Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 34

• Предыдущая
• 34/62
• Следующая

Але Славко вже зайшов у піну прибою. Віддалік розтинав хвилі акулячий плавник. Та Славко його, мабуть, не помічав, бо поволі заходив у воду. Я щодуху пробіг ще метрів двісті. Славко тим часом зайшов у воду по коліна. Склавши долоні рупором, я знову закричав. Цього разу він, здається, почув. Підняв голову і, мов обпечений, кинувся до берега.

Може, це й негарно, а тільки завзяття, з яким цей незворушний скептик давав драла, викликало у мене зловтішну посмішку, щоправда, вона розтанула, ледь-но я побачив біле, немов крейда, обличчя колеги.

— Ху, — видихнув він, — невже акула? Звідки на Каспії такі велетенські акули? Чи, може, ми на узбережжі якогось із океанів?

Він поспішливо натягав на мокре тіло витерті на колінах джинси.

З подивом я спостерігав, як швидко опановує себе цей хлопець. На обличчі в нього знову незворушний вираз, очі іронічно примружились.

— Мабуть, якийсь акулячий розплідник, — висловив він свій здогад, уникаючи дивитись на мене. — Печінка акули багата на вітамін А.

…Учителю, коли пишуться ці рядки, на небі висвічують зорі. Ми з Марією довго сиділи біля печери, притулившись спинами до теплого каменю, і милувалися таємничим мерехтінням у темно-синій безодні. Марія дивувалася незвичним розташуванням сузір’їв, моїм оповідям, а я радів з її подиву.

Дедалі переконуюся, що вона — добра дівчина: адже не може бути поганою людина, яка не розучилася дивуватись і брати до серця чужий клопіт. Зараз вона спить, згорнувшись калачиком, а я сиджу поряд і при світлі ліхтарика пишу. Це вже остання ніч у пермі, і я поспішаю занотувати найважливіші події, що сталися з нами.

Запах листя і диму, яким усе ще тхнуть стіни печери, тихе дихання близької людини вселяють почуття спокою. От лишень з голови не виходить, що Пойда з Мурченком уже відкрито зазіхають на лабораторію і, отже, у Вас з’явився зайвий клопіт. Марія розповідала, що вони Вас навіть шантажували, мовляв: як не оддаси добровільно, ми виступимо з пропозицією закрити палеонтологічну тематику взагалі як таку, що не на часі. Їхню настирливість можна пояснити одним — вони дізналися якимось чином про мій винахід. Хай їм грець — тим пойдам! Будемо вважати цих людців рудиментом, витратами еволюції… Перш ніж лягти, я вийшов, щоб востаннє помилуватися синявою пермської ночі. Тишу вряди-годи порушував шепіт сонної хвилі. У темно-синій безодні плавала золота сережка, і її медвяне світло тремтливо лягало на море, пісок і бескеття. Я підійшов до води і, підвернувши холоші штанів, забрів по коліна в воду. І тут почув дивний звук, який, здавалося, линув з неба. Той звук нагадував бриніння струни контрабаса, народжувався з тиші і в ній розчинявся. Я постояв якийсь час, прислухаючись, та звук не повторився. “Мабуть, примарилося”, — подумав і вернувся до печери. Та про всяк випадок завалив отвір брилою. Засинав з думкою, що завтра, перед дорогою, зафотографую все, що може проілюструвати описане в цьому зошиті…

Мене розбудила Марія. Вона тулилася до мене і вся тремтіла.

— Там щось виє, — прошепотіла на вухо.

Здавалось, я тільки-но заснув, а знадвору вже пробивалося денне світло. Було тихо. Та по хвилі справді долинуло якесь завивання. Воно згасло і знову повторилося. І тут я дотямив: кричав іностранцевій… Учителю, тільки такий легковажний чоловік, як я, міг не передбачити, що звірі рано чи пізно повернуться до водойми. Втім, здогад у мене такий був, але сподівався, що те станеться вже без нас.

— Зараз побачимо, що там відбувається, — сказав я спокійно, хоча від згадки про тих потвор мені стало не по собі.

Мої слова заглушило могутнє ревіння. Марія зблідла. Мені теж сипнуло морозом поза спину. Якщо комахи вибралися з тієї пастки, то що завадить зробити це великій тварині?

— Усе, громадяни відвідувачі, — сказав я. — Звіринець зачиняється. Гайда звідси…

Мезой, Тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів.

Дорогий Мирославе Петровичу!

Ці рядки, як і деякі з попередніх, пишуться уже в тріасі. Насамперед хочу поділитися з Вами своїми побоюваннями. Усім нам не дістатися до антропогену одним рейсом. Енергії реактора вистачило б, якби не робили жодної зупинки. На жаль, я звернув на це увагу тільки зараз, у тріасі. Коли б таке спало мені на думку в пермі, я вчинив би інакше. А тепер доведеться одного з нас відправити додому по новий блок живлення”.

У тиші інститутського подвір’я пролунало рипіння незмащених завіс. Чумак звів погляд від щоденника і побачив Пойду. Його постать у темно-сірому костюмі розчинялася в ранкових сутінках, тільки й виділялись незаймано білий комірець, такі ж манжети і чорний “аташе” в руці. Здавалося, в дверях стоїть людина-невидимець. Так і не переступивши порога, Пойда повернувся і вийшов, супроводжений жалібним вищанням дверей. “Треба б змастити завіси…” — подумав Чумак, хоча це його найменше обходило. Він прихопив з собою щоденник Заміховського і, зачинивши двері, поспішив до свого сектора… Щойно Чумак узявся за клямку, озвався телефон. Дзвонив Славко.

— Мирославе Петровичу! — він навіть не привітався. — Домовляйтеся про блок живлення. За півгодини я буду в інституті, і ми замінимо старий…

— Де зараз Марія і Заміховський?

— Потім поясню. Не гайте часу…

— Гаразд, — сказав Чумак і поклав трубку.

Завжди врівноважений голос Славка цього разу повнився тривогою. У самого Чумака було ще більше причин для хвилювання. Адже Мурченко з Пойдою умовили адміністрацію передати їм лабораторію Заміховського. Це мало статися після повернення експедиції. Отже, треба було, щоб лабораторія, яка з’явилася в подвір’ї, негайно зникла. Адже Пойда бачив її сьогодні на власні очі.

Раптом Чумакові стало нічим дихати. Здавалося, в кабінеті забракло повітря. Він ступив до вікна і розчахнув його навстіж. Та водночас із ранковою вільготою на нього хлюпнула нова хвиля тривоги: через двір до лабораторії прямував Пойда. Він, мабуть, чаївся десь у коридорі, бо мав у руках той самий “аташе”. Ось він, озирнувшись, зник у лабораторії. Тільки зараз Чумак усвідомив, що не замкнув двері. Перед очима на мить виник пульт управління хрономобілем з червоною клавішею “в дорогу”. Він стрімголов поспішив з кабінету. Від того, наскільки швидко він опиниться в лабораторії, залежало життя трьох людей. Адже якщо Пойда випадково натисне на червону клавішу… Чумак уже біг коридором до вхідних дверей, коли відчув знайомий стан: простір неначе загус довкола нього.

Славко застав Чумака у пустому дворі. Вони якусь мить дивилися один на одного: Чумак — винувато і з відчаєм, Славко — спантеличено і з докором.

— Я забув замкнути двері, — тихо проказав учений.

З дня останньої їхньої зустрічі він, здавалося, поменшав на зріст, щоки запали, лице стало сірим.

Вони довго мовчали, втупившись у місце, де недавно стояла “машина” Заміховського.

— Гадаю, на рейс назад без пасажирів пального все ж вистачить, — обізвався небавом Славко.

— Друже, виручай, — зателефонував мені приятель, капітан міліції. — Тут одна справа, ніяк не розплутаю… З комп’ютерами пов’язана. Приїзди, дуже прошу. Садова, двадцять три…

Я облишив досліди, швидко зібрався. Садова… Кілька років поспіль їздив цією дорогою. Ось магазин промтоварів, кінотеатр, а це — старий будинок. Хм… не знесли ще й досі! А он там… Боже мій! Я ж тут працював!

Це було конструкторське бюро при великому виробничому об’єднанні. Тоді ним керував Петро Сидорович Хазен. Йому ледь перейшло за тридцять, а вже мав багато праць, винаходів, успішно захистив дисертацію. Чудовий математик, шахіст, спортсмен, він умів надихнути співробітників новими ідеями. Особливо запам’яталось, як розробляли своїм відділом ситуаційну кімнату…

Наш завідуючий відділом Андросін захопився цією справою не на жарт, та й усі ми — тоді молоді, сповнені романтики й охочі до ризику.

Та згодом я перейшов до іншої організації, “на підвищення”. Чи вдалося здійснити задумане? І як там ведеться Хазенові в його ситуаційній кімнаті?

• Предыдущая
• 34/62
• Следующая