Аурентина - Дмитрук Андрей Всеволодович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/24
- Следующая
…Злякано сіпнулися губчасті ослизлі стовбури, що росли наче із суцільного килиму пористої гуми. Товсті повзучі канати увібрали свої біляві відростки, що сліпо мацали повітря. Гравіхід м’яко ліг на днище в центрі острова. Ліс обступав велику, голу, болотисту галявину, червонясто-буру глиняну трясовину, на яку по краях наповзали живі язики гумового килима. Не з’являлися перелякані тварюки, і навіть безстрашні літуни делікатно ширяли на відстані. Машина викинула павучі ноги ефекторів, озброєних бурами. Доведеться взяти на різній глибині зразки грунту.
При зануренні бурів ніякі пульсації тяжіння не були допустимі, тому доводилося захищатися інакше. Улдіс відкрив нижній сегмент купола і сів на борт з пістолетом у руці. Але ніхто не поспішав нападати. Нудьгуючи від чекання, Улдіс заговорив:
— Справді, огидна місцинка, але, слово честі, мені чогось не хочеться відлітати. Хоч і робити нам тут нема чого. Мені здається, що на Землі…
Віола, котра відчужено стежила за приладами, так і не дізналася, що ж має статися на Землі. Шкала відмітила вихід бура-3 на глибину 1034 см і різке зменшення опору, наче бур увійшов у желе. Після цього всі бури були викинуті з грунту з такою силою, що блискучі лапи ефекторів полопалися в зчленуваннях і з дзвоном вдарили по куполу, розбивши його, як яєчну шкаралупу.
Купол екранував екіпаж від ударів гравітації, тому Віола не змогла відкинути шалену зграю болотних жителів, які налетіли немовби за невловимим сигналом. Залишалось тільки дивуватися, яка сила торпедувала з усіх боків оці неповороткі згустки м’яса, перетинок і щупалець… Вона ривком, супроти всіх правил дала машині вертикальний зліт. Щось липке й тяжке вдарило ззаду по шолому. Потім з-за спини блиснув райдужний спалах пострілу і розлючено закричав Улдіс.
З надривним свистом гравіхід мчав угору — присоски і клейкі тяжі лопалися, зісковзували з його боків.
— Ві, в мене пістолет забрали, — затинаючись, повідомив Улдіс. — Просто з рук вирвали!
Вона обернулася. Друг сидів мішком, опустивши руки на коліна, й жалібно кліпав. Прямі світлі пасма волосся прилипли до його чола. Підлога й сидіння були залиті червоною, в молочних розводах секрецією, густою, мов кисіль, і, очевидно, смердючою.
— Як вирвали?
— Не знаю. Я одного вбив, а тут… дивлюся, уже весь пістолет обплетений якимись нитками, немов грибницею. Отож і висмикнули, ясно?
Ох, як її дратувало це постійне “ясно”! Нічого ще не було ясно, а якби й стало, то, напевно, не на користь Улдіса, — стосунки стали вимушеними, останні дні Віола була ласкавою тільки з почуття морального обов’язку. Її ставлення до людей завжди визначалося саме цим почуттям.
Вона простягла до Улдіса руку — і відсмикнула її. У шоломі друга відбився райдужний спалах. Добре знайомий райдужний спалах пістолетного пострілу.
Промах.
Ще спалах — значно ближче і яскравіше. Плазмова “куля” вибухнула поруч, гравіхід задрав правий борт, і до нього загрозливо рвонувся знизу, на мить ставши дибки, кошлатий живий ліс.
Від поштовху Улдіс повалився на біопанель, машина затанцювала, заметалася, і фізик, відкинутий Віолою на сидіння, заволав, пригинаючи голову нижче борта:
— Так ось хто тут головний! З чим і вітаю рідну Землю й особисто нас з вами…
Постріл. Очевидно, безладні рухи гравіходу врятували його від влучання. Улдіс поповзом пробрався до Віоли, схопив її кобуру. Віола, так само ховаючи голову, мовчки боролася, не давала витягти пістолет. Але фізик був сильніший…
Ледве вивільнившись від хватки товариша, вона примусила гравіхід продовжити танок, і Улдіс, котрий встиг націлитися, знову ганебно гепнувся між крісел.
— Не смій, чуєш, ти! Я не збираюся через тебе тут подихати!
— Прошу тебе, Ул, любий… — благала Віола, не знімаючи пальців з панелі і дивлячись тільки на зелену рівнину, що наближалася. — Не треба, не треба, ми вже зараз полетимо звідси, не стріляй, не…
Вона не хотіла озиратися на Улдіса. Віолі було страшно, як ніколи в житті, й зовсім не тому, що позаду красивими уповільненими стрибками наздоганяла машину зграйка окастих літунів…
— Імітатори! — горлав Улдіс, лежачи черевом на кришці продуктової камери. — Я про таких читав — не пригадую, в якій планетній системі вони водяться. Це ніякий не розум. Вони просто наслідують мої дії! Ясно?
Тепер його тільки радувала відсутність купола. Посовавшись, Улдіс зачепився носками черевиків за опори крісел, прицілився через кормовий борт. Він був мисливцем, був воїном на стежці війни — до чого дзвінке, повноцінне відчуття! А головне, він уперше відчув себе сильнішим за Віолу. Десь у підсвідомості ворухнулося передчуття розплати, але одразу ж змінилося одчайдушною хвацькістю, зловтішним глузуванням над самим собою: “Чим гірше, тим краще!”
Він вистрелив — і влучив.
Передній літун, що тяг пістолет у сітці білих ниток під парашутом, раптом спалахнув, почорнів, кострубато розчепірився, і зброя впала донизу, набагато обігнавши в падінні попіл зграйки.
— Вони лише імітують, Ві, це в них така форма боротьби за існування, я читав! — кричав Улдіс, оскільки необхідність виправдатися невтримно росла. Шоломофон відповів лише нерівним диханням подруги.
Над узліссям, де торочка плаваючого коріння ворушилась у квітучій твані, Віола зменшила рисоту польоту. Машина майже торкнулася днищем зелених пузирів. За нею волочилися мертві ефектори, прокладаючи рвану чорну доріжку чистої води.
І тоді від узлісся, від самого коріння змигнув райдужний спалах, і гравіхід завив, одержавши смертельну рану. Став дибки — брудний, обліплений тванню — і забулькав, провалюючись у болото…
Улдісу зовсім не вірилося, що настала остання хвилина його життя, що зараз перестане існувати Улдіс Гаудиньш, фізик-абсолютист, любитель червоних і жовтих тонів в одязі, колекціонер німецької гравюри XV століття, єдиний син… Улдіс Гаудиньш — єдина незаперечна реальність, Я, автономний всесвіт, об’єкт Ікс…
Він не був боягузом, навіть любив легке відчуття небезпеки. Він часто, особливо в польотах, уявляв собі останню хвилину, але уявляв її якоюсь піднесеною, героїчно-урочистою. А реальність виявилася іншою. Організм застрахував ?ебе від зайвих страждань, наслав заціпеніння на мозок. І Улдіс стояв з пістолетом, вже по кісточки в болотній рідоті, стояв і майже байдужо дивився, як, зовсім близько льопаючись у зелені, бурі щупальці передають один одному маленький блискучий предмет. Так готували постріл ці нові імітатори, а літуни, мов і не було нічого, трясли парашутиками і поскакували, мало не зачіпаючи шоломів.
— Дай-но, — сказала Віола і відібрала пістолет.
Улдіс не пручався, навіть закивав схвально, коли вона вистрелила вбік, — просто так, у білий світ, для демонстрації, — а потім жбурнула їх останню зброю в гущавину лискучих спин і присосків. Він починав дещо розуміти і майже не здивувався, побачивши, що посланці острова відступають назад до берега, і навіть літуни залишили свій пост.
Віола наказала катеру вислати інший гравіхід, називала координати. А Улдіс, — як і вона, вже по коліно у воді, — заворожено дивився на її різкуватий, майже чоловічий, але такий юний і досконалий профіль, з невисохлими стрічечками сліз на оливкових щоках, з буйними кільцями чорного волосся, яким тісно в бульбашці шолома.
Тільки тепер він зрозумів до кінця, чому так поважно перешіптувалися в Службі відправлення на космодромі, дізнавшись, що розвідувальний політ виконує Віола Мгеладзе. Чому так відверто заздрили йому молоденькі техніки, які готували корабель.
Невже це вона казала, що не може заснути, якщо не обніме подушку?
Є люди, створені для космосу, для небезпечного світу повсякчасних сюрпризів. І не обов’язково це найерудованіші, найлогічніші, бодай найталановитіші у своїй галузі. Не обов’язково — найхоробріші, витривалі, впевнені й веселі. Напевно, вся річ у тому, що є люди, створені для космосу, такі, що вміють з ним домовлятися. Можливо, це просто найдобріші люди? Так би мовити, генії етики?..
- Предыдущая
- 11/24
- Следующая
