Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 23

• Предыдущая
• 23/50
• Следующая

— Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. — Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

— Так, справді, — вигукнув Буркун, але в його голосі вже не вчувалося колишнього запалу.

Шкода, що я не маю часу пригадати всі подробиці.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути й пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек раз у раз поливав наручники водою, щоб залізо не так розігрівалося. Але марно. На зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець процедури Алекс Буркун уже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні жалюгідний і пригнічений.

Та за півроку, прочитавши його історичний роман “Свобода”, особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів, Що письменникові справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, в останні хвилини мого існування, я хочу повторити: для кожної мислячої істоти багато важить, був ти учасник якоїсь іншої події, чи ні.

Не звертати уваги на зелене табло! Не лічити хвилини, бо тоді навіть свідомість, останнє, що я маю, буде паралізованою…

Здається, бракує одного слова, щоб висловити… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюрага? Яке те слово?’ Які ті слова?

Бракує мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, щоб знайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого… На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі, але завжди так по-новому. Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І на кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же молекул, що і вчора.

Наша могутність — у розумінні свого місця на світі. Не покора і байдужість, як у перших земних кіберів, а гармонійна єдність часток, що становлять ціле.

Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні… 222… Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабкий той, хто навіть подумки… На табло — 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я! Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Краще вже ні про що не думати, не згадувати… Чим є зараз мої думки? Зерном, яке вже не дасть сходів? Чому? Чому я так подумав? Адже ніколи досі я не сумнівався в нетлінності думки!

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші сигнали слідових потенціалів. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде?

Я ж був не раз, у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив усі одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру, з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто не почує мого голосу. Вже ніхто ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?!

А я вже ніколи не посміхнусь у відповідь поважно й іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та біокіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге голодну смерть на дикій планеті Ір. І вже навіть у спогадах ніхто не…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Я завжди розумів життя як форму збереження самотності… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг зберігати свою самотність. Вже не можу. Вже не хочу. Хочу розчинитися. Хочу стати всім відразу й нічим зокрема… 5… 4… 3…

ПУРу Сьомому невідомий об’єкт спочатку видався кометою. Він з’явився звідкись з-за рою астероїдів, що оберталися навколо Юпітера, і полетів до Бази.

ПУР Сьомий змінив курс свого звичного патрульного обльоту Бази і пішов на зближення з об’єктом.

Об’єкт повернув ліворуч. Відхилення його курсу становило один і дві десяті градуса.

Однак ПУР Сьомий миттю підрахував гравітаційно збурення, масу об’єкта, його швидкість і визначив, що відхилення курсу неможливо пояснити притяганням Юпітера. Не виключено, що об’єкт ухилявся від зустрічі свідомо.

ПУР Сьомий діяв так, як вчинив би на його місці будь-який інший ПУР — патрульний універсальний робот: він повідомив Базу про появу об’єкта. Повідомлення передав звичайним кодом. Одночасно підняв кілька антен, висунув уперед нейтронну гармату, сфокусував інфравізори, готуючись, як тільки База дасть дозвіл, почати глибинне дослідження об’єкта.

У кристалічному мозку ПУРа Сьомого працював хронометр, який відраховував мілісекунди. Їх минуло вже чимало, а відповіді з Бази не було. “Люди мудрі, але діють повільпо, — думав ПУР. — Вони Великодушні Повільні Господарі…”

Патрульний знов увімкнув передавач і зажадав контрольного відзиву.

Його не було. База мовчала…

“Ще такого не траплялося, — розмірковував ПУР Сьомий. — Про що це свідчить? Люди можуть забаритись. Але помилятися — нізащо. Отже…”

Бузкові сполохи вигравали на поверхні об’єкта, закручуючись у хмаринки…

— Маріє, — промовив Олег, торкаючи її за руку. В його очах водночас були безпорадність і затятість. — Нічого в мене не вийде…

Вона не дивилась на нього. Навіть не прибрала пасмо волосся, що впало на чоло. Їй не треба було бачити його обличчя. За рік спільної роботи на супутнику-базі можна пізнати людину краще, ніж за тридцять років життя на Землі.

— Так, ти не змінився, — сказала вона. — І не треба. Не намагайся наслідувати програму, яку ти створив для своїх роботів.

— Але скільки ж це триватиме?

Вона не відповіла. Краще не встрявати в розмову. Давня пісня. Набридла пісня. Непотрібна пісня.

Марія нахилилася до дверцят термостата. Клацнув замок. Вона взяла пробірку з рідиною. Подивилася її на світло, перш ніж вставити в автомікроскоп. Рідина потьмяніла, набула рожевого забарвлення.

— Штам мутував, — сказала Марія. — Космос примусив його змінитися.

Вона говорила без підтексту, але Олег сам уявив його.

— Радиш і мені опромінитись? Змінитися через ДНК? Стати таким, який потрібен тобі?

Марія труснула головою. Золотисте пасмо знялося біля скроні, наче знамено, підняте до бою. Марія обернулася до Олега. Її погляд був крижаний.

• Предыдущая
• 23/50
• Следующая