Выбери любимый жанр

Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович - Страница 14


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

14

— Держи-дерево! — вигукнула тітка Павлина і вхопила мене за руку.

Тепер і я побачив жахливу картину: зелена стіна, розмахуючи батогами, повільно насувалася на нас. Вона вже була зовсім близька від вогняного кола — діставала його найдовшими своїми батогами, діставала й одсмикувала, мов би обпікшись. Ось вона підповзла майже впритул, зупинилася.

Оранги закричали ще дужче, жбурляли в багаття оберемки хмизу, вихоплювали палаюче гілля, кидали в страхітливу стіну. І як тільки палаюча гілка долітала до держи-дерева, воно враз одсмикувалося, одповзало назад.

— Воно боїться вогню, — прошепотіла тітка Павлина.

Коли навалений хмиз розгорівся, держидерево одповзло трохи назад. Однак, здається, й не думало знімати облогу. Застигло терпляче, мов сама смерть, наче вичікувало, поки перегорить багаття.

Тоді оранги почали хапати істот. Одну, другу, третю… Істоти навіть не боронилися — лише лякливо повискували. Оранги ж, підступивши до самого багаття, стали жбурляти їх через вогонь. Розпластані чорні тіла високо злітали в повітря, а по той бік їх уже зустрічали задерті догори батоги. Тисячі батогів з отруйними колючками. Суцільна досі стіна, що обступала нас з усіх боків, враз розпалася, великі темні кулі, стискаючись довкола здобичі, стали одна по одній одкочуватись у степ, за кілька хвилин держидерево зникло, мов його й не було, лише оранги збуджено дихали та тремтіли уцілілі істоти.

Ми з тіткою Павлиною вже не могли заснути до ранку. Довкола хропли оранги, скулившись, дрімали істоти, і то одна, то друга починала тихенько повискувати: їм снилося, мабуть, держи-дерево; дрімала навіть сторожа, просинаючись лише для того, щоб підкинути у вогонь хмизу. А ми з тіткою не спали. Я ніяк не міг забути розпластані тіла істот, що летіли через вогонь, тітка ж Павлина дивилася на багаття і про щось думала.

— А що, як воно повернеться знову? — запитав я згодом.

— Не повернеться. Інакше оранги не спали б отак спокійно. Мабуть, держи-дерево, спіймавши здобич, довго її перетравлює.

— Як полоз?

— Можливо, як полоз.

— А як приповзе сюди інше? Голодне?

— Навряд, — відповіла, поміркувавши, тітка. — Держи-дерево, мабуть, як і кожен хижак, має своє мисливське угіддя, яке ревниво оберігає від інших… Так що навряд чи є поблизу ще одне держи-дерево…

Потім ми довго мовчали. Я усе думав, куди нас ведуть і що з нами робитимуть. І ще думав про татка: мені чогось здавалося, що ми обов’язково з ним зустрінемося…

Вирушили рано: сонце ще й не сходило. Висока трава була покрита росою, ми одразу ж змокріли, і я змерз, хоч було досить тепло. Не встигли пройти й кілометра, як істоти, які бігли попереду, раптом зчинили галас, за кимось погналися. Вони то пірнали з головою в траву, то появлялися знову — цькували якусь невидиму звідси тварину.

Ось вони врешті наздогнали її, збилися, покотилися великим клубком: тварина, мабуть, відчайдушно боронилася. Тоді старший кинув коротку команду, і два оранги, важко ступаючи, побігли в той бік.

Розметали клубок, когось згребли, закричали тріумфуюче.

— Жора! — охнула тітка Павлина.

Жорка ще опирався, чіпляючись ногами за траву, але що той Жорчин опір супроти страхітливої сили орангів!

На Жорку не можна було дивитися без жалю: покусаний, подряпаний, він усе ще продовжував одбрикуватися, не розуміючи, мабуть, що будь-який опір безнадійний. І лише побачивши нас, Жорка затих, опустив голову.

З’юрмившись довкола, оранги довго його роздивлялися. Потім про щось радились, сперечалися навіть, а істоти аж підстрибували, радіючи вдалому полюванню. Я з ненавистю дивився на них і вже жалкував, що їх усіх не покидали держи-дереву.

Врешті оранги дійшли якоїсь згоди: ухопили Жорку за руки, підтягли до нас.

Тепер ми ішли втрьох. Жорка, трохи отямившись, став розповідати, що він робив, як нас полонили оранги.

Він встиг тоді видертись на дерево, і його не помітили. Зачекавши, поки ми одійшли, Жорка опустився донизу. Він одразу ж вирішив іти за нами, щоб вистежити, куди нас поведуть. Плекав надію якось добратися потім додому і розповісти, що сталося з нами й куди нас поділи.

— Де ти був цю ніч?

— Лежав у траві.

— Ти нас бачив?

— Ага… Увесь час горіло багаття.

— А держи-дерево?

Жорка знизав плечима. Держи-дерево він помітив лише тоді, як воно нас облягло і сторожа зчинила галас. А потім мимо нього прокотилася темна куля і він довго лежав, скутий страхом.

— Ну, твоє щастя, — зітхнула тітка Павлина. — Ти хоч їв що-небудь?

Жорка відповів, що їв. Отой довжелезний банан, що ніс із собою. Сьогодні вранці його й дожував.

— Ну, добре… Головне, що ти лишився живий.

Я дивився на Жорку і думав: до чого ж він зовні схожий на отих істот, які бігли попереду! Тільки й того, що Жорка був хоч і в лахмітті, але одягнений, а істоти майже голі: лише кумедно метлялися попереду куценькі фартушки. Та ще в кожного був нашийник з блискучою бляхою.

— Жоро, ти не знаєш, хто вони?

Жорка здвигнув плечима: про цих істот він нічого не знав. Про орангів, що здичавіли, чув, а про цих — ні.

— Вони навіть говорити не вміють, — сказав Жорка. — Тільки вищать.

Це я помітив і без нього: якщо оранги розмовляли поміж собою якоюсь незрозумілою мовою, то істоти тільки вищали й розмахували лапами. Однак вони добре розуміли накази своїх господарів.

Рівнина, якою ми просувалися, поступово переходила в узвишшя. Трава понижчала і стала жорсткою, мов із дроту, замість поодиноких дерев появилися всіяні колючками кущі з величезними червоними квітами; вони так пахли, що паморочилося в голові. По тих квітах повзали золотисті комахи, схожі на бджіл, але набагато більші, і я аж сахався, коли вони проносилися мимо. Укусить така — враз одкинеш копита.

А попереду вже було видно гори. Високі-високі, до самісінького неба, з неприступними вершинами й глибокими ущелинами. Гори стриміли над долиною, якою ми йшли, прямовисним виступом. Гігантська стіна, метрів із триста заввишки, простягнулася від обрію до обрію, на ній не могли втриматися навіть кущі, лише подекуди видно було водоспади. Вода навіть не долітала донизу: розліталась на бризки.

Я ніяк не міг зрозуміти, куди нас ведуть. Адже на цю стіну годі й думати здертися, а під нею нічого не видно. Жодних споруд, лише трава та кущі. “Може, оранги живуть у печерах, видовбаних у підніжжі кам’яної стіни? Адже були у нас, на Землі, цілі міста із печер!..”

Однак печер теж не було видно, як я не придивлявся. Лише росли густі, непролазні кущі, всіяні гострими колючками. І тільки тоді, як підійшли майже впритул, я побачив добре втоптану стежку, що губилася в заростях. Зупинившись, старший приклав долоні до рота, щось вигукнув, і одразу ж ми почули глуху, немов з підземелля, відповідь. Старший знову щось крикнув — така ж глуха відповідь. Оранги помітно повеселіли, і наш кортеж ступив на стежку.

Підійшли до стіни і при самісінькому підніжжі побачили чорний отвір. Він був схожий на могильний склеп з стародавніх поховань, зображених на музейних картинах. Істоти з радісним вищанням метнулися в склеп, а за ними полізли й ми.

Лізли довго, бо склеп був низький. Була така темінь, що я кілька разів боляче вдарився тім’ям об кам’яну стелю, а Жорка безперестанку налазив мені на ноги. Та ось попереду зблиснуло світло, склеп повищав, і ми розігнулися.

Одразу ж побачили двох орангів. Над головами їхніми палахкотіли величезні світильники, і я міг добре роздивитися цих двох сторожів. Вони мали на собі не чорне, а коричневе вбрання, й свастика на бляхах була не з колючок держи-дерева. До того ж вони були озброєні не луками й палицями, а плазмовими пістолетами: я їх одразу впізнав, бачив у нас в музеї воєн. Піднявши догори правиці, оранги щось гаркнули, наша сторожа відповіла так само, і ми рушили далі.

Тунель, яким ми йшли, почав підніматися вгору. Підіймався так круто, що, аби не висічені сходи, йти по ньому було б неможливо. І повсюди, освітлюючи шлях, горіли вмонтовані в стіни світильники. Часто нас зустрічала сторожа: видно було, що тунель пильно охоронявся. Всі вони, як заведені, піднімали догори руки й вигукували якесь слово, щось подібне до “хайль”, а що воно означало, я ніяк не міг зрозуміти. Можливо, що то було привітання, бо наша сторожа теж дерла догори правиці й гаркала: “Хайль”!

14
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело