Выбери любимый жанр

Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 55

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Цим походом не завершився грабіж Великого Новгорода. У жовтні 1477 року Іван III знову повів московські раті на Новгород. Не міг заспокоїтися московит.

Послухайте, що того разу викрала Московія з Новгорода:

«Слідом за ним (Іваном III. — В. Б.) привезли в Москву славний Вічевий дзвін Новгородський і повісили його на дзвіниці Успенського Собору, на площі… Якщо вірити сказанню сучасного Історика, Длугоша, то Іоанн придбав незліченне багатство в Новгороді, навантажив 300 возів сріблом, золотом, каменями дорогоцінними, які він виявив у древній скарбниці Єпископській або в Бояр, маєтки яких були описані, а до того ще безліч шовкових тканин, сукон, хутр та іншого. Дехто оцінює цю здобич у 14 000 000 флоринів…» [1, том VI, с. 284].

Відчуваєте розмах великого грабіжника свого часу, який нічим не поступається предкам?!

Хотілося б також звернути увагу, що ці злодіяння Іван III вчинив одразу ж після страшної навали чуми на Новгородську землю, яка спустошила її без меча. Давня звичка Московії — бити знесилених і слабких сусідів.

«Виразка, іменована в літописах «железою», ще шукала жертв у Росії, особливо в Новгородських і Псковських володіннях, де, якщо вірити обчисленням одного Літописця, за два роки померло 250 652 людей, в самому лише Новгороді 48402, в монастирях близько 8 000» [1, том VI, с. 220].

Так раптово народ, його культура і становище були підірвані жорстокою стихійною навалою чуми й не менш жорстокою навалою Московії. Але у стародавнього слов'янського племені кривичів ще знайшлися сили, і воно зуміло відродитися після страшного спустошення 1465–1488 років, щоб через 100 років, у 1570 році, бути остаточно знищеним онуком Івана III — Іваном IV — страшним деспотом свого часу.

Тоді остаточно загинула стародавня шестисотлітня культура, остаточно загинуло стародавнє слов'янське плем'я кривичів у Новгородській землі, здебільшого знищене, почасти забране в рабство у московські володіння, де розчинилося і зникло серед фіно-татарського етносу Московії.

Частина знатного етносу кривичів збереглася. Білоруський народ має честь бути спадкоємцем кривичів, радимичів і дреговичів — споконвічних слов'янських племен. Частина кривичів пішла у велике Литовсько-Руське князівство, де й стала одним із творців білоруського слов'янського народу. Але про ці події — іншим разом. Зараз же подумаймо: чи має право фіно-татарський етнос, який створив націю великоросів, вважати себе спадкоємцем великої новгородської культури? Чи має право жорстокий завойовник, який знищив місцевий народ, місцеві звичаї, велику культуру, розікрав усе нажите багатство і навіть церковне начиння, вважатися спадкоємцем цієї культури?

Саме так великороси витлумачують свою історію і свою культурну спадщину: мовляв, московити-завойовники є спадкоємцями новгородської величі. Ще одна велика брехня!

Згадайте, Франція свого часу була частиною великої Римської імперії, як і багато європейських країн, але ніколи не зазіхала на велич Римської імперії. Можна згадати історію Іспанії. Іспанський народ ніколи не намагався обґрунтувати історичну належність йому ацтекської культури. У цих великих європейських народів є своя історія, гідна й чесна.

Однак чого не вигадаєш, якщо хочеться величі. А її — величі — до початку XVIII століття, як не крути, не було. Тоді в хід пішли брехня, вимисли, звичайне злодійство. Московія приписала собі як законне надбання історію Русі, історію і належність їй культури поневоленого, знищеного Новгорода. А що завоювання Новгорода було саме завоюванням, а зовсім не «возз'єднанням земель російських», навіть «великорос» М. М. Карамзін заперечувати не став. У давні часи Московія пишалася насильством і деспотизмом.

Послухаймо: «… однак Іоанн бачив невдоволення, чув таємні скарги Новгородців; надія, що вольності можуть воскреснути, ще жила в їхніх серцях… 1487 року перевели з Новгорода у Володимир 50 найкращих сімейств купецьких. У 1488 році Намісник Новгородський (московит, що правив у Новгороді. — В. Б.), Яків Захарійович, стратив і повісив багатьох поважних людей… і прислав у Москву більше восьми тисяч Бояр, іменитих громадян і купців, які отримали землі у Володимирі, Муромі, Нижньому, Переславлі, Юр'єві, Ростові, Костромі; а на їхні землі, в Новгород, послали Москвитян, людей служивих і гостей (А ми все гадаємо: у кого більшовики навчилися «змішувати» народи?.. Ось він, приклад давній — успадковуй! — В. Б.). Цим переселенням був навіки впокорений Новгород. Залишився труп, душа зникла, інші жителі, інші звичаї, властиві Самодержавству (Московії і московитам, і саме їм! — В. Б.). Іоанн 1500 року, за згодою Митрополита, роздав усі Новгородські церковні маєтки на помістя Дітям Боярським (звичайно, лише своїм, московитам! — В. Б.)» [1, том VI, с. 289–290].

Трапляються серед істориків-великоросів люди, які намагаються не лише вихваляти, а й звеличувати і виправдовувати ці діяння. Вони не здатні зрозуміти: винищуванням фізичним і розселенням новгородців, які лишилися живими, по одній-дві родини в диких, занедбаних закутках Московії назавжди знищили новгородську культуру. Московит від того розселення не піднявся в своєму розвитку; він ще на сотні років залишився диким, злобним і жорстоким; він не перейняв звичаї, культуру і суспільний лад новгородців; він цурався цього, як ворожого і незрозумілого. Московит початку XVI століття, живучи серед дикунства й жорстокості, не мав потреби в освіті та демократії. Він, як і за всіх часів, розумів лише варварську силу й право сильного. Це властиве великоросові-державнику і нині. Найбільша трагедія полягає в тому, що великороси, за рідкісним винятком, досі не усвідомили жорстокої правди історії. Не мають ані найменшого бажання чесно оцінити фальшиві постулати імперського «писання».

Автор писав ці рядки 19 січня 1996 року. Другий рік лилася кров у Чечні-Ічкерії. Гармати і гелікоптери знищували людей. Розв'язавши державну бійню проти маленької волелюбної Чечні-Ічкерії, звалили усю відповідальність на неї.

Відчуваєте жорстоку «хватку» московитів? Вони вже відселяли цей народ із рідної землі в 1944 році, як Іван III новгородців; вони вже майже 150 років винищують непокірливий народ, але все ще переконують світ: Чечня — це земля російська! Як раніше стверджували: Новгород — це земля московська!

Про яку честь великороса може бути мова, якщо він гарматами і літаками розстрілює чеченські селища?! Якщо по-нацистськи влаштовує фільтраційні табори?!

Шановні читачі, осмисліть історичні аналогії. Упевніться: московський поневолювач своєї психології не міняв і, боюся, ніколи не змінить. Росія — велетенська могила, куди сотні років московський істеблішмент кидав мільйони трупів росіян і неросійських народів заради примарної імперської ідеї…

Отже, Іван III помер 1505 року, залишивши князівський престол своєму синові Василеві III. Тут не варто навіть гадати, як почав свої діяння новий московський князь. Він, як усі його предки, почав із розбійного походу на сусідів. Цього разу настала черга Пскова, який свого часу зрадив Новгород. Син діяв за прикладом батька: палив, убивав, вішав, грабував. Була знищена культура Пскова, дощенту пограбована скарбниця, розорена церква, виселені в Московію люди. Московити чинили так, як завжди.

Послухайте, що пише великорос М. М. Карамзін:

«(Московський князь повелів. — В. Б.): «Знатні Псковитяни!.. Візьміть дружин і дітей; ідіть у землю московську»… їх усіх, вражених горем… тієї ж ночі повезли в Москву… Вони могли взяти з собою тільки дещицю свого надбання… (Князь же Московський. — В. Б.) роздав села засланих Псковитян Московським Боярам… із торжеством поїхав у Москву, куди відправили за ним і Вічевий дзвін…

Так, — мовить псковський Літописець, — зникла слава Пскова, полоненого не іновірними, але своїми братами Християнами. О місто, колись велике! Ти ремствуєш, спустошене. Прилетів на тебе орел многокрилий із пазурами лева, вирвав із надр твоїх три кедри Ліванські; викрав красу, багатство і громадян; розкопав торговища…; заслав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ні діди, ні прадіди!» [1, том VII, с. 25–27].