Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 36

• Предыдущая
• 36/104
• Следующая

— Давайте сюди, — сказав він і взяв картку.

— Схоже на те, що ми помінялися ролями, — зітхнув Джованні, коли вони в’їхали до міста. — Раніше ти ніколи не дозволяв себе buzerare.

— Твоя правда, — погодився Петр. — Мабуть, я старію. Круті й кривулясті вулички Страмби, міста спокійних кушнірів і рукавичників, які ходили неквапливо й з гідністю, — страмбські рукавиці в ті часи славились не менше, аніж міланська зброя, — складно переплетеними і з’єднаними сходами підворіттями, місточками й переходами обов’язково вели до головного майдану під назвою piazza Monumentale — італійського спадку римського форуму, великого квадрата, гарно викладеного пісковиковими плитами, від чого він нагадував велетенську залу без даху. В північній його частині височів герцогський палац, спершу збудований з каміння, вибитого з давніх фортечних мурів Страмби й руїн римського віадука, похмурий у своїй красі, з чотиригранними вежами, оточеними галереями на консолях і відділений від решти майдану глибоким трав’янистим ровом, через який до широкої брами вів легкий дерев’яний міст. За сто п’ятдесят років свого існування палац постійно перебудовувався й розширювався і поволі набував вигляду самостійного містечка з власними вулицями й окремими будинками; переростаючи своє первісне призначення — приватної резиденції герцогської родини, він з часом обернувся на величезну адміністративну будівлю, в якій розмістилися суд, тюрма й казарми міської залоги.

Перед палацом, займаючи третину майдану, стояла старовинна антична статуя імператора Веспасіана, який сидів на коні й незрячими очима пильно вдивлявся в невидимого ворога, — це можна було виснувати з того, що він саме схопився за меч і суворо насупився.

Величезний храм, славний своїми мармуровими сходами й бронзовою брамою, на митецьких барельєфах яких було зображено визначні сцени з житія святого, котрому й було присвячено цей храм, починаючи з того, коли з очей йому спала полуда і він перестав бути Саулом, або Савлом, а став Павлом, прикрашав лівий, тобто східний бік piazza Monumentale; навскіс, на західному боці майдану, здіймалася прегарна елегантна чотириповерхова будівля з відкритими сходами, які стерегли два кам’яні леви; ця будівля, оздоблена колонами й арками, і була страмбським палацом Гамбаріні.

— Це наш дім, — сказав Джованні, коли вони в’їхали на piazza Monumentale, освітлену місяцем уповні, який відкидав густі чорні тіні на білу бруківку, і великими палаючими кошами, підвішеними на залізних дугах у всіх чотирьох кутах майдану.

Зворушений до сліз Джованні раптом злякався:

— А куди ж подівся герб?

— Який герб? — запитав Петр.

— Ти не бачиш над входом порожнє місце? — здивувався Джованні. — Там був наш герб, вирізьблений із каменю. А всередині — пожвавлення. Що б це означало?

Справді, всі вікна палацу були освітлені згори донизу, а в браму саме в’їжджала карета з лакеями на задній приступці; судячи з темних тіней, які ритмічно рухалися колом, на другому поверсі танцювали.

— А ти на що сподівався? — сказав Петр. — Що твій батько на довгі роки залишив палац стояти пусткою?

— Так, я й справді так гадав, — признався Джованні. — Гадав, що там залишився тільки брамник й управитель з сім’єю.

— Твій батько був не лише родовитий пан, але й добрий торговець, — сказав Петр. — Очевидячки, свій дім він продав, тож цілком зрозуміло, чому зник ваш герб; а може, він винайняв його, якщо ти не хочеш вірити його власним словам, що герцог палац конфіскував. Можеш піти й запитати, але я при цьому бути не бажаю.

Поки вони так сперечалися, за спиною в них непомітно зібралася юрба чоловіків і жінок, переважно з ліхтариками і ліхтарями, бо поближні провулки були темні; ці люди з серйозною і пильною цікавістю оглядали прибульців, немовби ті впали з неба, про щось схвильовано перешіптувалися, але тільки—но юнаки звернули увагу на те, що за ними спостерігають, усі відразу почали розходитись з невинними обличчями.

— Якби я не був упевнений, що це просто неможливо, то подумав би, що вони мене впізнали, — сказав Джованні.

— А чому ти гадаєш, що це неможливо?

— Бо востаннє я був тут іще дитиною, — відповів Джованні. — Мені виповнилось вісім років, коли падре послав мене до колегії в Модену.

— Можливо, жителі Страмби мудріші за самого Арісто—теля, який не помітив, що діти бувають схожі не тільки на своїх матерів, але й на батьків, — мовив Петр. — Бо якби він був звернув на це увагу, то не стверджував би, що чоловіче сім’я не запліднює, а тільки стимулює дітопло—діння.

— Що ти хочеш цим сказати? — не зрозумів Джованні.

— Те, що в тобі впізнали не тебе, Джованні, а твого батька, — відповів Петр.

— Мій батько сприяв наукам і мистецтву й був благодійником Страмби, — сказав Джованні. — Якби вони впізнали в мені його риси, то кинулися б цілувати мої руки.

Це були горді слова, гідні Гамбаріні, якщо не рахувати того, що з виразу обличчя Джованні було знати, що він сам їм не вірить.

Коли юнаки рушили до заїзду «У павичевого хвоста», розташованого у протилежному кінці майдану навпроти герцогського палацу, довкола запанувала така тиша, що цокіт копит їхніх коней об пісковикові плити справляв просто—таки моторошне враження; однак коні нічого не відали про недобрі передчуття обох юнаків і тому ні про що не думали та й не змогли б ступати навшпиньках.

Господар заїзду, який вийшов назустріч їм у двір, був чоловік ґречний, але його гладке обличчя було позначене рисами очевидної підлості.

— Маю честь якнайчемніше привітати обох панів у своєму домі, — звернувся він до гостей, низенько вклонившись, і кивнув служниці та конюшому, щоб вони подбали про коней і поклажу. — Якщо панове бажають заночувати, то запевняю, що в заїзді «У павичевого хвоста» вони одержать пристойні покої і якнайуважливіше обслуговування.

Відтак він провів їх до вестибюля з конторкою, за якою сиділа, куняючи над плетінням панчохи, молода жінка принадної зовнішності, струнка, з інтригуючими тінями під очима й з пишними чорними косами, укладеними подвійним, а може, й потрійним вінком над вузьким блідим чолом, від чого вони мали вигляд корони, що палала темним вогнем. Вона глянула на обох юнаків крізь щілини очей, ще важких від перерваної дрімоти, потім затримала свій погляд на Петрові, розплющивши при цьому очі трошки ширше, потім ще ширше й ширше, і тільки коли здалося, що вони розкрилися так, що ширше вже не було куди, вона розплющила їх цілком, оксамитово—чорні й вогнисті, неймовірно великі й несказанно гарні.

— Я тільки про одне хочу попросити молодих синьйорів, про одну маленьку дрібницю, хоч мені й дуже неприємно їх обтяжувати, а саме: щоб вони були такі ласкаві й записалися в книзі чужинців. Жінко, подай—но синьйорам цю книгу.

Красуня, яку назвали жінкою, хоч про її жіночу стать не могло бути аніякісінького сумніву, відклала плетіння й лінивим рухом, який дуже личив її маленьким, на погляд дівочим високим грудям, вийняла з—під конторки фоліант в оправі із свинячої шкіри. Те, як вона однією рукою тримала його за корінець, свідчило про неабияку, при всій її стрункості, рідкісну фізичну силу.

Джованні сполотнів:

— Що за нестерпні манери тут у вас? Ми проїхали пів—Європи, і ніде ніхто не тицяв нам біля брам ніяких цидулок, а в заїздах ніхто не питав про наші імена.

Господар знизав плечима й напустив на своє підле обличчя вираз лицемірного співчуття.

— У Страмбі так наказано, у Страмбі так заведено, — відповів він. — Синьйор capitano di giustizia, шеф поліції, видав такі приписи й вимагає суворого їхнього дотримання. І кожний новий прибулець платить по два скудо за прописку.

— За прописку? А це що таке? — запитав Джованні.

— Такса за перебування в Страмбі, — пояснив господар. — Це теж розпорядження синьйора capitano di giustizia і на виконанні цього свого наказу він наполягає якнайсуворіше.

Джованні схопив гусяче перо, закріплене на дерев’яній ручці, й підписався іменем Бартоломео Сімоне — першим—ліпшим, яке спало йому на думку.

• Предыдущая
• 36/104
• Следующая