В погоні за іхтіозаврами - Забєлін Ігор Михайлович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/9
• Следующая

Ви, може, думаєте, що з борту “Чайки” ми могли з таким самим успіхом спостерігати за океаном?.. Як не дивно, але це зовсім не так. Борт шхуни підносився над поверхнею води не більш як метрів на два, і все ж таки ці два метри перетворювали нас у мешканців зовсім іншого світу, у випадкових “гостей” океану. На плоті ж ми почували себе не гістьми, а жителями океану, і океан, — часом так нам здавалося всерйоз, — також “відчував” це й ставився до нас довірливіше, охочіше розкривав свої таємниці. Зграї тунців і макрелей легкими тінями проносилися під нами, зацікавлено придивлялися до нас акули, а морська черепаха одного разу спробувала вилізти на наш пліт. На край його ми ставили інколи вночі ліхтар, світло якого приваблювало не тільки летючих рибок, а й більш рідкісних жителів океану. Так ми впіймали кілька невідомих науці риб, причому найцікавішим було те, що ці риби, не боячись нас, вистрибували з води на пліт. Приблизно через місяць після того, як наша шхуна обійшла мис Горн, уночі на пліт забралась якась незвичайна істота завбільшки близько метра.

Страховисько, яке завітало до нас, мало надзвичайно дужі плавці, схожі водночас на риб’ячі й на ласти тюленя. Ця істота, коли ми, всупереч правилам гостинності, схопили її, вчинила нам запеклий опір, і тільки завдяки щасливому випадку наші пальці зосталися цілими. Нам, однак удалося, відбувшись незначними подряпинами, запхнути потвору в цинковий ящик, який гідробіологи звуть “труною”. Після цього ми негайно викликали ракетами шлюпку, перебралися на шхуну, налили в ящик формаліну — і незвичайний гість назавжди затих.

Уранці ми розітнули цю істоту і, на превеликий свій подив, виявили в неї незаперечні ознаки риби, як і слід було сподіватись, і такі ж безсумнівні ознаки плазуна, чого ми вже ніяк не чекали. Особливо вразило нас те, що в чудовиська, поряд із добре розвиненими зябрами, були й легені, правда, крихітні, явно недостатні для того, щоб тварина могла дихати тільки ними й жити на суходолі. Ми з Румянцевим довго сперечалися, що це за дивовижна істота: риба, яка поступово перетворюється в сухопутну тварину, чи, навпаки, сухопутна тварина, що перетворилася в рибу.

У середині листопада ми наблизилися до архіпелагу Туамоту. Першими оповістили нас про острови птахи, а потім ми помітили на виднокрузі нерухомі хмари — удень вони майже завжди стоять над океанічними островами. Минула ніч, а вранці ми побачили на заході малесенький зелений куполок, — неначе краєчок темно-зеленого місяця виглянув із-за обрію, — і зрозуміли, що підходимо до острова. Колір води навколо нас змінився — з темно-синьої вона стала зеленкуватою; під куполком з’явилася біла рисочка — смуга прибою. А за дві години “Чайка” обережно йшла вздовж коралових рифів, і ми всі милувалися прибоєм і райдужним віялом бризок над острівцем.

Ми обігнули архіпелаг Туамоту з півночі й кинули якір у тихій лагуні атола Тікахау, що входить у групу островів Росіян. Вони були відкриті й описані російськими мореплавцями: Коцебу, Беллінсгаузеном, Лазарєвим, і багато з цих островів, окрім тубільних назв, мали ще й інші, російські: атол Таенга називався островом Єрмолова, атол Макема — островом Кутузова, атол Такапото — островом Спиридова, а атол Тікахау носив ім’я Крузенштерна. Ми були першими радянськими людьми, які відвідали острови Росіян, і, мабуть, через це, а також тому, що почували ми себе продовжувачами чудових морських традицій Росії, настрій у всіх був святковий.

Я забув сказати, що атолами називають коралові острівці, які мають форму підкови; із зовнішнього боку вони омиваються океаном, а всередині “підків” містяться тихі, неглибокі лагуни. Усі атоли дуже схожі між собою, і тому кажуть, що людина, яка бачила один із них, бачила всі атоли. Тікахау, де ми вирішили базуватися, нічим не відрізнявся від безлічі інших подібних острівців.

Нема жодного мореплавця, який, відвідавши Тихий океан, не описав би коралових островів. Та це й зрозуміло. Ніхто з нас, учасників радянської океанічної експедиції, не міг стримати радості, коли ми вперше побачили різнобарвні коралові рифи, зелені кущі кокосових пальм, легкі гостроверхі хатини полінезійців — жителів тихоокеанських островів. І навіть потім, коли ми цілком освоїлися на атолі Тікахау, а наші нові друзі на чолі із своїм вождем Покатепітенаа так само добре ознайомилися з “Чайкою”, як ми з їх сільцем, — усе одно у всіх нас викликали захоплення й великі запашні квіти, і білі птахи серед різьбленого листя пальм, і такі ж великі, як птахи, метелики.

Під час відпливу ми блукали по коралових рифах, ловили омарів, крабів, риб. Прогулянки ці не завжди були безпечні, бо серед рифів ховаються отруйні морські хижаки — мурени, а навколо рифів зграями шастають подібні до велетенських щук хижі баракуди. І все ж ми опускалися в легких водолазних костюмах углиб, спостерігали, як наполегливо загрібають воду щупальцями поліпи — схожі на непоказні квіточки будівники чудових коралових рифів. Коли б не поліпи, Тихий океан був би пустинним, бо тільки невелика кількість його островів має вулканічне походження. Поліпи відділяють із морської води вапно й “споруджують” із нього своєрідний будиночок, що нагадує черепашку слимака. Будиночок кожного поліпа дуже малий, але ці тварини утворюють велетенські скупчення — колонії. Так виникають коралові рифи й коралові острови.

У вузьких підводних розколинах траплялися нам восьминоги; риби—папуги на наших очах дробили міцними щелепами вапняну шкаралупу коралів і ласували поліпами, морські зірки та схожі на них офіури повзали по дну, а велетенські молюски тридакни, потривожені нами, квапливо закривали стулки й потім уже не відкривали їх протягом кількох годин, терпляче пережидаючи небезпеку; завдяки такій винятковій обережності тридакни, мабуть, і доживають до столітнього віку.[1]

Вранці 21 листопада ми з’їхали на берег. Наші друзі — полінезійці були дуже збуджені. Спочатку ми пояснювали їх піднесений настрій багатим виловом крабів, яких називають — і не випадково — “пальмовими злодіями”. Ці великі краби озброєні надзвичайно сильними клешнями, якими легко розколюють кокосовий горіх і без будь-яких зусиль можуть відрізати в людини палець. Краби видираються на верхівки пальм, скидають звідти горіхи, а потім ласують ними; вони так від’їдаються на вільному кормі, що полінезійці з них самих… витоплюють сало, одержуючи по кілограму, ба навіть півтора з одного краба. “Пальмові злодії”, як усякі справжні злодюжки, вважають нічні години найзручнішими для наскоків, і тому спіймати їх зовсім не легко.

Проте виявилося, що ця подія не така вже значна в житті полінезійців і не вона є причиною збудження. Вождь племені Покатепітенаа, зустрівши нас біля входу у свою хатину й, почастувавши прохолодним кокосовим молоком, розповів, що, за розрахунками старих людей, сьогодні вночі розпочнеться роїння палоло й ціле селище, від малого до великого, готується вийти на промисел.

Таке повідомлення схвилювало нас, мабуть, не менше, ніж полінезійців, бо всі ми читали про це своєрідне явище в житті океану, однак нікому з нас не доводилося спостерігати його. Лише з літератури знали ми, що у вузьких розколинах коралових островів тропічної частини Тихого океану мешкають дивовижні черв’яки, яких полінезійці називають палоло.

Ці черв’яки досягають півметра завдовжки, живуть дуже потайно, не показуючись на поверхні рифів. Там, на глибині, з ними відбуваються не зовсім звичайні перетворення: у кожного черв’яка відростає довгий “хвіст”, який складається з окремих члеників, начинених ікрою чи молочком. А далі палоло починає поводитися зовсім загадково, і яка тому причина — науці невідомо.

Щороку, у жовтні й листопаді, під час повного місяця, у “хвостах” палоло закінчується визрівання ікри та молочка. Далі, у міру зменшення місяця, скритників—палоло охоплює трепетне, дедалі зростаюче “хвилювання”, і в їхньому організмі відбуваються ще різкіші зміни: палоло починають підкорятися таємничому, дивному закликові місяця, і що сильнішим стає цей заклик, то більший “страх” опановує передню, живу частину палоло. Тоді вони забиваються якнайглибше в розколини, а задня, хвостова, їх частина так само невтримно починає пориватися з розколин на волю, у відкрите море, до місяця. Двічі на рік, у жовтні й листопаді, але обов’язково за день до настання остан—ньої чверті місяця, напруження серед палоло досягає межі, і тіла їхні розриваються на дві частини: передня зіщулюється в розколині, а задня виривається на волю й спливає до поверхні. Тут членики “хвоста” лопаються, молочко змішується з ікрою, а чохлики тонуть. Це відбувається відразу з усіма палоло і зветься їх роїнням.

• Предыдущая
• 4/9
• Следующая