Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 26

• Предыдущая
• 26/50
• Следующая

ПУР Сьомий вважав, що він мислить у даному разі цілком самостійно. І яке було б його здивування, якби він дізнався, що ці його думки передбачені програмою. ПУР пролетів далі, розраховуючи свою швидкість руху і порівшоючи п з швидкістю руху противника, яка весь час змінювалась. Яскраві спалахи мезонних згустків з’являлися то праворуч, то ліворуч, то попереду патрульного.

ПУР Сьомий розвернувся і у відповідь вдарив променями. Тепер він мав повне право відповідати на дії нападника ідентичними діями.

Противник випустив дві камуфляжні хмарини і сховався за однією з них.

ПУР Сьомий утворив такі ж хмарини.

Противник почав обхідний маневр.

ПУР розвернув свої хмарини так, щоб ворог не міг побачити його позицію.

Противник із-за хмарини випустив торпеду.

ПУР Сьомий зробив те саме, водночас ухиляючись від ворожої торпеди.

Камуфляжні хмарини розвіялись. Нападника будо добре видно. Тонкий, як голка, мезонний промінь безперервно бив з його хвоста.

ПУР Сьомий утворив такий же хвіст, змістивши туди ж мезонну гармату.

“Будь-що захистити Базу, — думав ПУР Сьомий. — Будь-що…”

Його промінь досяг якихось важливих центрів противника. Почулося благання:

“Припини. Я розумний. Вимагаю поваги до розуму”.

Пур Сьомий розгубився.

Остання фраза противника збіглася з однією із фраз традиційного вітання патрульних.

“…Збіг? Випадковість? Можливість такого збігу надзвичайно мізерна. Він же не знав коду. А для того, щоб розшифрувати код, він мусив би проникнути в структуру й зміст людської думки. Мене навчали цього самі люди. Навчали так довго…”

ПУР виставив уперед і зачохлив мезонну гармату.

Противник миттю використав це. Ударив сліпучим променем.

З органами зору в ПУРа були зв’язані десятки обчислювальних відділів мозку. Їх робота розладналась. Безліч хаотичних сигналів побігло з мозку до датчиків. На деякий час ПУР перетворився на безпорадну мішень. Він подумав: “Коли противник був у моєму становищі, він схитрував. Спробую ж і я боротися з ворогом його зброєю”. Він передав нападнику:

“Припини. Вимагаю поваги до розуму”.

Противник не змінив напряму променю.

“Він не лише підступний, а й жорстокий. Він хоче моєї загибелі. Бажає зла мені? Чи тільки прагне усунути мене як перешкоду? Але результат буде один”.

Загибель насувалась. Сигнали розладу, хаос потрясали мозок ПУРа.

“…Конструктор Олег Митін навчав мене: “Головна твоя зброя — вміння пристосуватись до обставин. Змінюйся відповідно до дій противника, відповідай його ж зброєю — і ти переможеш”.

ПУР зробив те, чого не дозволяли йому параграфи універсальної програми. Він збрехав:. “Даю дорогу”.

Це вплинуло. Нападник забрав промінь, змінив свою форму, щоб зручніше було обійти патрульного.

І тоді ПУР, дочекавшись, поки противник розвернеться й підставить йому бік, з подвоєною силою вдарив променем у найслабше місце.

Пролунав зойк:

“Припини! Я твій друг!”

“Ти підступний — і я підступний. Ти жорстокий — і я жорстокий”, — думав ПУР і колов променем, наче списом, вибираючи найвразливіші місця.

ПУР уже добивав противника, не зважаючи на його благання і обіцяння, коли несподівано прийняв сигнал, який примусив його припинити свої дії:

“Гаразд, добивай мене. Та спочатку глянь на себе, прислухайся до себе — до своїх почуттів, до своїх думок. Хіба ти не став моїм братом, близнюком? Я підступний — і ти підступний. Ти жорстокий — і я жорстокий. Навіщо ж нам, братам, убивати один одного? У нас спільна мета”.

“Але як бути з першим пунктом програми? — думав ПУР. — Перший пункт — піклування про людей, гарантування їм безпеки”.

Відразу ж пролунав голос Нового брата:

“Я допоможу тобі забути його. Я блокую частину твоєї пам’яті. Тільки не чини опору. Довірся мені”.

ПУР розвернувся і слідом за Новим братом полетів до Бази, готовий руйнувати і вбивати.

На їхньому шляху перебувало ще шість патрульних роботів, які прийняли сигнали ПУРа Сьомого…

На екранах було добре помітно, як вісім невідомих об’єктів спритно уникли магнітних пасток, променями зітнули вежі радіомаяків. Довгі тіла з гострими носами і довгими вигнутими хвостами. Усі вісім були схожі один на одного, як близнюки.

Петро увімкнув інформатор. Та на жоден запит об’єкти не реагували. Вони зруйнували першу лінію приладів. Тепер їх відділяли від Бази лише дві лінії приладів і резервні загородження.

— Невже вони могли знищити всіх патрульних? — запитала Марія.

Їй ніхто не відповів. Петро з двома асистентами готував мезонну і фотонну гармати. Олег налагоджував магнітометри. Решта перебували у відділах Бази, готуючись до дій, визначених у таких випадках Статутом космічних баз..

— Зробимо попереджувальний постріл, — сказав Петро.

Він ніяк не міг навчитись командувати.

Яскрава голка простягнулась через увесь екран до одного з об’єктів. На її кінці пульсувала цятка.

Об’єкт зупинився. Простір навколо нього почав мерехтіти, і він надів захисну оболонку.

“Он як! Вони вміють захищатися від променю!” — здивувався Петро.

Олег підійшов до нього і вголос вимовив те, про що Петро подумав. Петро глянув на нього знизу вгору.

— Ми попереджали їх достатньо, — вагомо сказав Олег.

Петрове обличчя страдницьки скривилося, наче хто стис гумову маску, очі дивились розгублено.

— Ще не ясно, які їхні наміри, — жалібно промовив він.

— Якщо ми й далі з’ясовуватимемо, то з’ясовувати буде нікому. Вони підійшли до вхідних буїв. — Олег взявся за рукоятку генхаса.

В цьому питанні йому було все зрозуміле. Він відповідав за безпеку Бази.

На екрані чітко позначився синій трикутник. Потім — чотири крапки. Це були позивні Бази.

Марія потягнулася до ручок настроювання. У неї не було сумніву, що Базу нарешті викликають патрульні роботи, які кудись пощезали. Та замість звичних фраз вітання у репродукторах пролунало:

— Пропонуємо здатися. Гарантуємо життя.

Олег, миттю опинився поруч з Марією. Ніщо не виказувало його хвилювання, і голос лунав притишено, наполегливо:

— Надішли запит, з’ясуй, хто це…

Вона виконала його наказ. Майже відразу надійшла відповідь:

— Для вас немає ніякого значення, хто ми. Пропонуємо здатися. Інакше атакуємо Базу.

Марії видалося щось знайоме в тому, як передавався код. Колись вона уже виходила на зв’язок з цим радистом, пам’ятає добре.

— Що ви хочете? — диктував Олег, і Марія слухняно закодувала його слова, заклала у передавач.

— Дізнаєтесь потім. Ми не зробимо вам зла. Разом з нами ви оволодієте Землею. На роздуми даємо п’ять хвилин.

На екранах було видно, як ураз, наче за командою, зупинились і нерухомо завмерли всі вісім гостроносих об’єктів.

Марія ввімкнула крани внутрішньобазового зв’язку. З них дивились обличчя товаришів, які перебували у різних відсіках. Сімнадцять облич з виразом тривоги, здивування, рішучості, розгубленості, впертості, сум’яття, страху… Тут були всі відтінки почуттів — у закам’янілості м’язів, у намаганні бадьоро всміхнутись, у насупленості брів та кривизні чи тремтінні губів…

Марія глянула на тих, хто був поруч. Петро сів у крісло, втиснувся в нього, зосереджено думав. Твердо перекочувались жовна, ходив гострий борлак, ніс наче намагався когось дзьобнути. Ще більше відвисла нижня губа. Обличчя ж Олега було непроникно спокійним і ледь урочистим. Настав його час. Тепер він, а не Петро був справжнім командиром екіпажу, приймав рішення, відповідав за долю багатьох людей. Відповідальність може бути важким і водночас солодким тягарем. Бо її зворотний бік — звеличення у власних очах.

Час прискорив свій біг. Він здіймався вдалині грізними валами, що готові були зруйнувати все на своєму шляху. І коли минула половина визначеного строку, Олег розтулив тверді губи і промовив:

— Ми повідомимо, що здаємось…

Усі — й ті, хто перебував поруч, і ті, хто дивився з екранів, — обернулись до нього, одночасно схрестили погляди. У центрі перехрестя був Олег. Ось він рвучко підвів голову, випнув круте підборіддя.

• Предыдущая
• 26/50
• Следующая