Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 29

• Предыдущая
• 29/62
• Следующая

Досвідчений літератор, П. П. Семенов знав, що словом не завжди все можна змалювати, і на ювілеї співця природи висловив чудову думку про зображення на полотні всіх характерних ландшафтів нашої країни: “Цього урочистого для вельмишановного ювіляра дня мені залишається від імені моїх колег передати йому наш гарячий привіт і висловити побажання, щоб він прожив довгі роки доти, доки всі типи природи обширної російської землі будуть відтворені російськими художниками з таким же талантом і з такою ж самобутністю, з якими зображає Іван Костянтинович хвилі і береги Російського моря наших літописів”.

Так могла говорити лише людина тонкого художнього смаку.

Російська Академія мистецтв високо оцінила діяльність П. П. Семенова як видатного колекціонера і знавця живопису— 1874 року він був обраний її почесним членом. Усі свої зібрання (719 картин і понад 3 тисячі гравюр та офортів майстрів різних країн) вчений передав Ермітажу та Московському музею образотворчого мистецтва, де вони експонуються і нині.

Високим авторитетом користувався російський вчений на міжнародній науковій арені. Він був почесним членом 53 російських і зарубіжних наукових закладів, дійсним членом 12 і членом-кореспондентом 8 наукових, здебільшого зарубіжних, товариств. Скромний від природи, Петро Петрович не слабував на марнославство. І все ж щиро радів з того, як поціновувалися його заслуги, переадресуючи їх на адресу вітчизняної науки.

1900 року Берлінське географічне товариство присудило йому медаль Карла Ріттера. Того самого Ріттера, багатотомник (“Землезнавство Азії”) якого переклав Семенов, створивши, по суті, нову оригінальну наукову працю. За статусом ця медаль була срібною. Зважаючи на великі заслуги російського колеги, німецькі вчені зробили єдиний виняток — вилили для нього золоту медаль. Коли Петро Петрович довідався про це, жартома зауважив:

— Добре було б з цього зливка вилити сто медалей. Претенденти на них знайшлися б…

Потім, уже серйозно, додав:

— А взагалі не вистачило б ніякого золота, щоб гідно поцінувати подвиг наших мужів науки на славу рідної батьківщини.

Природа щедро наділила П. П. Семенова не лише багатьма талантами, але й чудовими душевними якостями. Він був людиною великого серця — гуманним, безкорисливим, винятково чуйним. “А який великий інтерес становила бесіда з ним! — згадував перший президент Географічного товариства СРСР Ю. М. Шокальський. — Глибина і різноманітність інтересів, влучні зауваження і вельми цікаві приклади з його багатої життєвої практики — все це робило розмову з ним надзвичайно цікавою. А яке вміння розібратися в скрутній ситуації і порадити найкращий шлях! І все це ніби жартома, легко, привітно і зі щирою доброзичливістю”.

Ще в січні 1914 року Петро Петрович почував себе бадьорим і здоровим. А 26 лютого його не стало. Вченому йшов тоді 88-й рік…

На позачергових зборах Російського ентомологічного товариства, присвячених пам’яті великого вченого, пролунали проникливі слова: “Хай же збережеться пам’ять про нього на багато віків і хай стане він яскравою провідною зіркою нам усім і нашим нащадкам, як рідкісний взірець людини, яка зуміла плідно прожити своє довге життя, яка не злегковажила жодним з відпущених їй талантів людини, яка багато й успішно попрацювала для блага всіх людеи і їхнього прогресу!”

Стоїть у старовинному російському селі Урусово на березі річки Ранови, великий дерев’яний будинок. Це музей-садиба “Рязанка”. Тут народився і провів дитячі роки підкорювач Тянь-Шаню.

Височить на західному березі озера Іссик-Куль величний постамент. Це-пам’ятник подвижнику, який починав звідси свої походи до вершин Тянь-Шаню

Все йшло як годиться. До вершини лишалось якихось кількадесят метрів: вийти з оцієї западини, і її навислий над ущелиною могутній лоб відкриється просто перед очима. З останнього виступу він бачив її вже зовсім зблизька — ту вершину, яку звідси, з цього майже прямовисного схилу, досі вважали недосяжною. Мине зовсім небагато часу, і ця стіна скориться йому. Отам, трохи вище, на крутому скелястому лобі, він закріпить прапорець. Не на вершині, бо ж туди вже ступали не тільки досвідчені альпіністи, але, траплялося, і початкуючі. Саме тут, звідки на неї ще ніхто не сходив. Та, врешті, якби йому навіть не повірили, яке це має значення? Головне те, що знатиме він: йому вдалося подолати досі нездоланне, а разом з ним перемогти щось у собі. А може, і не тільки в собі. Ще і в тому, хто, побачивши це урвище, повірить у його перемогу й надихнеться нею.

Він перевів подих і взявся забивати у тріщину страхувальний гачок. Так, тут повинен витримати! Скелеруб легко ковзав у долоні: він умів бити не розмахуючись. Для справжнього альпініста — звичне діло, а от забивати гачок без рук, тримаючи скелеруб… зубами, міг тільки він.

— Віртуоз! — жартували хлопці, таки трохи заздрячи йому. — Та тобі в цирку виступати з таким номером. Продаємо назву: “Зубовне сходження”… Ні, краще “Альпійський дятел”. Але для альпініста такі номери ні до чого…

— Може, й так, — погоджувався він. — Тільки якби сходили, наприклад, босоніж, я спробував би навчити і ноги тій роботі, яку ми виконуємо руками. У своєму ділі треба вміти навіть неможливе. Принаймні прагнути до цього.

Гачок повільно заходив у тріщину. Нічого, поспішати нікуди. Поспіх у їхній справі може виявитись, як помилка у саперів, останнім.

Раптом йому здалося, що з-за вершини хтось сипнув жмут тьмаво-зелених променів. Він підвів голову і відсахнувся; прямо перед ним, здавалося, зовсім поряд зависла якась дивна велетенська зірка, його немов прошило струмом; нараз почувся легенький тріск, щось хруснуло, зашур хотіло… Він устиг зрозуміти, що зірвався і падає, але моменту падіння не відчув. Ніби якась невидима сила загальмувала його, затримала якраз на виході з западини. Тіло стало нечутним й невагомим. Навіть розсічена щойно щока не щеміла.

“Зірвався?” — зненацька простугонів над ним (чи у ньому?) чийсь глухуватий, немов проціджений через вібратор, байдужий голос: ні співчуття, ні зловтіхи.

“Здається”, — він подумки мимоволі відгукнувся на те запитання.

“Так воно і є, а не здається, — спокійно констатував той же голос. — Назви мету свого сходження: пошук цінних металів, наукове відкриття… Що понесло тебе сюди, яка потреба?”

“Вершина”, — знову підсвідомо підкорився він голосові.

“Не розумію. Там є таке, що становить практичний інтерес?”

“Просто вершина, сходження”.

“Але ж це нерозумно. До неї можна дістатися без ніяких зусиль на гелікоптері або ж піднятися протилежним схилом. Там значно легше, безпечніше, там багато уже пройшло”.

“Тим-то й воно, що багато. Тут же — ще ніхто не проходив… до мене”.

“А сенс? Що відкриєш ти для суспільства, окрім хіба ще одного доказу існування закону земного тяжіння, своїм падінням, — без тіні іронії пробубонів голос. — Врешті, не будемо про суспільство: тобі самому що дало б це сходження? Може, славу переможця, лаври першопрохідця? Але ж тут навіть не було б свідків твого тріумфу, тебе тут ніхто не бачить”.

“Я бачу себе, я! — мало не вигукнув він уголос. — І цього мене побачить той, перед ким колись постануть інші недосяжні верхів’я — не в горах, у житті, і якщо людина знатиме, що хтось же таки скоряє не підкорене раніше, вона сама цього прагнутиме. Так ідуть уперед. Скрізь. У всьому”.

“Але ж не лобом до землі, як ти зараз полетиш”, — насмішка, яка, здавалося, прозвучала в голосі, ніби відкрила малу шпаринку, що нею поволі почало стікати з нього заціпеніння.

“Я, здається, ще не падаю”.

“Не падаєш, бо тебе поки що тримає мій антигравітатор. Зараз ми вимкнемо його, і ти продовжуватимеш падіння за всіма законами земного тяжіння”.

• Предыдущая
• 29/62
• Следующая