Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 45

• Предыдущая
• 45/57
• Следующая

— Не можна дозволити, щоб це дощенту роз’їло нас зсередини, — промовив Форестер. — Нам треба обміркувати це всім разом.

— Інакше кажучи — підшукати розумне пояснення тому, що сталося? — запитав Сіффорд.

Форестер заперечно похитав головою.

— Я сказав “обміркувати”. Це той випадок, коли не можна обманювати себе.

— Вчора на екрані було дев’ять героїв, — сказав Крейвен,

— І кит, — додав Форестер.

— Ви вважаєте, ніби хтось…

— Не знаю. Якщо це зробив хтось із нас, нехай відверто скаже про це. Всі ми здатні зрозуміти й оцінити жарт.

— Коли це жарт, то досить невдалий, — зауважив Крейвен.

— То вже інша річ, — сказав Форестер.

— Якби я знав напевне, що це жарт, у мене б камінь з душі скотився, — виголосив Мейтленд.

— В тому то й справа, — підхопив Форестер. — Саме це я й хотів би з’ясувати.

— Може, хто-небудь хоче щось сказати, — трохи помовчавши, спитав він.

У відповідь — ані пари з вуст.

Вони чекали.

— Ніхто не зізнається, Кенте, — зауважив Лодж.

— Припустимо, що цей жартун хоче зберегти інкогніто, — промовив Форестер. — Цілком зрозуміле бажання за таких обставин. Може, спробуємо роздати всім по аркушику паперу?

— Роздайте, — буркнув Сіффорд.

Форестер витягнув із кишені аркуш паперу, обережно розірвав його нарівно й роздав присутнім.

— Якщо хтось із нас учора пожартував, — благав Лодж, — заради всього святого, повідомте нам.

Аркушики повернулися до Форестера. На деяких було написано “Ні”, на інших — “Це не жарти”, а на одному “Я тут ні при чому”.

Форестер склав аркушики купкою.

— Так, це припущення відпало, — сказав він. — Хоча я й не покладав на нього великих надій.

Крейвен важко підвівся зі стільця.

— Нас усіх непокоїть одна думка, — промовив він. — Чому ж не сказати її вголос?

Він замовк і обвів поглядом присутніх, ніби говорячи, що його не вдасться зупинити.

— Генрі не дуже любили тут, — сказав він. — Не заперечуйте! Він був людиною важкою. Важкою з усякого погляду — такі не користуються людською прихильністю. Я знав його краще, ніж будь-хто з вас. І я залюбки погодився сказати кілька слів про нього на сьогоднішній панахиді, бо, незважаючи на складний характер, він заслуговував поваги. Він був надзвичайно цілеспрямованою, вольовою людиною, а це зрідка зустрічається навіть у людей такого типу. Та на душі в нього був неспокій, його гнітили сумніви, про які ніхто з нас навіть не здогадувався. Іноді він говорив зі мною відверто — по-справжньому відверто — як ніколи не говорив ні з ким із вас. Генрі стояв на порозі якогось відкриття. Його охопив жах. І він помер. Він був цілком здоровий. — Крейвен поглянув на Сью Лоуренс і запитав: — Чи, може, я помиляюся, Сьюзен? Він нездужав?

— Ні, він був здоровий, — відповіла доктор Сьюзен Лоуренс. — Він не повинен був загинути.

Крейвен обернувся до Лоджа.

— Днями він розмовляв з вами?

— День чи два тому, — відповів Лодж. — Він тоді здавався абсолютно нормальним.

— Про що ви говорили?

— Та, власне, ні про що. Другорядні справи.

— Другорядні справи? — в’їдливо перепитав Крейвен.

— Гаразд. Коли ви наполягаєте, я поясню. Він говорив про те, що не хоче продовжувати досліди. Назвав нашу роботу диявольською. Він так і сказав “диявольська”. — Лодж обвів поглядом кімнату. — Ніхто з вас не вживав досі цього слова — диявольська.

— Він говорив з вами наполегливіше, ніж завжди?

— Мені немає з чим порівняти тієї розмови, — відповів Лодж. — На цю тему він говорив зі мною вперше. Мабуть, з усіх, хто тут працює, тільки він ні за яких обставин раніше в розмові зі мною не торкався цього питання.

— І ви умовили його продовжити роботу?

— Ми обговорили його точку зору.

— Ви вбили його.

— Можливо, — сказав Лодж. — Можливо, я вбиваю вас усіх. Або кожен із нас убиває себе сам. Хіба я знаю? — Він повернувся до доктора Лоуренс: — Сью, чи може людина померти від психосоматичного захворювання, викликаного жахом?

— Теоретично захворювання немає, — відповіла Сьюзен Лоуренс. — Та, коли виходити з практики, побоююсь, що відповідь буде ствердна.

— Він потрапив у пастку, — заявив Крейвен.

— Разом з усім людством, — обірвав його Лодж. — Коли вам кортить розім’яти свій вказівний палець, направте його по черзі на кожного з нас. На все людство.

— Мені здається, — втрутився Форестер, — зараз мова про інше.

— Навпаки, — заперечив Крейвен. — і я поясню чому саме. З усіх людей я повірю в існування привидів останній…

Еліс Пейдж схопилася на ноги.

— Замовкніть, — вигукнула вона. — Замовкніть! Замовкніть!

— Міс Пейдж, заспокойтесь, будь ласка, — попросив Крейвен.

— Але ж ви сказали…

— Я говорю про те, що коли припустити, ніби дух, полишивши тіло, мав привід і, я сказав би, навіть право відвідати місце, де його тіло спіткала смерть, то зараз склалася саме така ситуація.

— Сідайте, Крейвен! — наказав Лодж.

Крейвен повагався трохи, потім сів, сердито буркнувши щось собі під ніс.

— Коли ви вбачаєте необхідність у подальшому обговоренні цього питання, — промовив Лодж, — дуже прошу облишити містику.

— Мені здається, тут нема про що говорити, — сказав Мейтленд. — Як учені, що присвятили себе пошукам першопричини виникнення життя, ми повинні розуміти, що смерть — це абсолютний кінець усіх життєвих явищ.

— Це ще необхідно довести, і ви прекрасно це знаєте, — заперечив Сіффорд.

Тут втрутився Форестер.

— Облишмо цю тему, — рішуче сказав він. — Ми можемо повернутися до неї пізніше. А зараз поговорімо про інше. — І поквапився додати: — Нам треба з’ясувати ще дещо. Хто з героїв належав Генрі?

Запала тиша.

— Мова йде не про те, щоб ототожнити кожного учасника Вистави з певним героєм. Та методом виключення…

— Гаразд, — мовив Сіффорд. — Роздайте ще раз ваші аркушики.

Форестер витягнув із кишені папір і заходився рвати його на невеличкі клаптики.

— До дідька ваші аркушики, — роздратовано кинув Крейвен. — Мене не спіймаєш більше на такий гачок.

Форестер відірвав погляд від папірців.

— Гачок?

— А то ні, — буркнув Крейвен. — Як по щирості, то хіба ви не намагаєтесь весь час дізнатися, де чий герой?

— Я не заперечую, — сказав Форестер. — Я порушив би свій обов’язок, якби не намагався з’ясувати це.

— Мене взагалі дивує, як старанно ми оберігаємо цей секрет, — заговорив Лодж. — За нормальних обставин воно не мало б значення, але зараз ситуація перемінилася. Мені здається, ми почуватимемося краще, коли перестанемо робити з цього таємницю. Щодо мене, то я залюбки першим назву свого героя, тільки скажіть.

Він замовк і очікувально подивився навкруг.

Запала тиша.

Всі дивилися йому просто у вічі, але їхні обличчя були байдужі — вони не виражали ні гніву, ні страху, взагалі нічого.

Лодж знизав плечима.

— Гаразд, облишимо це, — сказав він, звертаючись до Крейвена. — То що ви казали?

— Я хотів сказати, що написати ім’я героя — це все одно, що встати і промовити його вголос. Форестер знає почерк кожного з нас. Йому не важко розпізнати автора будь-якої записки.

— Я й гадки не мав про це, — запротестував Форестер. — Слово честі. Але Крейвен сказав правду.

— Що ви пропонуєте? — запитав Лодж.

— Списки типу виборчих бюлетенів для таємного голосування, — відповів Крейвен. — Треба скласти списки імен героїв.

— А ви не боїтесь, що ми розпізнаємо ваші хрестики?

Крейвен подивився просто у вічі Лоджу.

— Тепер, коли ви сказали про це, треба врахувати й таку можливість.

— Внизу, в лабораторії є набір штемпелів, — стомлено сказав Форестер. — Для помітки зразків препаратів. Гадаю, серед них знайдеться й хрестик.

— Це вас влаштує? — запитав Крейвена Лодж.

Крейвен кивнув головою на знак згоди. Лодж поволі піднявся з крісла.

— Я піду по штемпелі, — сказав він. — А ви тим часом підготуйте списки.

Діти, подумав він. Справжнісінькі діти — всі до одного. Насторожені, егоїстичні, перелякані, мов зацьковані звірі. Загнані в куток, де стіна страху змикається зі стіною комплексу вини, жертви, що потрапили в пастку власних сумнівів.

• Предыдущая
• 45/57
• Следующая