Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 2

• Предыдущая
• 2/62
• Следующая

І ця замкнутість, відлюдькуватість, і уникання гострих розмов, суперечок, які стосуються чисто виробничих проблем, насторожували Бондаря; Але до кінця вивчити хранителя не мав часу-на посаді директора Іван Васильович пропрацював трохи більше року…

— Іване Васильовичу, добрий день…

Бондар підвів стомлені очі:

— Слухаю.

— Я власне… в мене… Хочу сказати, що нас лишилося четверо — ви, я, Сенченко і заввідділом зброї… Та ще вартовий.

— Виходить, не четверо, а п’ятеро, — невдоволено поправив Бондар. — Тож слухаю уважно.

— Я… Та-ак, засвідчити, що на роботі…

— Гаразд. Дякую.

— То що мені накажете?..

— Як завжди, — холодно відказав Бондар. — Музей працює, ніяких змін не передбачається…

З території Києво-Печерської лаври долинали команди військових, брязкіт зброї, іржання коней. Останніми днями нальоти фашистських круків на місто стали регулярними, як за розкладом, — вранці і ввечері в один і той же час. Судячи з усього, командування вермахту намагалося будь-що перешкодити ґрунтовній підготовці частин Червоної Армії та робітничих батальйонів до оборони столиці Радянської України.

І зенітники поспішно встановлювали гармати навіть тут, на лаврській території. Від Успенського собору долинав гамір — молоді бійці, безвусі, певне, вчорашні десятикласники, вчилися заряджати, наводити зенітки на ціль. Бо будь-якої хвилини в небі могли з’явитися хрестаті хижаки.

І йому хотілося вірити, що київський рубіж стане останнім для окупантів. Але ж зведення з фронтів поки що тривожні: важке становище склалося на всіх напрямах, а надто на західному, ворог рветься до серця Батьківщини — Москви.

Нарешті Бондар добився свого: у військкоматі офіцер помахав над документами ручкою і, на мить завагавшись, написав: “До діючої”. Та ще поставив дату відправлення і навскіс черконув свій нерозбірливий підпис.

Отже, сьомого липня, сьогодні — четверте. Куди заведе його доля, Бондар не відав. Його повідомили: збір у Броварах, а звідти, очевидно, перекинуть сформований підрозділ туди, де зараз важко, де виснажливі бої, де вкрай необхідно утримати стратегічно важливий район.

Сьогодні він, директор музею, втиснутий у суворі часові рамки, мусить зняти з себе відповідальність за збереження експонатів. Покинути цінні історичні пам’ятки напризволяще, віддати їх у руки фашистів — злочин, який нічим і ніколи не спокутувати.

І ця думка підхльостувала: треба діяти, негайно діяти. Зосталося всього два дні.

Ще раз, вкотре вже, зателефонував “нагору”. Як і напередодні, начальник витримував свою позицію:

— Кажу вам: до нас не надійшло ніяких вказівок.

— То, може, їх уже й не буде? Не до того. Давайте на себе візьмемо, — розпачливо благав Бондар, сподіваючись на кращий вихід. — Через два дні мені на фронт.

— Я-а-а? На себе? Ніколи! Ви, товаришу директор, зариваєтесь.

— Та ви ж…

— Що-о, що-о? — шаленів начальник. — Дотягли — розхльобуйте! На себе беріть усю вину. А мене, прошу, не втягуйте, не вийде! І як собі хочете: золото мусить бути збережене. До грама-а!

Телефонна розмова — не документ. З такою ж певністю начальник заперечить: вигадка чистої води. Більше того, звинуватить його, Бондаря, в непорядності, а то й бездіяльності. Після цих телефонних розмов від нього всього чекати можна.

Бондар нарешті усвідомив: відповідальності за музейні експонати йому з себе не зняти. Відгримить війна, вгамується лихоліття; тоді запитають у нього: “А де коштовності? Ти, Бондар, був директором і мав будь-що подбати про них, врятувати”.

“Золото, коштовності треба зібрати докупи”, — промайнула думка. Він іще не знав, чому про це подумав — план лише народжувався…

Зайшов до відділу старожитностей і почав з порога:

— Треба відправляти золото, особливо цінні експонати. У вас три кілограми.

— Такі коштовності — і на кілограми? — від несподіванки хранитель аж підвівся.

— Доводиться, — відрізав директор і тим самим відбив у хранителя бажання сперечатися. — Візьміть розписку.

У своєму кабінеті Бондар оформив документи, за якими мав право вилучити з усіх відділів експонати із золота. І щоб вагоміше звучали його аргументи, додав:

— Є вказівка згори!

Звідки згори і якого характеру та вказівка — не уточнював.

Співробітники музею читали розписки і мовчали. Вони не поспішали висловити свою думку. З одного боку, директор вимагає, з іншого — експонати із золота, коштовності, монети різних часів, зібрані в музеї, перебували на особливому обліку.

— Йдіть-но, Іване Якимовичу, до відділу, приготуйте експонати. — Бондар розгорнув рогожовий лантух, зумисне прихоплений із собою: будь-які розмови зайві — промовляв його вигляд…

У своєму кабінеті обережно висипав на стіл зібрані експонати: сайгаки, браслети, намиста, каблучки, діадеми, колти, сліпучо-яскраві вази, сотні монет. Бондарю здалося, що світло дня раптом сконденсувалось у золоті. Дивина! Знав, що в музеї багато унікальних виробів видатних ювелірів різних епох і держав — Візантії, Древнього Риму, Київської Русі. Але вперше побачив їх, зібрані тут, на столі. І видовище вражало.

Якщо це величезне багатство — в нечесні руки? І Бондар боязко оглянувся, ніби хтось нишком підкрадався, щоб заволодіти коштовностями. Для певності підійшов до дверей— вони були на замку — і на всякий випадок смикнув за ручку.

Задумавши врятувати коштовності, Бондар вирішив діяти сам. Ситуація, справді, не проста, і тому треба тримати в таємниці свій задум.

Іван Васильович глянув на годинник — за чверть десята. Щоранку о десятій з лаври від’їжджає вантажівка з двома бійцями в кузові і офіцером у кабіні. А коли попроситися до них? В обличчя його знають. Врешті можна й сказати, хто він такий. Дозволять під’їхати до центру міста.

Діставши з нижньої шухляди стола брезентову, як рукав сорочки, торбину із металевими планками вгорі (в ній до музею привозили старовинні монети), обережно поклав туди коштовності. Потім на спід рогожового лантуха насипав трохи картоплі, зумисне прихопленої з дому, і вмостив брезентову торбину. Тепер його важко вирізнити з-поміж біженців, яких у Києві в ці дні особливо завізно.

Зачиняючи за собою вхідні двері музею, про себе вдоволено відзначив: у коридорі його ніхто не бачив. Значить, уник. не небажаних розмов. Коли треба, відповість: приїхали представники влади й забрали коштовності для евакуації на схід.

До вантажівки Іван Васильович дійшов непомітно. Зенітники вже сиділи в кузові.

— До міста хочете? — білозубо усміхнувся молодий боєць.

— Вгадали, — пожвавішав Бондар, — хоч би до Кловського спуску.

— До Кловського… Давайте свою картоплю і запитайте в лейтенанта — він у нас старший.

— Ні-ні, — злякано позирив на зенітників. — Не турбуйтесь, я…

Тієї ж миті дверцята кабіни відчинились і на підніжку однією ногою став лейтенант.

— Ви там угамуйтеся! — гукнув весело. І до Бондаря: — Сідайте швидше, запізнюємось.

Від Кловського спуску до банку — кілометра півтора, але той шлях видався Іванові Васильовичу чи не найдовшим і найважчим, який йому доводилося долати в житті. Закинувши за плечі лантух, відчув: з такою ношею далеко не дійдеш. Справді-бо, тільки золотих експонатів понад півпуда!

Він розумів: то не вага тисне, а величезна відповідальність. Час зараз непевний, тривожний. Бондар намагався не оглядатися, ступав по бруківці, а йому здавалося, що тупцяє на одному місці. Ноги підломлювались, дерев’яніли. Він раз по раз витирав лівою долонею піт з чола, надсадно дихав.

Коли зайшов до порожньої зали банку, то полегшено зітхнув і обережно звалив з плеча лантух, поставив на лаву. Тут було незвично тихо, навіть чути, як у шибку б’ється муха. Аж дивно: до війни в банку весь день вирував людський потік. Нічого, прикинув, це добре, що сьогодні безлюддя. Дістався без пригод, тепер здам коштовності — і квит. Радісна усмішка осяяла його обличчя.

• Предыдущая
• 2/62
• Следующая