Выбери любимый жанр

Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 61

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Знову опиратимемося на праці російських авторів, не тільки тих, які писали сотні років тому, а й сучасних.

1946 року відбулася наукова сесія при Академії наук СРСР, організована Відділенням історії й філософії АН СРСР, Інститутом мови, літератури й історії Казанської філії АН СРСР. Вона проводилася 25 і 26 квітня у «великоросійській» столиці Москві. На сесії розглядалося питання про походження волзьких (казанських) татар. Головний висновок наукового форуму, — до речі, не обнародуваний ніде в СРСР, навіть у Казані, — був приголомшливий для звичайної людини, яка вірить великоросійській міфології: татари, виявилося, зовсім не є татарами. Вони — нащадки і спадкоємці волзьких булгар, які живуть на Волзі вже понад тисячу років. Тобто вони є народом більш давнім, ніж самі великороси. Зрозуміло, останньої фрази на сесії не вимовляли та, можливо, навіть побоювалися цієї думки. Але істину встановлено, від цього немає куди подітися.

На сесії було також встановлено, що татари (тобто булгари) у своєму походженні не мають жодного стосунку до монголо-татар, які підкорили стародавнє Суздальське князівство в жорстокому XIII столітті.

Виникає цілком логічне запитання: навіщо ж великоросам знадобилася нахабна й тяжка брехня? І виявилося, як завжди, — імперська потреба.

Історії Волзької Булгарії грисвячені численні праці. У нашому дослідженні немає необхідності займатися докладним викладом історії розвитку цього народу. Історики практично одноголосні в тому, що освоєння булгарами середнього Поволжя тривало мирно, без військових зіткнень. Булгари споруджували міста, підводили до них водопроводи, вирощували злакові й баштанні культури, виготовляли ювелірні вироби, обробляли шкіру й хутра, вели жваву торгівлю з країнами Сходу, Півдня і Європи. Булгари значно раніше від англійців почали виплавляти чавун, і від них цю технологію, разом з інженерами, запозичили московити.

Мандрівники тих часів повідомляють, що у Волзькій Булгарії ще в ті давні часи розвивалася культура, працювали мектебе й медресе, були свої вчені, історики, будівельники і майстри, були праці з різних галузей знань. Столиця — місто Булгар (розташовувалося за сто кілометрів від Казані) — була великим, як на ті часи, центром торгівлі.

Етнонім «татари» стосовно корінних людей, які жили на середній Волзі, є історичною вигадкою і черговою брехнею Російської імперії. Висновки, зроблені на сесії АН радянської імперії, що стояла, як і романовська, на сторожі інтересів великоросів, були засекречені, тиражовані лише тисячею примірників і спрямовані виключно за комуністичними партійними каналами.

Здавалося, навіщо Сталіну і його політичним поплічникам збирати цей науковий форум? Ми ж розуміємо, що зібрання могло відбутися й прийняти історично правильне рішення лише за згодою «великого вождя всіх народів».

Відповідь на це запитання проста: радянська, як і російська, історична наука — потужне знаряддя в справі підбурення народів. Протягом 1944 року Сталін зі своїми опричниками, тобто політбюро і урядом, виселив з історичної батьківщини в сибірські й азійські землі чимало народів, зокрема: кримських татар, чеченців, інгушів, турків-месхетинців, калмиків. Наукова сесія Академії наук покликана була вбити клин у середовище мусульманських народів Союзу, посіяти ворожнечу між ними, натравити «вірних» татар на «невірних».

Однак радянські історики, навіть після відкриття істини про булгарський народ, у своїх працях про татаро-монгольське завоювання під татарами розуміють волзьких булгар. Читачеві російської історії неможливо уявити, що йдеться не про казанських татар — про інших на схід від Москви ніколи нічого не мовилося. Так мислить і сучасна російська еліта. Нижче ми подамо міркування Солженіцина на цю тему.

Дрібні, брудні «фоли» та «помилки» супроводжують імперську історію з першого дня її появи. Послухаймо і почитаймо «великоросійського літописця» М. М. Карамзіна, його хвалебний вимисел, іменований «Історією держави Російської», написаний, як автор уже згадував, у 1803–1825 роках. Спочатку, однак, визначимося: навіщо Московії потрібні були Казань і землі Казанського ханства?

«Росія приступила до апостольської діяльності. На стінах Казані іслам зазнав поразки… Матеріально Казань була цінним здобутком. Якщо вона раніше і не загрожувала Москві, то все-таки, розташована на середній течії Волги, вона перетинала шлях на схід і перешкоджала природному розвитку її» [4, с. 188].

Бачите, як просто: на шляху до завоювання нових земель і нового грабежу на черзі стояла Казань із великими й багатими володіннями. Отже, її слід було завоювати. А знайти виправдання — великоросам розуму не забракне. Вони виправдати вміють будь-яку жорстокість. Зверніть увагу, повністю знищили в 1995 році, у добу найвищого розвитку цивілізації, місто Грозний — і як «із гуски вода». Навіть не хвилює, не тривожить совість. Така поведінка великоросів — звичайне явище.

К. Валишевський підтвердив: Казань у XV–XVI століттях не загрожувала Московії як князівству і загрожувати своєю міццю не могла. Отже, причина одна — придбання багатства, земель, чергове поневоления народу. Завоювавши булгар, знайшли йому «історичне обґрунтування».

«Нарешті, Казань була природним центром для численних диких народностей — черемисів, мордви, чувашів, вотяків, башкирів, які займали обидва береги Волги — нагірний і луговий» [4, с. 188–189].

Патріархально-дика Московія намагається принизити волзькі народи. Вони, мовляв, дикі! Так великороси мислять про себе і про інших. А що світові авторитети мають іншу думку — їм на це начхати.

Знищивши Казанське ханство, великороси отримали у володіння Волгу від сучасних Чебоксар до Саратова. В цьому й полягало головне завдання підкорення Казані. Інше — словесна полова Російської імперії і її «байкарів історії» — потрібне лише для прикриття цієї доволі брудної мети.

А тепер повернімося до М. М. Карамзіна. Ось як він описує ті події:

«Казанці не почували своєї слабкості… вони рахували всі безуспішні приступи наші (московитів. — В. Б.) до їхньої столиці, говорили один одному: «Не вперше бачимо Москвитян під стінами; не вперше втечуть вони геть, і будемо глузувати з них!» [1, том VIII, с. 211].

Сподіваюся, зрозуміло, хто кого намагався поневолити в XVI столітті, якщо навіть М. М. Карамзін, сфантазувавши думки жителів Казані, змушений був визнати появу москвитян 1552 року під їхніми стінами не вперше.

Звернімося до чітких фактів історії, яких завжди боялися російські історики. їм більше подобалося згадувати билини, міркувати про богообраний народ, простіше кажучи, каламутити воду й твердити, що так і було раніше. Що ж нам говорить історія? А ось що: у X–XIII століттях булгари вчинили на сусідні князівства 4 походи, а Рюриковичі — 10 походів; у XIV–XV століттях уже московити та ушкуйники не менше 7 разів «воювали» булгар. І воювали саме булгар, а не татар. Це співвідношення зберігається і в період Казанського ханства (або царства), коли московські війська з 1445 по 1552 роки у відповідь на 5 казанських походів учинили 11 вторгнень, причому більшість із них закінчувалися під стінами Казані (дані з журналу «Родина», № 8 за 1994 рік, с. 28.). Така матінка-правда. І подітися від неї немає куди. Жорстокий загарбник видимий неозброєним оком.

«19 серпня Государ (Іван IV. — В. Б.) із 150 000 воїнів був уже на Луговому боці Волги» [1, том VIII, с. 211].

«У цей день (20 серпня. — В. Б.) військо побачило перед собою Казань… де стояла фортеця з кам'яними мечетями і палацом» [1, том VIII, с. 211].

Ідеться не про дикий і темний народ, як намагалися нас переконувати сотні років великоросійські «байкарі історії». Ні! Московія ще жила в примітивних дерев'яних зрубах, а вже зазіхала на цілком розвинене суспільство із прекрасними палацами, будівництво яких потребувало серйозних і складних знань, уміння, та й високого рівня культури.

А ось як М. М. Карамзін описує саму битву:

«В диму, у вогні непохитні Росіяни відбивали кінноту, піхоту (звісно, казанську. — В. Б.) потужною дією своїх бійниць, рушничною стрільбою, списами і мечами; холоднокровно йшли вперед, відтіснили Татар у місто й наповнили його мости ворожими тілами… Але темрява не припинила битви; Казанці аж до ранку виходили і різалися з нашими. Не було відпочинку; ні воїни, ні Полководці не заплющували очей. Іоанн (Іван IV. — В. Б.) молився в церкві (зверніть увагу, читачі, де під час битви за Казань був Іван Грозний. — В. Б.) і щогодини посилав своїх найзнатніших сановників підбадьорювати військо…