Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 28

• Предыдущая
• 28/104
• Следующая

— Обіцяю вам, що супроводитиму Джованні, якщо в цьому буде потреба, — відповів Петр. — Але що ніколи його не покину — такого пообіцяти я вам не можу, бо, хоч ви тут, у Чехії, і втратили все, в Італії у вас є багаті маєтки, а я не хочу до смерті жити коло Джованні, як його нахлібник.

— Ви не будете жити як нахлібник, ви житимете як брат Джованні в скруті, — мовив граф. — Бо в Італії в нас нема нічого, що варте було б бодай ламаного шеляга.

Джованні глянув на батька округленими очима.

— Це неможливо, — сказав він. — А як же наш палац у Страмбі?

— Він уже не наш, — зітхнув граф. — Його поціновано.

— А наші маєтки під Моденою? А наші рудні?

— Вони нам теж більше не належать, — відповів граф. — Я продав їх, коли вирішив перебратися до Праги.

— Що ж нам тоді залишається? — забідкався Джованні.

— Я, здається, сказав ясно: ані ламаного шеляга, — відповів граф. — Кілька років тому я прийняв імператорове запрошення й приїхав на празький двір, бо мій корабель, гордий корабель роду Гамбаріні, з моєї вини почав тонути, а нині він уже спочиває на дні морському. Але я маю впливових і багатих родичів та друзів і дам вам до них рекомендаційні листи; а що світ нині неспокійний, я певен, що молоді й хоробрі люди, які вміють орудувати шпагою й стріляти з пістолів так, як це ви продемонстрували сьогодні, зрештою досягнуть успіху й знайдуть де застосувати свої сили. Тепер мені потрібні тільки приладдя до письма та віск для печатки, щоб я встиг приготувати ці листи.

Минуло чимало часу, перше ніж удалося роздобути все необхідне; здавалося, до графа знов повернулася гарячка, бо хоч він і говорив ясніше й виразніше, ніж спочатку, дихання його прискорилося, щоки розчервонілися, а очі блищали.

— Передусім одне настійне застереження, — сказав він. — Ви можете вступити до будь—якого італійського міста, скрізь ви будете бажаними гістьми, бо ім’я Гамбаріні скрізь звучить гідно, і тільки одне місто мусите обминати за верству, якщо вам миле ваше життя. Це твоє рідне місто, Джованні, Страмба.

— Чому? Що нам загрожує в Страмбі? — здивувався Джованні.

— Там у мене є ворог, перед яким я тяжко завинив, — відповів граф. — Це правитель Страмби, герцог Танкред.

— Дядечко Танкред? — нічого не розуміючи, перепитав Джованні. — Але ж він такий добрий.

— Це ворог, — повторив граф Гамбаріні, дихаючи, мов після швидкого бігу. — Він заприсягся, що помститься мені, і я визнаю, що його гнів справедливий, і мені відомо, що за ті кілька років, які я провів на чужині, він не вгамувався, і що його гнів упаде на твою голову, Джованні, якщо ти потрапиш йому до рук. А тепер, Петре, візьміть перо й пишіть. — І ледь чутним, сиплим шепотом граф почав диктувати: —«Граф Одоріко Гамбаріні його Величності Соломонові, синові Давида, цареві іудейському…»

Петр зупинився, і Джованні з острахом схопив батькові руки.

— У вас гарячка, облиште це й відпочиньте, падре, я принесу вам чогось холодного і покличу лікаря, — він, здається, іще не поїхав.

— Не перебивай мене, — сердито прошепотів граф. — А ти, Петре, пиши далі: «Прошу Вашу величність прийняти мого сина Джованні й поставити його на чолі своїх військ разом з його другом Петром Куканем із Кукані, сином знаного чародія, котрий уміє замовляти будь—яку зброю…»

Джованні заплакав.

— Таточку! — закричав він. — Опам’ятайтесь!

Але граф Гамбаріні вже не зміг ні опам’ятатись, ні далі диктувати в гарячці, бо тут же віддав богові душу.

Графа Гамбаріні поховали на скромному сільському кладовищі недалеко від села, в якому він помер і яке, — про це мовилося вище, — відрізнялося від’ решти марнотратною розтягненістю вздовж шляху; а втім, так воно й називалося — «Довга Льгота».

Джованні, як і належить люблячому синові, був невтішний у своєму горі.

— Пообіцяймо, Петре, — мовив він, заливаючись слізьми й схлипуючи, коли вони, після того як із цвинтаря розійшлися сторонні, — господиня заїзду й слуги покійного, — зосталися тільки вдвох над свіжою могилою, — пообіцяймо один одному, що навіки залишимося друзями.

— Ах, Джованні, навіщо це тобі? — здивувався Петр. — Навіщо зайвими словами зміцнювати нашу дружбу, яку ми зав’язали ще дітьми? Та якщо ти так цього бажаєш, то будь ласка: я обіцяю тобі залишатися твоїм другом доти, аж доки ти сам не зробиш так, щоб ми розцуралися в сварці й злості.

— Я? — вигукнув Джованні зі щирим подивом. — Чого б це я мав таке робити?

Петр усміхнувся.

— Я добре знаю великих панів, — відповів він. — А ти усвідомлюєш, Джованні, що віднині ти — великий пан і давно вже не той хлопчисько, з яким ми разом вибирали бліх із шолудивого собаки, і не той паж, якого архієпископ цілував в уста за твій танець Олімпа? Віднині ти —єдиний нащадок Джіроламо—і–Федеріго—і–Габріотто Гамбаріні, короля законів, сам граф Джованні Гамбаріні! Карамба, оце так рід!

— Щодо цього тобі нема за що дорікати собі, Петре, — сказав Джованні. — Адже ти теж дворянин.

— Так, я дворянин завдяки тому, що мій батько приготував імператорові зілля проти імпотенції kouendi, і за це йому наділили титул дворянина, — підтвердив Петр.

Джованні, забувши, що вони на кладовищі, гучно зареготав:

— Але ж це неможливо!

— І все—таки це правда, — зітхнув Петр. — Я кажу тобі це, незважаючи на те, чи, точніше, саме тому, що твій падре запевняв, буцім я — живий образ самовпевненості.

— Кажуть, що твій падре був великий герой, — зауважив Джованні.

— Так, мій падре був великий герой, — погодився Петр. — Тепер треба, щоб і ми з тобою теж стали героями.

Вони вийшли з воріт кладовища, де до них приєднався засмучений спанієль, який жалібно скавучав і реагував на кличку Барукко, і глибоким узвозом неквапливо рушили до села. Небо було вкрите кучерявими хмарками, блідим зимовим сонцем забарвленими в рожеві тони.

— Легко сказати — стати героєм, — зітхнув Джованні. — Але як це зробити?

— Я ще не знаю, час покаже, — відповів Петр. — Твій батько сказав тобі, куди він прямує?

— Сказав, — відповів Джованні. — А втім, ні, не казав, але я вважав само собою зрозумілим, що ми повертаємося додому, до Страмби. І тепер туди поїдемо ми вдвох з тобою. Не стану ж я уникати свого рідного міста тільки тому, що батько в гарячці наплів такого, в що не можна й повірити. Одне слово, я рішуче виключаю, щоб мій дядечко Танкред не пригорнув мене до свого серця і щоб наш палац на piazza Monumentale,[27] де я народився, належав комусь іншому. Як ти вважаєш?

— Не знаю, — знизав плечима Петр. — Те, що ти не віриш батьковій осторозі, ще не означає, що вона не була обгрунтована. Подумай, це важливо: вибираючись з Італії до Чехії, ви від’їздили із Страмби?

— Я тоді жив у Модені, навчався там у колегії, — пригадав Джованні. — Та одного чудового дня з’явився батько й наказав збирати свої манатки, бо ми, мовляв, від’їжджаємо.

— Це схоже на втечу, — зауважив Петр. — Але байдуже — Гамбаріні належать до Страмби, отже, ми їдемо до Страмби. Твій батько сказав, що успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі. Ну що ж, герцогський двір — це теж двір! Карамба, зі Страмби теж можна завоювати світ! — І плеснув Джованні по плечі.

— Чому ти весь час повторюєш «карамба»? — запитав Джованні. — Чому лаєшся по—іспанському, коли в нас така сила чудових італійських лайок?

Ясна річ, розмовляли юнаки по—італійському.

— Я лаюся по—іспанському, — відповів Петр, — бо з таким самим успіхом міг би лаятись по—німецькому: Himmeldonnerwetter,[28] або по—французькому: merde.[29] Хіба це не глупство, що кожен народ лається по—своєму?

— Це, мабуть, через те, що кожен народ розмовляє іншою мовою, — відповів Джованні.

— І це теж нікуди не годиться, — заявив Петр. — Ну скажи, чому б не запровадити в цілій Європі єдину мову, так само, як тут було запроваджено єдину віру?

• Предыдущая
• 28/104
• Следующая