Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 18
- Предыдущая
- 18/59
- Следующая
Що ж відбувається тепер? “Ви підходите здалеку до прямовисної берегової кручі, сподіваючись побачити скелю, а бачите стіну заввишки з триповерховий будинок, складену з сірого, непрозорого й тому схожого на кам’яну сіль льоду. Влітку поверхня стіни “плаче”, по ній стікають струмочки брудної води. Іноді в кризі видно ніші, гроти, печери… Зверху над прошарком льоду нависає похмурий земляний чи торфовий карниз… Це розповідь Іванова, а ось що побачив майже сто років тому Бунге: “З гучним плескотом обвалюються то великі, то малі земляні маси, вони, перетворившись унизу на густий кисіль, схожий на потік лави, стікають по мерзлому грунту нижче й нарешті в море”. Читач погодиться, що обидва ці описи, нібито доповнюючи один одного, малюють чітку картину руйнування берега.
Саме тому Новосибірські острови нерідко називають “архіпелагом зникаючих островів”, а карти час від часу доводиться виправляти.
1739 року Дмитро Лаптєв неподалік од мису Святий Ніс (у протоці, яка носить тепер ім’я Дмитра Лаптєва) угледів два невеличких острівці: Меркурія та Діомида. Через 22 роки їх існування підтвердив Микита Шалауров. Ще через дев’ять років Іван Ляхов перетнув протоку Дмитра Лаптєва і відкрив сучасний Великий Ляховський острів. Але про острови в протоці — Меркурій та Діомид — він через якусь причину не згадує. Нарешті Геденштром на карті, складеній 1811 року, ці острови закреслює.
То, може, їх просто ніколи не було? Ні, нещодавно в протоці Дмитра Лаптєва виявили підводну банку, яка засвідчує, що острови були.
Навесні 1974 року колеги Іванова проводили буріння дна у протоці. “Унікальний матеріал… — розповідає Іванов, — показав, що під водами протоки Дмитра Лаптєва, під тонким нашаруванням сучасних опадів, лежать ті самі плейстоценові товщі, що й на островах, і на прилеглому материкозому березі, хоча без прошарку кам’яної криги зверху на розрізі. Зате в самих породах на зовсім незначній глибині збереглися релікти вічної мерзлоти. Мерзлота й море несумісні. Отже, протока утворилася недавно”.
Так само на очах зникли острови Семенівський та Василівський.
1912 року їх ще застав криголамний пароплав “Вайгач”. Учасник експедиції та “Вайгачі” доктор Старокадомський пише:
“Невисокий, з крутими берегами, о. Василівський являв собою величезну брилу викопної криги, вкритої зверху не більш як півметровим шаром землі. Острів поступово руйнувався, крига танула, земля, що вкривала його, обсипалась і, осідаючи на дно, утворювала мілини. Навколо острова накопичувалися сліди цього руйнування — брили викопної криги.
Були й інші, не менш красномовні ознаки руйнування острова. Острів Василівський, коли його відвідала наша експедиція, був завдовжки 2,5 милі, приблизно таких само розмірів був і острів Семенівський. Хоча за зйомкою, зробленою лейтенантом Анжу 1823 року, довжина першого острова мала 5 миль, а другого — 8 миль. Очевидно, колись це був один великий острів, який, поступово руйнуючись, перетворився на два окремих острови”.
За звітами кількох експедицій можна простежити, як змінювалися розміри острова Семенівського:
Експедиція, час Довжина острова (в км.) Ширина острова (в км.)
1823 р. Анжу 14,816 4,630
1912 р. “Вайгач” 4,630 0,926
1936 р. “Хронометр” 2,000 0,500
1945 р. Григор’ев 1,620 0,236
Острів Семенівський повністю зник у 1948 році, острів Василівський не вдалося побачити вже 1936 року. Чи такою ж виявилася доля Землі Санникова?
Іванов, посилаючись на роботу геофізика Літинського, вважає доведеним, що в недалекому минулому на північ від островів Котельний і Фаддеєвський за азимутом, названим Е. В. Толлем, була земля. Залишається питання: з якою швидкістю вона руйнувалася? Якщо ця швидкість була приблизно така сама, як швидкість зникнення островів Семенівський та Василівський, то до 1886 року острови, помічені Толлем, могли досягти дуже незначних розмірів і не могли розташовуватися, як писав учений, на відстані 70 верст від Котельного. Чи швидкість розмивання викопної криги Землі Санникова була істотно більшою (це припущення цілком розумне, оскільки у відкритому океані згубний вплив хвиль міг проявитися значно інтенсивніше, ніж у районі острова Столбового, де були острови Семенівський та Василівський, чи… Толль не бачив землі).
Тоді що? Міраж? Цілком можливо. В полярних країнах чимало дивовижних і ще не до кінця розгаданих оптичних явищ. Та півкуля, яку ми бачили 15 травня, теж, очевидно, міраж. Іншого пояснення не знайдеш!
Командир “Зорі” Коломейцев описує незвичайне явище, яке називає “голубим туманом”:
“На півдорозі через П’ясинську губу пройшов повз великий острів з двома дуже помітними горами. Підходячи до нього, бачив дивне явище, яке не можу назвати інакше, як голубий туман. Це явище полягає в тому, що гори острова, вкриті снігом, здаються здалеку незвичайно білими, потім за мить вони набирають густого кольору індиго, зберігаючи всю чіткість обрисів предметів. Через якийсь час явище зникає”.
А ось що пише Фритьйоф Нансен: “Несподівано просто перед носом “Фрама” виросла велика земля, лоцман скомандував: “Повний хід назад!” Потім усе-таки почали обережно наближатись: і що ж — “земля” виявилася по” ловиною черпака, що плив по воді”.
Звичайний черпак, яким виливають воду з човна, кілька чоловік одночасно сприйняли за небезпечно близький берег землі. Про схожий епізод розповідав Норденшельд: голова моржа, що лежав, на крижині, видалася людям берегом, який насувався на них.
Таких прикладів у полярній літературі чимало, і цілком можливо, що Земля Санникова була лише міражем, пасмом торосів на горизонті. Проте є ще третя версія… Звернімося до історії іншої землі, яку 1937 року відкрили полярники острова Генрієтти приблизно в тому самому районі — на північний схід від Новосибірських островів.
Ось що писав про це начальник полярної станції “Острів Генрієтти” Муханов:
“У середині вересня 1937 року, коли все море вкрилося полями криги, повітря в йашому районі стало прозорішим і видимість значно поліпшилася. Дивне скупчення хмар, які трималися на одному й тому ж місці, привернуло мою увагу. Протягом цілого місяця я спостерігав за північним сходом і з кожним разом все більше упевнювався, що хмари скупчуються над якоюсь природною височиною. Перше передбачення щодо водяного неба невдовзі зникло, оскільки швидкість дрейфу криги в нашому районі досягає 2–3 миль на добу, і отже розводдя, над яким могли скупчуватися хмари, мало б переміщатися. Хмари, проте, були на тому самому місці.
Спостереження за цим районом велися щоденно й дуже ретельно. 12 жовтня сонце в наших широтах сходить востаннє. Вранці, годині о 10-й, воно ледь-ледь піднялося краєм свого диска над горизонтом і через 15–20 хвилин сховалося. Пряме освітлення північного сходу дало змогу чітко побачити контури невідомої землі, витягнутої із заходу на схід, з двома куполоподібними височинами на заході й значним зниженням на схід.
Мною, а через деякий час Леоновим були зроблені зарисовки острова. Два малюнки, занесені у вахтовий журнал, мали між собою цілковиту схожість”.
Нова земля? Ні, полярні льотчики побачили в цьому районі великий айсберг, який у західній частині мав дві “гірські” вершини. Айсберг бачили й через два роки. Спочатку він стояв на мілководді, згодом почав повільно дрейфувати. Такі айсберги бувають завдовжки 2–3 кілометри при висоті надводної частини близько 5 метрів.
Уже наприкінці сорокових років було доведено, що в Арктичному басейні є і так звані крижані острови. Вони відколюються від гігантських шельфових льодовиків Канадського Арктичного архіпелагу, насамперед від Землі Елсміра, і самі можуть досягти дуже великих розмірів. Радянські льотчики фіксували плавуче громаддя площею 50 на 50 кілометрів з льодом завтовшки понад 100 метрів. Зовні вони фактично не відрізняються від землі. На хвилястій поверхні є русла річок і вододіли, гори, озера. Часто тут трапляються і шматки породи. Найкращими сувенірами для гостей полярники радянської науково-дослідної станції “Північний полюс-23”, що розташувалася на крижаному острові, вважали шматочки, відбиті від кам’яної скелі, яку, очевидно, від дня народження ніс на собі дрейфуючий острів.
- Предыдущая
- 18/59
- Следующая
