Выбери любимый жанр

Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 52

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Отже, московити увійшли в XV століття, маючи на чолі князя Василя Дмитровича. Яблуко недалеко відкотилося від яблуні, тобто Василь кращим від батька не був. Так само боявся, так само втікав під час небезпеки, так само принизливо бив поклони в Золотій Орді, просячи право на ярлик.

У XV столітті Московія, як і раніше, руйнувала та нищила прилеглих сусідів, піклуючись про збільшення наживи і доходу. Не будемо голослівні, послухаємо М. М. Карамзіна:

«Правління Василя Димитровича було для Новгородців часом неспокійним… Так рать Московська (простіше кажучи, банда або зграя. — В. Б.) без оголошення війни вступила у Двінську землю… взяла в полон Двінського Посадника, багатьох Бояр і скрізь грабувала без милосердя, але, розбита в Колмогорах, залишила бранців і втекла» [1, том V, с. 97].

Аналогічних прикладів можна подати безліч. Московити і великороси називали ці діяння «збиранням землі російської». Розсудливі люди називають такі дії завоюванням, розбоєм і геноцидом.

Сподіваюся, читачі помітили тенденцію М. М. Карамзіна: за першої-ліпшої нагоди, коли не йдеться про московське приниження або поразку, він намагається переконати, що ось, мовляв, погляньте — уже в XV столітті ми, великороси, мали государя. Не зубожілого, незначного князька-васала, а — государя!

Та Бог з ними, государя — то й государя.

Послухайте, як князь-московит «правив» у відповідальну хвилину:

«Одначе Василь Димитрієвич був здивований швидким походом Ханського війська і негайно відправив Боярина Юрія в стан його, щоб мати точні відомості про намір Татарського полководця, велів навіть збирати військо в містах, про всяк випадок. Та Едигей, затримавши Юрія, йшов уперед із великою поспішністю — і за кілька днів почули в Москві, що полки Ханські йдуть прямо до неї.

Ця звістка похитнула твердість Великокнязівської Ради, Василь (тепер він — не «ГЬсудар Московський», навіть не князь великий, а просто — якийсь Василь. — В. Б.) не ризикнув на битву в полі, зробив те ж, що його батько в подібних обставинах: виїхав (треба розуміти — втік! — В. Б.) із жінкою й дітьми в Кострому…

Але громадяни Московські судили інакше: нарікали, що ГЬсудар зраджує їх ворогу, рятуючи тільки себе і дітей…

Щоб Татари не могли підійти до стін Кремлівських, цей Князь велів запалити навколо посади. Кілька тисяч домів, де жили мирні сімейства працьовитих громадян, запалали в одну мить… Видовище було страшне: скрізь вогненні ріки і дим хмарами, сум'яття, крик, розпач. На довершення жаху, чимало лиходіїв (це ж не зайди, а самі московити, як і за всіх часів. — В. Б.) грабували в домах, ще не обійнятих полум'ям, і раділи загальному нещастю» [1, том V, с. 103–104].

Нарешті й М. М. Карамзін вимовив слово істини: «зраджує».

Людину, що покинула напризволяще своїх підданих у важку хвилину, іншим словом не називають. Саме так: зрадник і боягуз. Погляньте, яка дивовижа: сина за втечу все-таки назвали зрадником, хоча й мимохідь, а батечка — Димитрія, так званого Донського, — забоялися! Але ж вчинки їхні однакові, а боягузтво помітне неозброєним оком.

Якщо московит, а пізніше великорос, робив що-небудь для «збирання землі російської» та мав успіху цьому, йому прощалися будь-які падіння, будь-яка мерзота, відчайдушне боягузтво або зрадництво. Це великороси згодом замовчували…

Знову Московія була спалена і розорена. Але «збирач землі російської» залишився живий, здоровий. І незабаром «письменники» великоросійської історії проспівають цьому «Московському Государеві» оду хвалебну.

Однак спершу послухаймо М. М. Карамзіна — про навалу татар:

«Тим часом полки Татарські розсипалися по областях Великого Князівства, взяли Переславль-Залеський, Ростов, Дмитрів, Серпухов, Нижній Новгород, Городець, тобто, спалили їх, забрали в полон жителів, пограбували церкви і монастирі. Щасливий, хто міг урятуватися втечею (як ватажок! — В. Б.)\ Не було ані найменшого опору. Росіяни (їх ще нема, поки що — московити! — В. Б.) здавалися отарою овець, яку загризають хижі вовки… Бранців зв'язували й вели, як псів, на змичках, іноді один татарин гнав перед собою людей зо сорок» [1, том V, с. 105].

А що ж князь Московський? Де — він? Хто він тепер: «Государ» чи боягуз чужорідний?

«Полки Ханські, які гналися за Великим Князем (Московським. — В. Б.), не могли наздогнати його і, на жаль Едигея, прийшли назад» [1, том V, с. 105].

Оце так Государ Московський! Навіть татари, справжні степовики, не змогли наздогнати князя, що втікав!

Не слід забувати, що втікав князь дрімучими, непрохідними костромськими лісами, де раніше «торував шлях» його батько Димитрій Донський, який так само рятувався втечею від татаро-монголів у 1382 році. Де вже в костромських хащах шукати людей, збирати військо! Зберегти б власну шкуру — і то добре. Повернувшись із перегонів, князь Василь прочитав (хоча він і читати не вмів! Йому прочитали інші. — В. Б.) залишене Едигеєм послання:

«Від Едигея уклін до Василя… Все, писане тобою до Ханів про бідність народу Російського, є неправдою, ми нині самі бачили Улус (бачите, це держава Московська — улус?!. — В. Б.) твій і дізналися, що ти збираєш у ньому по рублю із двох сох; куди ж дівається срібло? Земля Християнська залишилася б ціла і неушкоджена, якби ти справно платив Ханську данину, а нині тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!» [1, том V с. 107].

Тож «Московський Государ» терміново прислухався до поради полководця Едигея. Одразу ж розпочав нові перегони. Цього разу наввипередки з Іоанном Тверським побіг за ханським ярликом у Золоту Орду. Послухайте:

«… намір Іоаннів (Великий князь Тверський. — В. Б.) їхати в Орду здавався Василю Димитрієвичу настільки небезпечним, що він зважився сам шукати прихильності Хана і з багатими дарами відправився в столицю Капчакську, куди його й провели всі знатні Вельможі» [1, том V, с. 109].

М. М. Карамзін не залишає великоросам ні найменшого натяку на велич Московії в XV столітті:

«Без сумніву, Василь (бачите, тут він уже не Государ Московський. — В. Б.), будучи в Ханській столиці, знову зобов'язався платити данину Моголам, він платив її, здається, аж до кінця життя свого, незважаючи на внутрішні безладдя, на часті зміни в Орді» [1, том V, с. 110].

Великоросійські «байкарі історії» пробачили Василеві всі мерзенні вчинки і криваві внутрішні безчинства, лише за одне покартали:

«Серед загального суму та сліз, як кажуть Літописці, Василь Димитрієвич помер на 53 році від народження, княжив 36 років і був Володарем розсудливим, не маючи люб'язних властивостей батька свого, добросердя, м'якості у вдачі, ні палкої військової мужності, ні великодушності геройської… підсиливши Державу Московську («писака історії» вже забув про улус Монгольський! — В. Б.) надбаннями важливими, зберігши її цілість від хижості Литовської… Може, він зробив помилку в політиці, давши змогу відпочити Вітовту, розбитому Ханом, може, йому варто було б відновити тоді дружелюбний зв'язок із Ордою, і разом із Олегом Рязанським вдарити на Литву, щоб з'єднати південну Русь із північною (тобто з Московією. — В. Б.)» [1, том V, с. 115–116].

Ось вона, логіка великороса! Будь-яким зрадництвом, будь-яким мерзенним способом прихоплюй шматки «землі російської». Підлість таких діянь згодом спишеться й приховається в «історичних писаннях», а «придбання» залишаться. Що цікаво, коли питання стосується історичної правди, вимисли й брехня великороса мають перевагу над чесністю й порядністю міркувань.

Простежмо події кінця XIV — початку XV століть.

Битва татаро-монголів із литовсько-українськими військами відбулася на берегах ріки Ворскли 1399 року, де литовсько-українські полки були переможені татаро-монголами, на чолі яких стояв Тимур Кутлук. М.М. Карамзін аж захлинається в захваті, описуючи поразку військ Вітовта Литовського: «Ні Чингісхан, ні Батий не здобували перемог досконаліших.