Выбери любимый жанр

Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 37

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Факти свідчать, що сини Олександра Невського спиралися на досвід батька, який свого часу зрадив власного брата — великого Володимирського князя — заради великокнязівського престолу.

Історія, як бачимо, повторилася, але Ті оцінка й виклад докорінно змінилися. Такі методи російської двоїстої мірки.

Шановні читачі, я міг би, користуючись лише російськими джерелами, навести безліч прикладів, як дощенту випалювалися селища суздальської землі, як винищувався народ і його надбання внаслідок злого наміру синів Олександра Невського. Але не робитиму цього. Подам лише останній опис так званої навали Дюденевої раті, що сталася 1293 року:

«Ногай сказав слово, і численні полки Моголів кинулися на руйнування. Дюдень, брат Хана Тохти, керував ними, а князі Андрій і Феодор вказували йому шлях у серце батьківщини. Дмитро був у Переславлі, не маючи відваги зустріти Дюденя ні зі зброєю, ні з переконливими доказами своєї невинності, він утік через Волок у віддалений Псков до вірного зятя Довмонта (литовський князь. — В. Б.). Татари йшли, щоб привести Андрія на Велике Князювання… Муром, Суздаль, Володимир, Юр'єв, Переславль, Углич, Коломна, Москва (ось вона — вперше з'явилася після 1277 року серед низки удільних володимирських князівств. — В. Б.), Дмитрів, Можайськ і ще кілька інших… були ними взяті як ворожі, люди полонені, жони й дівиці поневажені. Духівництво, вільне від данини Ханської, не врятувалося від загального нещастя; обкрадаючи церкви, Татари виламали… мідну підлогу Собору Володимирського, названу чудесною в літописах… Данило Олександрович Московський (молодший син Олександра Невського. — В. Б.), брат і союзник Андріїв, дружелюбно впустивши Татар у своє місто, не міг захистити його від грабежу. Жах панував усюди. Лише ліси дрімучі, якими ця частина Росії (земля Моксель. — В. Б.) тоді була вкрита, слугували притулком для хліборобів і громадян» [1, том IV, с. 233–234].

Нарешті, вперше ми побачили справжнє, а не міфічне поселення Москву і її удільного князя Данила. Відтоді (кінець XIII століття!) Московський улус стає відомим серед інших улусів Золотої Орди, породжений за велінням хана Золотої Орди й керований законами Орди. Не варто забувати, що Золота Орда XIII століття була розвиненою, передовою державою. Московія сотні років була її глибокою глушиною, яка не бажала освічуватися, запозичувати передову культуру інших провінцій (улусів) золотоординської імперії. Адже Казань на той час уже мала водопровід і вищі навчальні заклади, а в самій столиці імперії, Сараї, зводилися чудові палаци, каменем мостилися вулиці, будувалися водостоки.

Хоч як це дивно, але й Дмитро (син Невського), уже відмовившись від великокнязівського престолу на користь брата Андрія і дізнавшись, що його вотчина Переславль спалена, помер по дорозі біля Волока: чи його теж отруїли, чи — своєю смертю. Та цього разу Переславль спалили не татаро-монголи, а родичі Рюриковичі — князь Федір Ростиславович, так би мовити, «подбав» про ближнього.

На цьому ворожнеча між синами Олександра Невського не закінчилася. У брудну гру вступив молодший син — Данило. Знаючи, як середній брат Андрій наклепом скинув із великокнязівського престолу старшого брата Дмитра, він також спробував відокремитися від Андрія, щоб самому збирати й відвозити данину в Орду. Адже саме в цьому і полягала причина ворожнечі між братами. Розсудливий читач розуміє, який простір для злодійства відкривався перед князем, — не тільки через завищення кількості данини, а й через банальне утаювання татаро-монгольської частини. Бідолашного християнина оббирали князі та їхні посібники, як липку, — догола.

«Почалася (чергова. — В. Б.) чвара, що дійшла до верховного судилища Ханового, сам Великий Князь (Андрій. — В. Б.) їздив в Орду зі своєю молодою жоною, аби здобути милість Тохти. Посол Ханський, обраний за миротворця, скликав Князів у Володимир…

Татарин слухав підсудних із поважним і гордим виглядом, але не міг утримати їх у межах належної смиренності. Розпаленілі суперечкою Князі й Вельможі взялися було за мечі. Єпископи, Володимирський Симеон і Сарський Ісмаїл, ставши посередині гучного сонму, не дозволили братам битися. Суд закінчився миром або, краще сказати, нічим» [1, том IV, с. 241–242].

На щастя для суздальського населення, цього разу протистояння закінчилося швидко, бо Данило (перший московський князь) раптово помер у 1303 році.

Але почалися нові чвари між князями володимирськими, тверськими й рязанськими. Зрештою, князівські чвари набридли і ханові Золотої Орди. Хан знову повелів зібрати всіх князів та втихомирити неслухняних.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Нарешті, Великий Князь (Андрій, син Невського. — В. Б.) був цілий рік в Орді, повернувся з Послами Тохти (хан Золотої Орди. — В. Б.). Князі з'іхалися в Переславль на загальний Сейм (восени 1303 року — В. Б.). Там у присутності Митрополита Максима читали ярлики, або грамоти Ханські, в яких цей гордовитий володар повідомляв свою верховну волю, хай насолоджується Велике Князівство (татаро-монгольський улус. — В. Б.) тишею, хай припиняться чвари Володарів, і кожен із них хай буде задоволений тим, що має (що дав хан — тому й радуйся! — В. Б.) [1, том IV, с. 244].

Хан Тохта не називав суздальських князів — «Володарями», ніколи жоден хан не вимовляв — «Велике Князівство». Цю дрібну неправду нам подають свідомо, як мізерну порцію наркотику, аби привчити до «російської величі». Князі були звичайними слугами свого хана, вони навіть одержували ярлик, у буквальному значенні одягнувши ярмо на шию. І «Велике Князівство» було лише складовою частиною Великого татаро-монгольського улусу. А хан у своїх ярликах-дозволах приблизно так і писав: «Я — Хан, із благовоління Великого Бога, велю моєму рабові Андрію, синові Олександра, дотримуватися законів Великої Орди в моєму Володимирському Улусі, вчасно збирати Ханську подушну данину…» і т. ін., у тому ж дусі.

Ніколи хан не вважав князя рівним собі. Навіть на прийомі в хана, як нам повідав Плано Карпіні, князь сидів на підлозі серед челяді й своїх підлеглих вельмож, нічим від них не відрізняючись. Така велич князя без мішури.

Закінчуючи цей розділ, хочу звернути увагу на ще один парадокс російської історії, що впадає у вічі. Зверніть увагу, як тільки доходить до родичів Олександра Невського, де в ході викладу є можливість зіставлення дат, то ці родичі чомусь «гублять» свої роки народження:

— брат Андрій Ярославович — (?) рік народження невідомий;

— син Дмитро Олександрович — (?) рік народження невідомий;

— син Андрій Олександрович — (?) рік народження невідомий;

— син Василь Олександрович — (?) рік народження невідомий.

Гадаю, ці дрібні хитрощі «байкарів історії» — свідомий «доважок брехні», щоб назавжди заховати справжній рік народження князя Олександра, так званого Невського, який припадає на 1228–1232 роки.

Та й Катерина II недарма 25 вересня 1791 року сказала про існування невідомого нам князя Олександра: «Життя Святого Олександра Невського, без чудес».

Отже, настав час підсумувати другу частину нашого роману-дослідження. Зіставивши отримані з різних джерел історичні відомості, ми мусимо визнати такі принципові істини, свідомо приховувані російською історією та московським істеблішментом від народів світу і від власного:

1. У російську історію правлячою елітою запущено чимало «доважку брехні», щоб довести слов'янське походження Московії і її так зване право «збирання землі російської». Насправді Москва і Московія є продуктом державної діяльності татаро-монгольської Імперії й особистим надбанням хана Золотої Орди Менгу-Тимура. Саме за нього вперше з'явилася Москва як поселення, зафіксована 1272 роком, тобто під час третього татаро-монгольського подушного перепису; а перший Московський улус (князівство) з'явився у складі Золотої Орди 1277 року, коли хан Менгу-Тимур вручив ярлик «на князювання» молодшому синові Олександра Невського — Данилу, який досяг на той час, за татаро-монгольськими законами, повноліття (16 років).