Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 39

• Предыдущая
• 39/104
• Следующая

Тепер добрий дядечко Танкред горлав уже так, що аж деренчала одна з круглих шибок у вікні; тремтіли й смолоскипи в руках стражників, і червоне світло, яке ззаду осявало розлютованого герцога, пекельно заколихалося.

— Я здеру з тебе шкіру й розірву, як жабу! — шаленів герцог і, піднявши руку з широко розчепіреними пальцями, рушив на посинілого Джованні, який почав відступати на тремтячих ногах, аж поки наштовхнувся задом на край конторки. — Ти нікчемний ерзац того, кого я з набагато більшою радістю волів би запопасти в свої руки; та байдуже — я й тобою поласую, охоче поласую тобою і дам полегкість своїй душі.

— Parla benissimo, як чудово він говорить, — захоплено прошепотіла Фінетта Петрові.

«Сердешний Джованні, ну й ускочив!» — подумав Петр. Бо він не сумнівався в тому, що підхмелений герцог добре знайомий з чарівною господинею й заради її гарних очей розгортає оце перед нею всі регістри своєї пишномовності.

Тим часом добрий дядечко Танкред змовк і вліпив ляпаса Джованні — справа і зліва. Бідолашний Джованні хвилину стояв, тихо шморгаючи носом, з якого цівкою юшила кров, а потім явну безнадію й безвихідь свого становища вирішив тим, що ліг, тобто осунувся на підлогу.

— Винести! Винести! — лютував герцог. — Винести, зв’язати так, щоб аж суглоби затріщали, якщо вони є в цьому хирлявому тілі, і прикувати в найглибшій з усіх хурдиг на поживу пацюкам!

Стражники потягли Джованні за ноги, — при цьому його білява голова підскакувала на нерівній підлозі, — і добрий дядечко Танкред обернувся, щоб вийти слідом за ним; видно було, як шпага, що висіла при його лівому боці, елегантно й привабливо підіймає край його герцогського плаща. Петр чув, як Фінетта, котра стояла на східець вище, зітхнула з полегкістю. Та це зітхання було передчасне. Бо якщо Джованні каюк, то й Петр іще не виграв свою битву, — підлий господар заїзду насмілився легенько смикнути герцога за облямівку його шовкової манжети.

— Осмілюсь нагадати вашій герцогській високості те, про що я вже раз осмілився доповісти вам, а саме: про підозрілого компаньйона, з яким молодий Гамбаріні, прокляття на його голову, поселився в моєму закладі.

— Хто він, де ця гадина? — вереснув герцог, усе ще лютий і похмурий, але вже без пристрасті, без належного вогню, бо він уже перебісився й виметав із себе всі громи своєї злості.

«Тепер моя черга parlare benissimo», — подумав Петр, з тенькотом у серці зійшов зі сходів і, знявши капелюха, з усміхом галантно вклонився герцогові.

— Я не без підстав можу вважати, що подвійне запитання, яке щойно задала ваша герцогська високість, стосується моєї особи, хоч і не почуваю себе гідним підозри, а тим паче гадиною, — сказав він. — Моє ім’я — П’єтро Кукан да Кукан, як я правдиво, згідно з приписом, записав у книзі для чужинців, я дворянин, чех за походженням і прибув з імператорського королівського міста Праги як компаньйон і захисник молодого графа Джованні Гамбаріні…

— …чиє ім’я хай буде засуджене й прокляте, — урвав його господар заїзду.

— Мені ясно, що синьйор П’єтро Кукан да Кукан — дурень із дурнів, — сказав герцог. — Бо стати свідком того, що тільки—но трапилося з молодим Гамбаріні, а потім з’явитися перед очі моєї високості й без докорів сумління нахабно признатись до того, що ти — компаньйон Гамбаріні, та ще й усміхатися при цьому, наче ягнятко, — на таке здатен лише той, хто зовсім не має олії в голові. Чому ви, заради Бога й усіх святих, не відповіли так, як у вашій ситуації відповіла б кожна нормальна людина і як, я сподівався, ви відповісте? Мені навіть наперед зробилося млосно від цієї впевнено очікуваної відповіді: мовляв, з молодим Гамбаріні я познайомився в дорозі цілком випадково й навіть гадки не мав, що він за один і таке інше!

— Тому, що це була б неправда, — відповів Петр. — Мені теж спадала на думку така відповідь, якої ваша герцогська високість сподівалася з такою впевненістю, і мені теж наперед зробилося від неї млосно. Мій сердешний друг Джованні признався, що він Гамбаріні, хоч і знав, що на цьому імені лежить прокляття; він ступив на шлях правди, який виявився неймовірно тяжким: а я, його захисник і до певної міри навіть вихователь, мав піти вигіднішим шляхом, шляхом жахливої брехні? Ніколи, нізащо. Звичайно, в інтересах повної правди я мушу додати: я цілком усвідомлював те, що навіть якби й удався до цієї брехні, то мені це мало б допомогло — бо як тільки Джованні потрапить до рук страмбського capitano di giustizia, який наказує катувати свої жертви вогнем і розпеченими рукавицями, перше ніж почне їх допитувати, щоб, як він це називає, збадьорити їх, — то він напевне признається у всьому, про що його допитуватимуть, у тому числі й про те, що стосується моєї особи та наших взаємовідносин.

— Capitano di giustizia робить такі речі? — запитав герцог. — Звідки вам це відомо?

— Цілком випадково, — відповів Петр. — Відчинивши вікно, я підслухав розмову двох страмбських громадян.

Герцог роздував щоки й крутив головою.

— Ваша усмішка викликає симпатію, — сказав він. — Вона мила, скромна й людяна, але саме тому, що вона людяна, вона викликає в мене обурення й гнів, бо всі люди — безсоромні негідники й розпутні виродки.

— Цілком поділяю мізантропічну думку вашої високості, — сказав Петр. — Але в межах цієї думки для себе особисто я визначаю як типово людські обличчя не власне людські, а, навпаки, обличчя нелюдські, приміром, як ось ця, — Петр показав на господаря, — бридка пика цього поганця. Вона — людська зовсім не всупереч своїй мерзенній нелюдськості, а саме завдяки цій нелюдськості, бо в ній відбиваються всі властивості, які з часів Адама люди вважають прокляттям і важким тягарем людського роду, такі як глупота, боягузтво, догідливість, себелюбство, захланність, жорстокість, облудність, підлість і заздрісність.

Герцог мимохіть усміхнувся.

— Розумно, — сказав він. А потім, на Петрову радість, перейшов до царини, в якій Петр почував себе цілком упевнено, тобто заговорив латиною:

— Цілком конфіденційно і тільки між нами… цей похмурий осел, молодий Гамбаріні, щось бовкнув про пам’ять свого батька. Отже, граф Одоріко вже неживий?

Герцог говорив чудовою латиною, дуже м’яко, по—італійському, і Петр наслідував його приклад, щоб не уразити його слух.

— Граф Одоріко відійшов до праотців, — сказав він. — Після поранення в сутичці з розбійниками, які напали на нього саме в той момент, коли він разом із сином повертався до себе на батьківщину, в Італію.

— А чому цей негідник вирішив сюди повернутися? — запитав герцог.

Петр відповів, що брат імператора, який прийняв державний скіпетр, витурив його.

— І дуже слушно вчинив, цей брат імператора, — схвально зауважив герцог. — А завіщо він його витурив? Яке нове паскудство скоїв граф? Теж спробував когось отруїти? І як він від’їздив із Чехії? Теж перебравшись за знахарку, як тоді, коли втікав зі Страмби?

— Я не розумію, що означає подвійне «теж», ваша високосте, — сказав Петр.

— Ще б пак, Одоріко, без сумніву, був стриманий у всьому, що стосується його минулого, — зауважив герцог. — Тож візьміть до уваги, юначе, що людина, в якої ви служили пажем, був боягузливий, підлий негідник.

— З попередніх висловів вашої високості я вже зрозумів, що саме так ви оцінюєте характер покійного графа, — сказав Петр. — І все ж я не можу згадувати про нього інакше, як з вдячністю, бо до мене він завжди був ласкавий і справедливий.

Герцог похитав головою.

— Божевільний, справді божевільний, — зітхнув він. — У вас у Празі всі такі?

— На жаль, ні, ваша високосте.

Новий напад гніву аж затрусив герцогом.

— Але тут, у Страмбі, я не терплю навіженців, — заявив він, знову піднісши голос, — а надто самовпевнених навіженців, не кажучи вже про самовпевнених навіженів зайд. Якщо ви завтра не заберетеся з мого міста, я накажу з ганьбою витурити вас за фортечні мури.

— Ваша високість не дозволить мені навіть подивитись, як конатиме мій друг і протеже Джованні?

• Предыдущая
• 39/104
• Следующая