Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 31

• Предыдущая
• 31/62
• Следующая

— Прекрасно! — задоволено відзначив він. За ним поженеться цей террамобіль, що й треба було довести.

І Віт поповз назад. Там, де мур доходив найближчої до його лабораторії вулиці, він зупинився. Перелетіти б оцю віддаль! Але ж він не птах. На жаль!

Віт стрибнув якомога далі від стіни і щодуху кинувся бігти. Повертаючи за ріг, краєчком ока встиг помітити, що “його” террамобіль не поворухнувся. Значить, до нього мчить інший, ближчий. Чи, може, здалося? Втім, так чи інак, роздумувати ніколи: якийсь та женеться…

Він побачив переслідувача за кілька метрів од під’їзду. Ледь опустивши заовалений бампер, террамобіль, немов однороге чудовисько, мчав з бокової вулиці. — А, будь, що буде, — майнула думка, — однак повертати пізно!

Перед самісіньким під’їздом чудовисько ледь не настигло його, але удар прийняли на себе двері, що автоматично зачинилися у нього за спиною.

Віт витер спітніле чи то від бігу, чи від хвилювання чоло і стомлено прихилився до стіни. Так і пацієнтом лікарів недовго стати: серце заледве не вискочить з грудей. Що то значить відсутність фізичних навантажень: ніякі гіпнотренінги не спроможні їх замінити. Він постояв кілька секунд, аби заспокоїтись. Відтак зайшов до лабораторії. Списаний робот, перемонтований ним недавно, весело заблимав до нього різнокольоровими вогниками, освітивши акуратно складені деталі, заготовки, інструменти. А он і його юнацька забавка — крилоліт. Як би він згодився хвилину тому отам, на вулиці!

Віт підійшов до шафи, де висів його забутий винахід — біохімічний рефлектор, якусь мить помилувався ним, ніби пригадуючи своє дитинство, обережно погладив прохолодний метал.

— Ну, друже, виручай!

У блискучих обладунках, наче рицар з прадавнього роману, він ішов до виходу. Двері відчинилися перед ним; террамобіль, його вірна сторожа (а за ким би він подався, якщо на вулицю зараз ніхто носа не поткне!), заворушився і… проскочивши повз Віта, знову осів на асфальт, завмерши. Вони таки відключаються, подумав Віт. Добре було б, щоб оцей, перевірений, супроводжував його аж до Центру: є відомості, що не всі террамобілі розцентровані. А як його вгадаєш, де який? Раптом нарвешся на один із “нормальних” і замість того, щоб змістити його, навернеш якраз на себе. Може, таки не відпускати “свого”, переходячи коротенькі відтинки? Таж ніколи, треба поспішати.

Він ішов німими вулицями, і террамобілі бігли йому назустріч, наздоганяли його і завмирали за кілька сантиметрів збоку, щоб по хвилині знову навперемінки безшелесно гнатися за ним…

Ще за дня його хилило на сон, а вночі прийшло безсоння. У скронях важко пульсувала кров, тіло судомило.

Він занедужав давно, після звичайного міжпланетного польоту. Лікарі дійшли висновку — непридатний для Космофлоту. Він сприйняв цей вирок майже байдуже — хвороба на той час доволі виснажила його.

Десинхроноз. Розлад біологічного годинника. Його зазнавали навіть при міжконтинентальних перельотах, особливо коли летіти з заходу на схід.

При гострій формі людина одужувала за кілька днів без будь-якої допомоги. Професійні космонавти, як правило, скрізь жили за корабельним часом і особливих незручностей не відчували.

Відколи перестав літати, напади стали нечастими, але гострими, як сьогодні. Лікування — намарне. Винятковий випадок. Зверніться до генетиків. Порушено генокод, зміщено генотипи і тому подібне. Його предки переїхали з Північної Америки до Японії хтозна-коли. Тоді, напевне, і науки такої не існувало — генетики. Ні, здається, вже була.

Знаючи про медичний нагляд, він однак чкурнув із Землі. Мандрував, доки не зачепився за Цирк. Планета розваг! Але справи тут ішли кепсько. Він запропонував новий атракціон. Точніше, поламав старий — “машину часу”.

Тепер на одному з віражів у довгому тунелі відвідувач вивалювався з крісла. Перестрашений, підіймався у цілковитій темряві. Обмацував простір довкола. Біополе сильно зростало від нервового напруження. І тоді — фото на пам’ять! Спеціальний апарат знімав немовби в трьох планах: постать, вогонь біополя і тінь. Остання виходила особливо цікавою, начебто жила своїм окремим життям. Ніч наповзала гарячою прозорою задухою. Вона завжди утруднювала дихання, заганяла у важкий транс, схожий на кошмарний сон.

Він давно зауважив — чим більше зусиль витрачає, щоб позбутися дошкульних і незрозумілих видінь, тим важче їх спекатися.

Страх перед безсонням і переживання минулого дня мирно співіснували, викликаючи спогади про те, чого ніколи з ним не траплялось.

Він примирився. Удар долі, як казали в давнину.

Що порівняно з ним удар, якого завдав йому один з отетерілих відвідувачів, котрому він, завчено всміхаючись, хотів вручити фото. Упав навзнак — непритомний, із розбитим у кров обличчям і зламаною щелепою. Боявся, що калікою стане. Та лікарям такі травми — за іграшку. Не минуло й доби, як усе загоїлося.

З цього приводу прибув слідчий. Що поясниш йому?

Світанок окреслив на стіні його невиразну тінь. Зітхнув і підбадьорливо помахав їй рукою.

Слідчий сидів за чорним полірованим столом, схилившись над чистим аркушем.

Найпростіше було б вважати, що Пілот, який завдав удару, просто зірвався після тривалих польотів. Тоді б психотехніки дістали повне право вжити детектор намірів. А далі все вирішував би суд. Підслуховування думок здорових людей заборонялося.

Що спричинило конфлікт між Пілотом та Циркачем? У Космофлоті вони не могли зустрічатися — перевірено. Кинув ручку на стіл, устав. Пройшовся кімнатою.

Якщо так? їх звела разом ситуація. В момент збурення психологічної напруги між характерами, сформованими різними життєвими обставинами, стався своєрідний розряд. Його іскра вдарила у Циркача. Отже, психічна напруга Пілота, врівноваженої, здорової людини, у кілька разів перевищувала психополе напнутого, мов струна, невротика?

Слідчий узяв зі столу коротку бамбукову паличку. Один з її розщеплених кінців тримав дві фігурки, вирізані з чорного лакованого картону. Важко було зрозуміти, кого вони зображають, Лише коли тінь від них падала на стіну, ставало видно, що одна — людина в химерному просторому одязі, а інша — страшнуватий казковий чорт.

Він поворушив іграшку, і по стіні побігли тіні. Чорна хвиля виплеснулася звідкись, накрила людину. Раптом — на секунду — стала вогненною. Коли відринула, натомість з’явився чорт, як і годиться, з ріжками і хвостом. Звідки червоний колір хвилі, подивувався ще раз слідчий. Інтерференція, певне. Лак із секретом. Вміли робити колись. Іграшка театру тіней належала Пілотові.

— Навіщо вона вам? — м’яко запитав слідчий. — Річ рідкісна. Ще зламаєте або загубите при перельотах…

— Виключено. Родинний талісман. Передається з покоління в покоління вже багато років. За сімейним переказом, колись він має звірити комусь небувалу таємницю. Маленька вистава — закодована інформація.

— А ті, хто знав ключ?

— Загинули. Під час останньої війни.

Пауза.

— Гаразд, — сказав слідчий. — Повернімося до вашої розповіді. Точніше — до суперечностей у ній. Ви твердите, що оборонялись. Але вдарили першим. Порушили порядок на планеті розваг — злочин класу “Б”, хоча позаду у вас бездоганний стаж.

— Усе вірно. Те, що трапилося, — збіг обставин.

— Тобто? Ви можете пояснити детальніше?

— Ні. Я відчуваю. Слідчий розвів руками.

— Це не аргумент. Переконайте мене — на підставі фактів! Я не вважаю вас злочинцем чи психічно неврівноваженим. Але найбезглуздіша ситуація завжди має реальне підґрунтя. Не буває безпідставних вчинків. Я знаю, що ви — майстер рукопашного бою. І вас щось могло налякати?

• Предыдущая
• 31/62
• Следующая