Выбери любимый жанр

Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 41

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Тут не варто дивуватися «доважку брехні». Татаро-монголів ніколи не лякали стіни. Вони злякалися литовсько-українських військ, які виступили на боці Смоленська;

1356–1357 роки. За вказівкою хана Джанібека, який правив Золотою Ордою з 1342 до 1357 року, московські дружини брали участь у військовому поході хана в Персію. Саме у війська на Кавказ був викликаний митрополит Алексій, щоб лікувати жону хана Джанібека — Тайдулу. А тепер зіставмо два цікаві факти з різних джерел. Отже, читаймо:

«Джанібек, хан Золотої Орди в 1342–1357 роках, син і спадкоємець хана Узбека… Активно втручався у внутр (ішні) справи рус(ьких), (тобто суздальських. — В. Б.) князівств і Литви… У 1356 році Д(жанібек) вчинив похід в Азербайджан (Персію. — В. Б.), захопив Тебріз і посадив там намісника… По дорозі назад в Орду Д(жанібек) загинув (1357 рік. — В. Б.)» [9, том 8, с. 192].

«Жона Чанібекова (Джанібека. — В. Б.), Тайдула, страждаючи від тяжкої хвороби, вимагала його (митрополита Алексія. — В. Б.) допомоги… Алексій поїхав в Орду з надією на Бога й не обманувся, Тайдула видужала… Завоювавши в Персії місто Тавріс… і нав'ючивши 400 «вельблюдів», узятими як здобич коштовностями, цей Хан був (1357 року) підступно вбитий сином Бердибеком… Митрополит, очевидець настільки жахливої події, ледве встиг повернутися до Москви» [1, том IV, с. 315–316].

Навіть митрополити не були вільні у своїх діях. Беззаперечно виконували веління хана, супроводжували його у військових походах, роками жили при ставці Царя-Хана, вихваляли ханів у храмах як спадкоємців Бога на землі, закликали народ до покори єдиному Цареві-Ханові. Православна церква суздальської землі, а пізніше Московії, ретельно й чесно служила єдиній татаро-монгольській державі. Вона була необхідною складовою частиною єдиної Імперії й ніколи не противилася цьому призначенню. Московська церква цементувала підвалини ординської держави. Князів, які намагалися бунтувати проти татар, найчастіше відлучали від церкви й проклинали. І різні вигадки «великоросів» про так звану незалежність московської церкви від ханів — це звичайна брехня Російської імперії.

У цьому розділі хочу звернути увагу на ще дві серйозні події тих років.

Розповідаючи про участь суздальських і московських дружин у походах татаро-монгольських військ, ми дещо випередили події. Їхня участь у військовому поході 1356–1357 років випереджає низку знайомих нам московських князів того часу. Пригадаймо, ми спинилися на князі-московиті Юрію. Нам ще доведеться до нього повернутися, є дуже вагома на те причина.

Зараз хочу звернути увагу на той факт, що військовий похід 1356–1357 років проходив уже за життя другого так званого святого Російської православної церкви, Димитрія Донського. Тобто майбутній московський князь Димитрій навіч бачив, які жорстокі військові закони існували в його батьківщині — Золотій Орді.

Саме він, Димитрій, за писанням М. М. Карамзіна, разом зі своїм батьком та іншою челяддю зустрічав митрополита Алексія, що повертався з Орди. Послухаймо:

«Великий Князь (Московський. — В. Б.), його сімейство, Бояри, народ зустріли доброчесного Митрополита як утішителя небесного, і — що особливо розчулювало — восьмирічний син Іоанна Димитрій… перейнятий знаками загальної любові до Алексія, проливаючи сльози, говорив йому з незвичайною для свого ніжного віку силою: «О Владико! ти дарував нам житіє мирне, чим виявимо тобі свою вдячність?» [1, том IV. с 316].

Свідомо придумана брехня як бальзам лягла на душу «автора історії». Він, здавалося, особисто побував при тій розмові й обожнив Димитрія ще з дитячого віку. Йому нічого не варто було будь-які вигадані слова приписати майбутньому святому. Все чинилося за методом — «як хочу, так і ворочу». Але на таку брехню ми натрапляємо в російській історії повсюдно, тому це «словесне сміття» «автора історії» не можна сприймати серйозно. Нам із цього панегірика важливий лише факт: Димитрій знав про участь московських князів і їхніх військ у військових походах ханів. Військова співучасть і покора золотоординському ханові як намісникові Бога на землі була святим обов'язком московського князя — ці знання Димитрій Донський засвоїв, як бачимо, з дитячих років. І про другий винятково важливий факт повідав Карамзін, щоправда, намагаючись його заперечити:

«Цей мужній витязь (Гедимін Литовський. — В. Б.), у 1319 році перемогою закінчивши війну з Орденом, відразу рушив на Володимир (Волинський. — В. Б.)… Місто здалося. Як тільки весна прийшла (1320 рік. — В. Б.) і земля покрилася травою, Гедимін із новою силою виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і пішов до Дніпра… осадив Київ. Ще жителі не втратили надії й мужньо відбили кілька приступів, нарешті, не маючи допомоги… і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духівництво вийшло з хрестами і разом із народом присягнуло бути вірним Государеві Литовському, який, позбавивши Київ від ярма Моголів… незабаром завоював усю південну Русь (йдеться про Київське князівство. — В. Б.) до Путивля і Брянська» [1, том IV, с. 270–271].

Російська еліта з винятковою настирливістю намагається заперечити цей знаменний факт історії — факт звільнення Київської землі від татаро-монгольського ярма в 1319–1320 роках. І мотив у них лише один: мовляв, наші так звані літописні зводи нічого про цю історичну подію не повідомляють. Не зафіксували — і годі!

Але ми вже розповідали читачам, що являють собою знайдені на потребу «літописні зводи».

Тут виникають закономірні запитання:

— чому російські історики так затято заперечували факт звільнення Київського князівства від татаро-монголіву 1319–1320 роках?

— навіщо свідомо запускали «доважок брехні» у потрактування цих подій?

Щоб відповісти, треба лише зрозуміти, у чому полягав московський інтерес. І все стане на своє місце.

У наступній главі ми вочевидь переконаємося, що Московія отримала великокнязівський престол лише в 1328 році, за Івана Калити, після жорстокого погрому Твері. Саме тридцяті-шістдесяті роки XIV століття стали першими роками становлення Московського великокнязівського улусу. Тому російські «байкарі історії» свідомо замовчували, що Київ відвоював свою волю в татаро-монголів ще в ті часи, коли Москва й Московія не одержали навіть статусу великокнязівського. Вони завжди проповідували: мовляв, у 1380 році Московія показала свою силу, майже державну, на Куликовому полі, а Київська земля в ті роки пішла під Литву. Як бачимо, одна «великоросійська» брехня покривалася наступною. На благо Московської держави!

Ми вважаємо, що в цьому випадку європейські літописи більш об'єктивні, тому необхідно користуватися ними. Ці літописи ще в XIII столітті іменували галицьких і волинських князів князями «всієї землі Руської».

У ті роки Московія навіть не відала, що це за поняття — Руська держава, адже північних Рюриковичів до Х^Ш століття спочатку йменували князями суздальської землі, а пізніше князями московськими — московитами. І не інакше!

Варто також пам'ятати, що до XVI століття про Московію як про самостійне державне утворення взагалі не можна вести мови. Навіть у царській Росії наприкінці ХIХ століття не заперечували цієї думки. Недарма 1889 року в Росії було видано книгу А. В. Екземплярського «Великі та удільні князі Північної Русі в татарський період з 1238 по 1505 рік».

Тут, як то кажуть, ні відняти, ні додати.

Московія до XVI століття залишалася в складі єдиної держави — Орди на правах рядового улусу. І етнос Московського улусу залишався переважно фінсько-татарським.

Отже, ми знову повертаємося до московського князя Юрія Даниловича. Як пам'ятаємо з нашого викладу, він, зрештою, посів Володимирський великокнязівський престол. Тобто йому доручили збирати ханську подушну данину й відвозити її в столицю Золотої Орди.

Ось як про це повідомляє М. М. Карамзін: «Затверджений Ханом на Великому Князівстві, взявши з собою юного Костянтина Михайловича (син убитого великого князя Михайла Тверського. — В. Б.) і Бояр Тверських як бранців, Георгій (Юрій. — В. Б.) приїхав панувати у Володимир… Гінці (тверські. — В. Б.) повернулися зі… звісткою про всі жахливі обставини Михайлової кончини» [1, том IV, с. 263].