дітей! — усміхнулась мама татові. — Мені здається, що вони живуть куди цікавіше за нас, дорослих.

Тато кивнув головою, задоволено дивився на добре підсмажений біфштекс, який вона поклала перед ним.

— Це таки правда. Хоч і в мене сьогодні було щось цікаве! Уявляєш собі, двічі радар реєстрував якісь зовсім незвичайні сигнали. Мабуть, метеори. Чи може, це через плями на сонці.

Діти налягали на вечерю. Але Том глянув на Діка й непомітно підморгнув йому.

…Вони й потім часто гралися в казковій долині. Але ніколи більше над пустищем біля Бен-Мора не пролітав крилатий вогненний кінь. І ніколи більше до них не приходили гратися чудесні гості з далекої осяйної Галактики.

Стрілка вимірювача виходу стрибнула, на мить тремтливо завмерла і впала. Через тридцять секунд знову стрибок, знову зупинка на середині шкали, падіння… Ще тридцять секунд — і знову все спочатку… І так тижні, місяці, роки.

Легка металева щогла біля будівлі, змурованої з кам’яних брил, здіймалася високо в небо, піднімаючи до зірок пласку металеву чашу. З цієї чаші двічі на хвилину виплескувався безгучний крик, який пронизував простір:

— Бунда-І! Біп-біп-боп!.. Бунда-І! Біп-біп-боп!

Його повторювали вісім синхронізованих репітерів на пустельних острівцях залитої водою планети — вісім спиць велетенського колеса, — світу, що обертався навколо своєї осі.

В чорній порожнечі безсонячних світів, серед мертвих згаслих зірок самотній корабель ловив голос Бунди, коригував свій вертикальний та горизонтальний курс і впевнено летів далі. Скільки таких кораблів пролетіли мимо! А він усе сам і сам, усе показує дорогу людям, від яких не почує у відповідь: “Спасибі, друже!” Далекі, невидимі для ока ракети прокреслювали темряву провалів між завитками галактик раптовими спалахами викинутого полум’я і зникали. “Кораблі пропливають ночами…”.[4]

Бунда-І… Маяк у глибині Всесвіту, маленький світ із земною атмосферою, але майже без суші, планета безмежних океанів з крихітними скелястими острівцями, де нема жодної живої істоти, з якою могла б подружитися людина, але справжній рай для риб та інших водяних створінь.

Цей острівець був найбільшим клаптем суходолу серед безкінечної водяної пустелі: двадцять дві милі завдовжки, сім миль завширшки — справжній континент як на планету Бунда-І. Континент, на якому немає ані тварин, ані птахів, ані дерев, ані квітів, тільки низенькі кущики, що чіпляються за каміння, з вузлуватими покрученими гілками, лишайники і гриби, та з півсотні видів комах, які пожирають одне одного й тому не можуть розплодитися в надто великій кількості. І все — більше нічого тут нема.

Над планетою застигла тиша, і це було найстрашніше — тиша, жодного звуку. Легкий вітрець ніколи не зітхав, завмираючи; ніколи не ревіла, лютуючи, буря. Море під час припливу знехотя наповзало на скелі, а потім безсило спадало, десять дюймів угору, десять дюймів униз, точне, як годинник, без єдиного сплеску, без шуму, без шипіння піни, що лопається. Комахи були німі; з п’ятдесяти видів жодна не вміла ні дзижчати, ні сюрчати, ні цокотіти. Бліді тіла лишайників і незграбні руки кущів ніколи не ворушилися. Здавалося, це не рослини, а чудернацькі живі істоти, що задубіли у вічному безгомінні.

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая