Выбери любимый жанр

Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 46

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Послухаймо, що сказав російський академік Ю.М. Афанасьев:

«Столиця Орди — Сарай — справді Золотий Палац; це була така пишнота, якої в російських (московських. — В. Б.) містах, до того ж, розорених і розорюваних як татарами (на прохання князів-московитів. — В. Б.), так і тими, «хто, — як казав А. Галич, — гірші від Мамая, — свої», не було. У цьому Палаці жила Влада — абсолютна, безмірна, безмежна, максимально жорстока, непередбачена і недосяжна, а тому — манлива й зачаровуюча.

Не дивно, що московські князі так полюбляли їздити в Орду (а малолітній князь Димитрій, майбутній Донський, — особливо. — В. Б..). Прилучитися до Влади — ось що манило сюди Даниловичів (нащадків сина Олександра Невського — Данила. — В. Б.), Рюриковичів та іншу російську знать. Крім того. Сарай — це було місто царя. Того царя, до речі, мусульманина, за якого молилися в російських (московських. — В. Б.) церквах» [14, с. 120].

Володимирські, а пізніше московські князі з великим задоволенням роками сиділи в Орді, прилучалися до влади, загравали з ханською знаттю; місяцями ганяли по степу від краю до краю, брали участь у ханському полюванні й розвагах; разом із ханами ходили у військові походи. Саме на кшталт татаро-монгольського єдиновладдя, вони згодом, у XVII–XVIII століттях, творили його подобу — «самодержавство». Не варто гадати, що цієї долі уникнув князь-московит Димитрій, майбутній Донський.

І цей князь роками сидів в Орді, прилучаючись до татарської культури, звичок і методів правління. Йому доводилося бувати в Сараї навіть частіше, ніж його попередникам, бо за час смути в Орді змінилося близько 25 ханів. А всім ханам, які просиділи на престолі хоча б близько року, Димитрій мусив особисто присягати на вірність, тобто залазити на колінах у хомут, повзти до ніг хана, принижуватись, як того вимагав тодішній етикет Золотої Орди.

Не забуваймо, що князь Димитрій мусив особисто відвозити в Орду щорічну данину і постійно поновлювати ярлик на великокнязівський престол. У Сараї і в ставці хана Димитрію нудьгувати не доводилося.

По-перше, його завжди супроводжували в Орду великий боярський почет і військова дружина, яка будь-якої миті могла знадобитися ханові. По-друге, Димитрія ще з дитинства в поїздках у Сарай супроводжував митрополит Алексій, який в Орді теж мав заняття. Читачі, гадаю, не забули про Сарайську єпархію, підлеглу митрополитові. Як бачимо, всі були при ділі.

Російські історики, і М. М. Карамзін у тому числі, дуже неохоче оповідають про цей період життя московських князів, особливо тих, що удостоїлися «святості» Російської православної церкви. Вони свідомо випускають такі «дрібниці», найчастіше додаючи власні вигадки та подаючи відвертий «доважок брехні» на кшталт ось такого: «у Золотій Орді поважали й боялися російського полководця», щоб хоча такими трюками возвеличити князя-московита.

У Золотій Орді були суворі й жорстокі порядки, яких неухильно дотримувалися за будь-якого хана. Пам'ятаймо — і російська церква в особі митрополита суворо переслідувала всіх, хто не виконував наказу хана. Вона відлучала їх від церкви і піддавала анафемі. Навіть жителів цілих міст, як псковитян свого часу, відлучали від церкви за непокору ханові. Московська церковна еліта ревно й чесно служила татаро-монгольському Цареві, про що ніколи не варто забувати. Але подібне російські історики та церква замовчували. Щоб читачі не вважали, ніби я стверджую голослівно, подаю і в цьому випадку думку російського вченого, професора Лева Миколайовича Гумільова:

«Але цікаво, що російські (московські. — В. Б.) князі, навіть під час «замятні» (тобто під час смути 1359–1380 років. — В. Б.), коли хани мінялися мало не щороку, — продовжували возити «вихід» (данину. — В. Б.) в Орду — тобто той внесок, на який Орда утримувала своє військо, котре допомагало (Московії. — В. Б.) у війнах із німцями, литовцями та усіма ворогами Великого князівства Володи-мирського» [19, с. 15].

Не варто забувати, що професор Л. М. Іумільов був на службі в більшовицької влади і міг писати лише те, що дозволяла цензура. Бачите, як він грубо спотворив істину.

Всім давно зрозуміло, що до початку «замятні» не існувало єдиного «Великого князівства Володимирського». Із 1285 року існувало велике князівство Тверське, де першим ярлик на престол отримав Михайло Ярославович; із 1303 року з'явилося (тимчасово!) велике князівство Московське, де вперше ярлик на престол отримав князь-московит Юрій Данилович; ще до навали хана Батия існувало самостійне Рязанське князівство.

Але для російських істориків «доважок брехні» тому необхідний, що він дає змогу втекти від конкретики в словоблудство. Історик не посмів сказати правду, що навіть під час смути в Золотій Орді Москва продовжувала принижено возити «вихід» у Сарай і навіть не думала про звільнення із так званого «татаро-монгольського ярма». Звільнятися від вікового духовно рабства важко.

Як би М. М. Карамзін не намагався возвеличити князя Димитрія, але навіть він, складаючи свою «Історію», змушений був хоча б зрідка подавати достовірні факти. Не словесні співанки, а саме — факти.

Ось один із них.

У 1373 році Димитрій Донський, з дозволухана Золотої Орди, уклав з Литвою, точніше, — з великим Русько-Литовським князівством, угоду про мир. Подамо цитату-факт із цієї угоди:

«Немає війни між нами. Шлях нашим Послам і купцям… вільний. Князь Михайло (Тверський. — В. Б.) повинен повернути все, що він вкрав в областях Великого Князівства (Московського. — В. Б.) під час трьох колишніх перемир'їв і вивести звідти своїх Намісників, а якщо вони не виїдуть, то Димитрій (Московський. — В. Б.) може їх взяти під варту і сам упоратися з Михайлом у випадку нових його насильств; Ольгерду (Великому Литовському князеві. — В. Б.) в такому випадку не заступатися за шу-ряка. (І ось нарешті головне! — В. Б.). Коли люди Московські (тобто князь Димитрій! — В. Б.), послані в Орду скаржитися на Князя Тверського, виконають цю місію, тоді Димитрій учинить, як завгодно Богові й Цареві (Ханові Золотої Орди. — В. Б.), і Ольгерд не повинен його в цьому звинувачувати» [1, том V, с. 22].

Чудовий факт-істину пропустив «байкар російської історії». Московський князь Димитрій в офіційному договорі нагадує, що золотоординський хан, нарівні з Богом, є для нього, Московського князя, єдиним Господарем і Володарем, і він не буде противитися рішенню хана, він його виконає беззаперечно.

І зверніть увагу — Московський князь Димитрій цим зовсім не обтяжений. Він говорить про законне право хана повелівати і князем Московським, і князем Тверським.

А нам десятиліттями «розказували байки» про «татаро-монгольське ярмо» і Куликове поле!

Вище на тій же сторінці в М. М. Карамзіна є такі слова: «… написали договір, включивши в нього, з одного боку, Князів Тверського і Брянського, з іншого ж — Рязанських, званих Великими».

Цього разу М. М. Карамзін спростував Л. М. Гумільова. У тому й полягає лицемірство істориків, що вони, загнані в «офіційну міфологію», намагаються їй підіграти, виправдати, підсилити, покращити тощо, але не сміють вийти за штучні, надумані схеми.

Л. М. Гумільов чітко знав — до 1373 року в суздальській землі існували осібно у складі Золотої Орди на правах окремих улусів: велике Тверське князівство, велике Рязанське князівство, велике Московське князівство; але, догоджаючи московській правлячій еліті, зробив, здавалося б, зовсім дрібну похибку, написавши «об'єднано» — велике князівство Володимирське. Таким чином він подав відволікальний образ, спотворивши саму суть явища. Адже данину в Золоту Орду 1373 року возили конкретні князі: московські, рязанські, тверські та інші. Але в такому разі, якщо після укладання договору з Литвою в 1373 році для Московії залишається Богом і Царем хан Золотої Орди, якому Московія зобов'язується коритися беззаперечно, — про яке протистояння між Москвою і Золотою Ордою може йтися на Куликовому полі?