Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 31

• Предыдущая
• 31/59
• Следующая

“Скажу Вам від імені всього нашого колгоспу. Мурашник тов. Ломейка П. Г. для нас був корисний. Ми теж спочатку боялися, голова сільради навіть ставив питання, щоб відкупити в нього будинок. А тут совка почала будівельний ліс бити. Гусені — страх скільки! І тов. Ломейко прийшов на колгоспні збори і сказав, що мурахи в нього слухняні й можуть совку знищити. Посміялись люди, подумали, жартує. А вранці діти пішли по гриби й повертаються з плачем. Мовляв, повен ліс мурах. Надвечір вирішили жінки подивитися — ані мурах, ані гусені. І оголосили ми тов. Ломейку П. Г. подяку. І голова сільради вибачення просив, що раніше не зрозумів, як наука це робить. А що мурахи ту громадянку на смерть заїли, то, може, вона сама й винна. Полізла не туди чи роздратувала. Ось молотарка — річ потрібна, ніхто проти нічого не скаже. А встроми в неї руку — відірве геть. І попелицю мурахи обібрали з гороху. Ви мені можете не повірити, але я вам правду скажу. Мурахи тов. Ломейка П. Г. навіть у комбайні маслопровід прочистили, про це в “Сільгосптехніці” документ є. А якщо хтось через свою необережність постраждав, то добру людину карати не треба. Думаю, що тов. Ломейко П. Г. ще багато добра країні зробити може…”

(Із свідчень П. Г.Ломейка, доктора біологічних наук, завідуючого спеціальною лабораторією біокібернетики).

“…Нікого в житті я не кохав так, як її. Ні до кого не відчував таких нападів ненависті. Вона приходила до мене — і йшла, коли їй заманеться. Можливо, зустрічалася з кимось іншим, потім полишала…

Миритися — ось що їй подобалося! Знову переживати хвилюючі дні близькості. Я реагував із завидною постійністю. Спочатку ставав у позу; був стриманий, холодний. Це її тільки більше заводило. Вона пускала в хід усі свої чари. І я, ясна річ, складав зброю.

Вікторія вважала, що сплатила свій борг перед життям — дитинством без батьків, невдачею першого заміжжя, розчаруваннями подальших літ. Вона не хотіла мати ніяких обов’язків. Тільки права. Понад усе мене ображала її вічна невдячність. Коли Вікторія кидала чергову службу, мені доводилося утримувати її з сипом, а іноді й допомагати десь влаштуватися… Зрештою, не в цьому річ. Я ладен був і не таке терпіти заради неї. Та вона брала все це як належне. За стільки років — жодного разу не сказати звичайне “дякую”!

…Тепер розумію — обоє ми були добрі цяці. Вона поводилась так від злості, від безсилля. Відчувала — я не належу їй. Мені досить було довести протилежне. Рішуче, по-чоловічому…

І все-таки вона освідчилась першою. Їй не відмовиш у чуйності. Ясна річ, як страшенно важко тридцятитрьохрічному холостяку, анахорету-вченому сказати: “Будь моєю дружиною”, — на це здатна далеко не кожна жінка. Віка зробила за мене дев’ять кроків з потрібних десяти. І я злякався. Я знайшов безліч доказів “проти”, використавши й міщанські одкровення моєї матері.

Не скажу, що я свідомо ревнував її до цього колишнього спортсмена. Але така публічна демонстрація… Помста за мою слинявість? Поза всякими сумнівами… І все ж у ті хвилини я забув про все. Мені хотілося принизити її до краю. В мене руки свербіли від бажання наздогнати, вчепитися, скинути зі сходів…

Тобто насправді я б ніколи не вчинив нічого подібного. Так би усе й перетліло в мені. Але уявляв із вбивчою яскравістю. Ось так наздоганяю і…

Можливо, це бажання мене й на гору повело. Чи то заспокоїти себе намагався, чи ще більше роздратувати… Найжахливіші хвилини в моєму житті…

Цей… Костянтин схопив мене за руки, почав про щось белькотіти, пояснювати… Мені здається — я пройшов крізь нього, як крізь повітря.

…Я часто ходив розмовляти з нею. Навіть скаржитися. Вона для мене суто жіночого роду. Безлика шелестка богиня. Я перетнув галявину і став на коліна: і вона, як завжди, приголубила мене. Ніжний лоскіт лапок і вусиків по всьому тілу, така дружелюбність… Я плакав і сповідався. А потім, чомусь упевнений в її беззастережній підтримці й розумінні, подякував — і пішов. Я не міг повернутися в цей дім, для мене він був священним, тут минали мої найкращі години, тепер цей вівтар осквернили… Бродив лісом, читав уголос вірші, то проклинаючи Віру, то оплакуючи… злякався чогось, кинувся крізь хащі напролом, дістався до шосе. Мною володіла одна думка: повернутися до міста. Йшов узбіччям, доки не настав ранок. А назустріч… з сиреною, з мигалкою… міліцейські машини. Одна, друга. Потім пожежні — і знову міліція. Хіба я міг припустити…

Безглуздо гадати, що форміка зрозуміла мої слова й узялася помститися за кривду. Сталось інше. Феромони! Наше дихання, піт, сльози — це теж феромони. хімічні сигнали. Вони малюють точну картину стану людини. Ми настільки нездарні, що не вміємо читати послання власних залоз. А вона навчилася за роки спілкування зі мною. І я знав про це. Форміка прекрасно відчувала мої бажання, навіть ті, які й словами нелегко сказати. Забути про її надзвичайну сприйнятливість — ось у чому мій злочин! Вона торкалася до мене сотнями тисяч своїх спритних “клітин”, і в її свідомості складався образ. Годувальник у небезпеці. Він хоче, але не може впоратися з ворогом. Ворог у будинку. Годувальника треба врятувати. Не знаю — чи з дружніх міркувань, та вже напевно для того, щоб не залишитися без догляду й основного джерела прокорму… Я міг мовчати, — хімія мого організму волала: “Вбий!” І форміка виконала команду. З тією ґрунтовністю й ретельністю, які властиві мурашиним сім’ям.

…Адвокат пояснив: очевидно, мене буде виправдано — за відсутністю складу злочину. Можна засудити й покарати за навмисне вбивство… За вбивство через необережність… за співучасть, підбурювання, пособництво… Я — юридично чистий. Немає міри покарання за злочинні думки… за агресивність, що гніздиться десь у мозкових підвалах. Усе це так. Та що мені робити з собою, коли я знову й знову уявляю… як вони кусали її…

Я уявляю форміку, яка мовчки чекає вночі. А поряд, за тонкою стіною, — нас, збуджених, хмільних, нестямних у своїх дріб’язкових порахунках і претензіях одне до одного. Ми не повинні були допустити до цього, ми самі винні в усьому, що сталося.

Віко, бідолашна моя дівчинко, Віко!..”

Ніхто не бачив, як приземлився Прибулець. Лише старий Михайло, трясучи сухими кулачками, запально доводив, що він був єдиним свідком цієї події. Йому й не заперечували — просто не хотіли з ним зв’язуватися. Може, він таки перший угледів, але… Всі твердо знали: цей старий брехун навигадує сім верст до небес і все лісом. Одного разу він уже плів, ніби в 1054 році спостерігав спалах наднової зірки,[8] описаної ще в древніх китайських хроніках. Саме звідси, з цієї самої вулиці, стоячи на цьому самому місці!

З нього просто посміялися. Мале й старе відає: їхнє містечко засноване 1154 року, а тому не міг старий брехун бачити космічну катастрофу, живучи в містечку, якого не існувало.

Розлючений Михайло подер на грудях сорочку, обізвав усіх безмозкими баранами й пришелепкуватими. А потім поніс таке, що вуха в’янули: жінки хутенько забрали дітей і пішли геть, навіть чоловіки почервоніли, ніяково знизуючи плечима:

— Оце дає! От розійшовся!

Сам факт незвичайного довголіття старого нікого не дивував і сприймався, як щось нормальне, природне. У містечку звикли до чудес. Справді, найдревніші його мешканці пам’ятали Михайла вже старим.

Ще в дні їхньої юності сторож містечкового кладовища був таким, якого й зараз знають: вертким, рухливим, часто п’яним дідуганом, лице якого заросло шпакуватою борідкою.

А містечко Крутояри досить древнє. Місцеві жителі особливо пишалися тим, що воно згадується в прадавньому літописі. Багато хто цитував напам’ять: “Князь Юрій Безпрозванний, аби оселитися йому для виїзду на лови, повелів три хати спорудити. А проти злодіїв та іншого розбійного люду до тих хат охорону поставив”.

• Предыдущая
• 31/59
• Следующая