Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 19

• Предыдущая
• 19/62
• Следующая

На початку століття відбувся незвичайний міжнародний конкурс. Спеціальне жюрі дегустувало воду з сотень джерел різних країн, визначаючи, чия вода краща. Головний приз одержала вода з абхазького джерела Верхньоольгінського, що поблизу Гагри. Багата на корисні речовини, напрочуд чиста, завжди холодна — справжня жива вода. Та, виявляється, й інші річки, озера, джерела біля підніжжя Гагринського кряжа несуть не гіршу вологу. Напувають нею сади й поля на узбережжі, втамовують спрагу місцевих жителів та численних курортників. Є тут річки Жовеквара, Хашупси, Сандрипш, Холодна, Бзиб, біля яких з прадавніх часів оселялися гірські пастухи. Ще й тепер зустрічаються подекуди в долинах залишки давніх їхніх осель-ацангуарів.

А народжуються кришталевої чистоти води із звичайного снігу, що вкриває десятиметровою ковдрою Арабіку, з дощових потоків, котрі линуть на сірі карові розсипи масиву. Краплини, струмки просочуються крізь землю, спадають шахтами і печерами у надра масиву.

…Олександр Климчук (керівник карстолого-спелеологічного загону Інституту геологічних наук АН УРСР) і і Сергій Картишев приготувалися до тривалої роботи. Вони першими із штурмової групи прийшли до Угрюм-завалу. Звично почали розкачувати брилу, що закривала маленький отвір.

— Зачекай-но, спробую її ногою штовхнути. — Сергій з усієї сили натиснув на камінь. І той несподівано легко ковзнув униз. На мить хлопці завмерли од несподіванки: перед ними був чималий отвір, шлях відкрився. Угрюм-завал пропускав їх у глибини.

Десять метрів, двадцять, сорок, шістдесят, — від хвилювання тремтять коліна. Климчук з Картишевим ідуть усе далі вниз. Навіть бажання розмовляти немає.

— Все, досить на сьогодні. — Климчук втомлено зупиняється. — Давай нагору.

Як зустріли новину товариші — Сергій Левашов, Євген Кислицин і Сергій Гижко, — важко розповісти. Здається, того вечора і чай був смачнішим, ніж завжди, і вогонь теплішим. На землю з 700-го метра прірви полинула радісна звістка: Угрюм-завал переможено!

Але до того дня, коли хлопці нарешті відчули під ногами тверду породу, а не хитке каміння завалу, було ще далеко. Кілька невеличких завалів на шляху до основного русла підземного потоку розібрали, не маючи вже найменшого сумніву — шлях у глибінь відкритий, зупинити дослідників тепер ніщо не зможе. Адже подолали вже неймовірне — 95-метрової глибини завал. Такого ще не було ніколи.

Нарешті ось вона — справжня підземна річка, що вільно тече звивистим меандром. Обабіч — міцні стіни й склепіння, добре вимиті й відшліфовані тисячолітньою роботою, підземних вод.

— Ура-а-а! — гори охоче відгукнулися луною і почали перекочувати її перевалами. — Завал пройдено!

І треба ж такому трапитися, що саме в цю мить нікого немає поблизу. Руслан Куп — єдина людина в таборі на поверхні, черговий зв’язковий.

Ось цією звісткою і зустрів він біля перевалу наступну штурмову групу — Сергія Жаркова, Миколу Скотенка та Володимира Акойомова.

— Стій! Зачекай! — Машина, що підвозила хлопців, трохи загальмувала. — Невже справді?! — тепер усі їхні думки вже там, у глибинах Куйбишевської, де температура не досягає і двох градусів тепла, де постійна стопроцентна вологість і де за кілька днів вони продовжуватимуть штурм.

Хто в наш час може похвалитися, що був там, де ще не ступала людська нога? Все досліджено на планеті, все відкрито. А втім — не все.

Йти першим, та ще й на таких глибинах, під кам’яною товщею, — з чим можна порівняти це почуття? Як пояснити душевний стан, скажімо, Сергія Жаркова, котрий спускається у темряву колодязя невідомої глибини? Камінь летить п’ять секунд…

— Але ж п’ять секунд — це метрів 60–70, — хлопці дивляться на єдиного в їхній групі спеціаліста, гідрогеолога Олександра Горленка. — Хіба таке може бути?

— Вважається, що ні. У всякому разі не було ніколи. На такій глибині печери звичайно продовжуються вузькими ходами, дрібними колодязями.

— А камінь летить…

70 метрів по вертикалі. Та виміри були потім. А спочатку Жарков понад дві години спускався вниз. Розчищав колодязь від “живих” каменів, обережно роздивлявся навкруги. Другий, Микола Скотеико, рухатиметься вже значно швидше.

Жарков намагається висвітити карбідкою протилежну стіну колодязя. Не видно. Розгойдується на вірьовці маятником, щоб побачити далі. Марно. На плані печери, який складатимуть у Києві, це місце залишається позначеним пунктиром.

Вода, що стікає колодязем, заливає Сергія. Майнула думка: “Добре, що не пішли на день раніше, по “великій” воді. Зараз і то не дуже весело”.

Ліхтар вихоплює внизу гладеньку поверхню. Озеро? Цього, здається, не сподівались… Вода по пояс. Спробувати піднятись трохи вгору? Але під водою чіпляти захвати до вірьовки — не вийде. Пірнути в це озеро, чи що воно там таке, гумовий гідрокостюм та металеве спорядження не дозволить— перевертатиме догори ногами.

З Миколою, який, певне, вже хвилюється нагорі, домовилися про умовні сигнали. Один свисток — “піднімаюсь”, три — “спускайся до мене”. Інших сигналів не передбачено.

Хоч би знати, яка там глибина, чи далеко дно. А якщо пливти, то куди?

Сергій відчепив од пояса бачок з карбідом! Можна спробувати зміряти глибину шлангом. Бачок спустився на щось тверде. Скільки? Приблизно метр сімдесят. Ну, це ще можна пережити. Жарков полегшено зітхнув. І занурився у воду мало не з головою. Вода, щоправда, трохи (градусів на 20) холодніша, ніж у морі, але тут уже нічого не вдієш. Треба шукати — вплав чи бродом — берег.

Невдовзі він побачив чималу брилу. І Микола почув очікувані три свистки.

Коли вже все було позаду, хлопці нарешті роздивилися, що опинилися на дні величезного колодязя з досить симпатичним озером близько 15 метрів у діаметрі. Його наповнюють струмки й водоспади. Куди ж плине вода далі, незрозуміло.

Правда, під брилою, на якій стояли, швидко відшукали “вікно” і трохи нижче зустріли той самий підземний потік, тільки повноводіший.

Річка вела їх далі, звивалась, потроху спускаючись униз. Обабіч, повторюючи кожен її рух, вигинались стіни меандра. Чорні, ніби обпечені, з рідкими проблисками, що висвічувалися особливо яскраво, від маленьких язичків полум’я в їхніх карбідках. Уперше за споконвічне своє життя камінь побачив світло. Хоча це, мабуть, трохи сентиментально — надавати каменю властивостей живої істоти.

— Вертаймо. Карбіду не вистачить. І запасний ліхтар уже ледь жевріє. Хай хлопці теж по цілині погуляють.

Вони склали кам’яний тур, яким звичайно позначають шлях і спелеологи, і всі, хто подорожує в горах. Завтра сюди прийдуть Горленко з Акойомовим…

— Дивись, ось тут іще ніхто ніколи не ходив. — Горленко ступає на гладеньку гальку на березі підземної річки, і його слід викарбовується на дрібному камінні.

— А тут мій слід буде першим, — йде протилежним берегом Акойомов.

У них завдання специфічні — топографічна зйомка, обстеження порід, що утворюють печеру. Потім Сашко пояснить хлопцям: стіни меандра мають такий гнітючий темний колір тому, що піщаник, з якого вони складаються, дуже твердий, ніби спресований під величезним тиском. Явище це досить цікаве для геології. Взагалі науковцям є про що подумати. Куйбишевська поставила чимало питань. Ще раз підтвердила свою унікальність.

Наступна експедиція до Куйбишевської продовжить відлік підземних шляхів з позначки 970 метрів. А остання штурмова група експедиції “Арабіка-85” змушена виходити на поверхню. Закінчився карбід, вийшли запаси бензину й сухого спирту. Та й вірьовки зносилися, далі користуватися ними небезпечно. У тому отворі, перед яким зупинилися хлопці, страшенно реве вода. За її гуркотом не чути й падіння каменя, не можна полічити, скільки секунд він летить униз. Черговий двобій з печерою — наступного літа. До нього ретельно готуватимуться хлопці впродовж року. А зараз — час вертати ка землю.

Триста метрів підземними шляхами вгору, на захватах по вірьовці чи тросу— 17 годин для чотирьох добре тренованих хлопців.

• Предыдущая
• 19/62
• Следующая