Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/43
• Следующая

— Розкажіть про себе, хто ви?

Бєльський не відповів на запитання, можливо, не розчув: ми продиралися поміж кущів, раз по раз доводилося відводити гілки рукою, щоб не подряпати обличчя. Близько хвилини, мабуть, Бєльський не відповідав: чулося хрупотіння глиці, шелестіння листя. Може, Борис Андрійович не хотів розповідати про себе? Я вже приготувався було повторити запитання, однак він заговорив сам.

— Я вже розповів, — відгукнувся він у темряві, — майже все про дитинство, про навчання, винахідництво. Що ж іще розповідати? Пенсіонер я, — ніяково признався він. — Сім років, як вийшов на пенсію. За віком і за стажем. — Знову ці слова прозвучали у нього так, ніби вимовляти їх йому було незручно. — Родини не маю, — продовжував він. — І не мав. Перекотиполем, бурлакою називають таких, як я… А може, так воно й ліпше.

Мені здалося, що він усміхнувся. Я згадав його усмішку, зніяковілу, неуважну. Дивна, непристосована людина: володіє таким винаходом і, здається, має його за ніщо. Або не знає йому ціни. Або ніхто не розуміє його. Он і я з перших фраз подумав, що він несповна розуму.

— Так я вільніший, без родини, — говорив Бєльський. — Мандрую по країні. Приглядаюся до квітів. Був на Памірі, у Криму. Зараз ось тут. Зупинився у будинку для приїжджих… Пишу монографію. Не можу підібрати назву. Можливо, це буде “Квіти і космос”. Звучить непереконливо, по-дитячому… Треба б ще поїздити по світу, — продовжував він, — зібрати трохи більше матеріалу. Хочу побувати в Австралії. Дізнатися, про що промовляють Канопус і зірки Центавра…

Говорив він нудно, нецікаво, мовби йому не хотілося розповідати про себе. Це була проза після високої поезії про квіти і про зірки, якою він щойно жив. Він відчував цю прозу і на півслові урвав розповідь.

Решту шляху ми пройшли мовчки, кожен думаючи про своє: Бєльський, мабуть, про зірки; я про завод, лабораторію, про дисертацію, яка пишеться дуже важко. Що б сказав про мою дисертацію Бєльський, якби його запитати?..

Ні, про це я його не питатиму. Це не головне. Головне у ньому самому — щось незвичайне, неповторне.

— Як ви пояснюєте, — запитав я, — свою сприйнятливість до голосів зірок? У дитинстві, ви кажете, чули спів і шепіт квітів?..

— Як пояснюю? — запитав він. — Можливо, це аномалія. Можливо, норма. Гадаю, в кожній людині сидить те ж, що і в мені. Може, кожна клітина нашого тіла не лише випромінювач радіохвиль — це доведено, а й приймач. Можливо, у мене загострене сприйняття. І такого ж сприйняття можна домогтися для кожного. Хіба мало загадок приховують нервова система і мозок людини? Потрібно шукати…

— Потрібно шукати… — як луна повторив я його останні слова. Старші має рацію: попереду пошуки і знахідки.

Вогні селища відкрилися несподівано. Стежина перейшла в дорогу, дорога роздвоїлася: одна вела до селища, друга — до спортзалу. Бєльський зупинився.

— От і прийшли, — сказав він. — Спасибі вам. Я, певно, з лісу не вибрався б і заночував би побіля багаття. Ви любите ночувати біля багаття?

Я відповів, що я сибіряк і ночувати коло багаття мені доводилося не раз.

— А в Австралії вам хотілося б побувати? У справжній Австралії? — запитав Бєльський, очевидно, не бажаючи більше розповідати про себе, даючи зрозуміти, що запитань не потрібно.

Я нічого не відповів.

— Мені страшенно хочеться… — сказав він.

У голосі його бриніла збентеженість, ніби він вибачався за обірвану розмову: не слід було розповідати про пенсію, про монографію, яка ще не написана, — все це псувало зустріч.

— Прощавайте, — Бєльський подав мені руку.

Я у відповідь подав свою, однак із здивуванням відчув у руці зіркофон.

— На згадку, — сказав Бєльський. — Не відмовляйтесь, прошу…

Я мимоволі стиснув подарунок у руці, підбираючи слова, щоб подякувати Бєльському.

— А це запис Міцара. — Навпомацки він передав мені плівку. — Таємниця тюльпанів… Гарна тема для дисертації. З бур’янами у вас не виходить.

Невже він прочитав мої думки?..

Борис Андрійович розсміявся:

— Думки читати легше. Не завжди приємно, однак легше.

Я був приголомшений.

— Розгадаєте таємницю, — продовжував Бєльський, — я вас знайду. Ви можете це зробити — розкрити загадку. У вас перевага — молодість. Прощавайте.

Близько хвилини я чув його шаркотливі старечі кроки. У моїх руках були плівка, заповітний прилад, у голові — тисяча запитань до Бєльського.

— Борисе Андрійовичу!.. — гукнув я у темряву.

Однак його кроки вже розчинилися у ній.

Пройшовши між пагорбів, Юрій знову загубив стежку. Вилаявся: роззуй очі!.. Проте як він не роздивлявся, стежина зникла. Пішов навпростець, через кущі, перетнув струмок, галявину, всіяну жовтцем, ніби зірками, і знову натрапив на стежину. Зрадів: “Ага!..”

Робити йому тут, у лісі, було нічого. Юрій не лісник, не геолог, навіть не місцевий житель. Приїхав на Урал до брата. Брат — буровик. Бурова приблизно в семи кілометрах від села. “Поживи пару днів, — сказав Артем, — а там візьму відгули, з’їздимо у Кунгур”. Тиждень Юрій живе у Тарханівці, брат не повертається з бурової. Від нудьги Юрій обійшов усю довколишню місцевість — ліси і пагорби. От як сьогодні: вийшов ще вранці, блукає. У кишені кусень хліба, цибулина, а вода джерельна у кожному яру. Тим і задоволений. І навіть радий: природа.

Юрій — студент Воронезького педінституту. На Уралі вперше. Урал — не те що середня чорноземна смуга. На Уралі Юрію цікаво. Повітря інше, і земля інша, сонце і зелень. Далеко від Тарханівки Юрій намагається не відходити. Село там, за пагорбом, трохи вправо. А стежина під ногами йде-йде. Куди йде? Маленька стежина, тому й губиться, лінива, думає Юрій. І думки у голові також ліниві: зустріти б лисицю, їжака. Ні лисиця, ні їжак Юрію не потрібні. Так просто — думається та й годі.

Стежина пішла на згірок. Знову струмок. Слабенький — цівочка. Під ногами мокре торішнє листя, подеколи — болітце. Де переступаючи, де перестрибуючи, Юрій прямує уздовж струмка. Пити хочеться. “Дійду до джерела, — думає Юрій, — поп’ю. Поїм хліба”.

Джерело він знайшов під невеличким відкол-ком: калюжа каламутнуватої води, з неї струмочок. Біля підніжжя відколка купа валунів. Схоже, що їх тут накидали, визначив Юрій. Валуни червоні, сірі, приступні, щоб підняти їх руками і відкинути. Схоже, що джерело завалили камінням, однак цівочка знову пробилася. Юрій присів навпочіпки: навіщо було завалювати джерело? На одному з каменів прочитав напис олівцем: “Воду не пити”. Он воно що! Юрій уже хотів було нахилитися, умочити губи. Ні, він не буде. Написано — не пити! — не буде. Але чому?.. Юрій роззирнувся. Нічого загрозливого, небезпечного. Кущі, трави, уздовж струмка той же жовтець. Все таке буденне. І раптом — не пити!

Обережно доторкнувся до води. Звичайна, прохолодна. Про всяк випадок Юрій витер пальці хусточкою. Пити хотілося. Юрій знову глипнув на запис. Літери напівстерті дощами. Юрій ковтнув слину і остаточно вирішив: утримаюсь.

Кілька метеликів підлетіли до води, закружляли над дзеркалом. Юрій подивився на них, хотів було звестися на ноги, як раптом один із метеликів — не розрахував чи необачно спустився — торкнувся води. Вода скаламутилася, і метелик щез. Не потонув, не поплив до берега — щез, мовби його й не було. Юрій це чудово бачив: метелик торкнувся поверхні, скаламутилася вода, наче закипіла. Юрій знову торкнув воду рукою — прохолодна. Подивився на купу каміння. Джерело завалене.

Потупцювавши якусь хвилю — камені, кущі на мовчазне зачудування Юрія не відповідали, і орли, що ширяли у небі, не відповідали, — Юрій попрямував схилом униз. Стежина огинала пагорб навскоси, і, спустившись, пройшовши молодий березовий ліс, Юрій вийшов до ріки. Тут, у заплаві, простягався город — підсобне господарство, стояв курінь з трави і гілок, всіяних зеленим листям. Неподалік від куреня потріскувало багаття; над вогнем, майже невидимим у сонячному світлі, висів закоптілий чайник. Тут же був і господар куреня — бородатий дід.

• Предыдущая
• 17/43
• Следующая