Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 32

• Предыдущая
• 32/50
• Следующая

— Як би позаздрили вони нам, коли б знали, в який час живемо!

Біля підніжжя зупиняюся, дивлюсь на високу скіфську могилу, на високе, з чистим сяевом зір небо; дивлюся довго, невідривно, заздрісно, мов прагну ввібрати в себе ту вічність.

Далеко з ночі кличуть мене дід і батько.

Легкою ходою іду на поклик і невдовзі бачу діда й батька, що тягнуть за собою дві тіні. Мовчимо.

Попереду — дід. За ним — батько. Позаду — я.

Помічаю: моя тінь найдовша.

— Пригадуйте! Пригадуйте! Чим більше ви пригадаєте і чим глибше вживетеся в кожну мить згаданого, тим скоріше одужаєте. І ностальгія більше не зламає вас. Пригадуйте! Пригадуйте!..

— Я пригадую…. Але це було зі мною чи не зі мною?

— Розкажи мені казку…

— Про що? — лежачи горілиць, звільна повертаю до неї голову.

— Про любов.

— Не знаю такої.

Сонце вже вклоняється лісові. А в нім тцхо-тихо. Тільки ледь чутно десь жебонить струмок. Я дивлюся довгим поглядом у стемніле небо, а потім на неї.

— Ти можеш ще сприймати казку?

— Я згадую дитинство…

— Дитинство… Буває, слухаю друзів і мені здається, наче своїми розмовами вони тікають від мене… Якось запитав: “Хлопці, куди ж ви?” — “В дитинство”, — сміючись, відповіли одні. — “У зрілість”, — інші… А я? Куди ж подітися мені?..

— А ти зачекай. Ти якраз на межі між юністю і зрілістю. Зараз ти зовсім не схожий на себе. — І, посмутнівши: — А може б, не летів, ще ж не пізно відмовитись?

— Треба. Мушу… А чому я не схожий на себе?

— Бо повертаєшся в минуле і наче шкодуєш за ним.

— Шкодую?

— Авжеж.

— Шкодую.

— То лети. Що ти забув на тій планеті?

— Нічого не забув, а може, знайду… Себе — такого, яким не знаю, і ти не знаєш. А люди невиправні — вони завжди живуть або минулим, або майбутнім.

— Гаразд, та не тікаймо від сьогодні. Сьогодні ж ми прощаємось. На цілих п’ять років… Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

— Ходімо, — встала вона і з жалем оглянула галяву, до якої підступалися дерева.

— Цікаво, що говоритимуть інших двоє на цьому місці років через десять, — сказав я.

— Певне, говоритимуть те саме. Вічна тема… Сутінки поміж дерев холодніли, видовжувались і гойдливо насувались нам назустріч.

Хоч короткий, як щастя, день ще не скінчився, та ми вже виходили з нього. Виходили, щоб згодом доганяти подумки і ніколи не догнати.

Перед лісом було поле. А серед поля — дорога, що вела до міста. Взявшись за руки, ми побрели на його далекі, жовті вогні.

З темряви вихопився автобус, висвітив наші постаті.

— Дівчину пожалів би, — кинув мені водій. — Холодно ж…

— Не жаліє, — лукаво мовила вона.

Ми сіли в кінці салону. Світло в автобусі погасло, і вона знову попросила:

— Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

…До нього знову навідалися невеселі думки. Аж раптом увагу привернув різкий звук. Він вимкнув звукоприй-мач і рушив у лабораторію, аби не чути того звуку, що завше нервував і лякав його. Вже збираючись натиснути на кнопку дверей, нараз відчув, мовби якийсь голос сказав йому: “Зачекай!”

“Ого, — подумав, — самотність дається взнаки, вже починаються галюцинації…”

Та цю думку йому знову перебив той же голос: “Зажди!”

Він опустив руку, помітив, що вона дрібно тремтить, і став чекати, сам не знаючи нащо.

Взагалі він уже знає, як це починається. Спершу вдалині здійметься хмара піску, відтак він почує той дивний звук — наче здалеку сюди летить великий джміль, звук стає дедалі різкішим, як завивання сирени. Потім пісок упаде неподалік від лабораторії і вивершиться таким собі курганом. Коли він тільки обладнував лабораторію, тут не було жодного горбочка, а нині їх — тридцять. Щоразу, немов за чиєюсь командою, пісок падав ближче й ближче до лабораторії, оточуючи її.

Як тільки піщана хмара вивершувалась, довкруж ставало неймовірно тихо, і тоді він відчував, ніби хтось невидимий пильнує кожен його крок. За час свого перебування на цій планеті Анатолій не раз намагався докопатися суті цього незрозумілого феномену, та всі його силкування були даремні. Аби заспокоїти себе, придумав гіпотезу, що тут діє магнетизм: в якісь проміжки часу силові лінії магнітного поля планети заломлюються, здіймаючи з поверхні речовину, дуже схожу на земний пісок, і несуть її до чужого на планеті тіла — його лабораторії.

Він вигадав навіть міф про виникнення цієї мертвої планети. Припускав, що передісторія її — гарячі гази. Планета народилася внаслідок охолодження. Не виключено, що в майбутньому тут може з’явитися атмосфера на зразок земної і, звичайно ж, розумне життя… Та раптом…

Раптом він почув голос, що йшов невідомо звідки:

— Хто ти й навіщо тут? Анатолій здригнувся.

“А ти хто?” — подумалося йому, але сказати він не встиг, бо почув уже поблизу себе:

— Я — розум планети.

Він оглянувся, але не побачив нічого, крім піщаних пагорбів.

“Звідки йому тут узятися… Жодної ж ознаки…” — подумав уперто.

— Тут було життя!.. — сказав розум.

“Не вірю! Галюцинації… Так і збожеволіти можна…”

— Хто ти й навіщо тут? — почулося йому знову.

А голос знову:

— Ти побачиш те життя…

Отямившись, він побачив далеко внизу велетенське місто.

— Розкажи, хто ти й навіщо тут? — знову пролунав голос.

Він усе ще намагався збагнути, чи не міраж перед ним, і тому відповів не одразу.

— Я — людина!..

— Це ми бачимо, — сказав голос. — Розповідай усе…

— Я — землянин. На Землі людство вийшло з своєї колиски й полинуло в космос. Ми освоюємо найдальші планети нашої Галактики, а незабаром кораблі полетять і до інших світів.

— Чи зустріли ви розум у Всесвіті?

— Ні. Але шукаємо.

— Ми теж не зустрічали, не зустрічали розумних, тільки на Землі.

— Ви кажете — Землі? Ви були на моїй планеті?

— Не дивуйся, наші кораблі не раз досягали Землі. Ми довго вивчали вас, людей, і дійшли висновку, що ви надміру агресивні…

— То неправда!

— Правда, — вів далі голос. — Щоразу, коли Землю відвідували наші посланці, вони бачили там війни. Мабуть, вашою метою було винищення одне одного. Нам аж дивно бачити тебе тут…

— А ви коли востаннє були на Землі?

— Востаннє наші кораблі відвідали вашу планету, коли ми стояли на краю загибелі, а у вас точилися вбивчі війни. Воював якийсь Александр Македонський.

— Пізніше було ще страшніше — світові війни. — Нас не цікавлять війни. Ми мирна планета.

— На Землі, — гордо відповів Анатолій, — теж мир. Ось уже століття, як мир! Земляни живуть єдиною сім’єю у повній злагоді. Ім’я нашій людській спільності — комунізм. Ви не знаєте найголовнішого і найпрекраснішого періоду нашої історії.

— Розкажи нам, щоб ми повірили тобі…

Потім він слухав сам.

— Нас усіх давно вже немає. Ми загинули від радіації, що катастрофічно зросла на нашій планеті. Ти, пришельцю, говориш із машиною, що ввібрала в себе розум і почуття кожного з нас і в якій ми живі й у твоєму часі. Це — єдине, що нам вдалося зробити перед лицем смертельної небезпеки. Ми довго шукали планету, на яку б могли переселитися. Та клімат жодної з них нам не підходив. Жодної, окрім Землі. Ми могли б існувати тільки там. Але ми думали, що земляни знищать нас. Тоді наші вчені передбачили, що ви на Землі скоріше винищите одне одного, ніж у нас настане критична мить, і ми ще встигнемо колонізувати Землю.

Нам приємно чути твою розповідь… Ми раді за вас, землян, що ви стали вище воєн і тепер у мирі й злагоді здійснюєте космічні подвиги. Наш розум уже не може служити нам, бо нас давно немає, але він може бути корисний для вас. А ще ми даруємо вам свої міста і всю нашу планету…

Якими словами повідати йому на Землі про красу тих міст? Розумні істоти спорудили їх, ті грандіозні міста. Вони, мабуть, завжди стоятимуть перед його зором, народжуючи в душі гордість і тугу…

• Предыдущая
• 32/50
• Следующая