Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 40

• Предыдущая
• 40/62
• Следующая

— То хто я нарешті? Хто? Лусон, Саут чи ще хтось?

— Заспокойся, — голос Гаскара став твердим. — Ти абсолютно здоровий. Але повторюю: найперше нам потрібно індивідуалізувати пацієнта. В більшості випадків це стає опорою у пошуках власного “я”.

— Що це за брат об’явився? — видихнув Лусон,

— Ми звернулися до всіх громадян Рести…

— І коли ж він зголосився?..

— У мене таке враження, що ти не хочеш зустрічатися з ним?

— Ні.

У Лусона знову з’явилося відчуття, що за ним хтось потай стежить.

— Брат твердить, що ти з району Віланд, сектор Амон. Це тобі щось говорить?

— Нічогісінько. Мене звуть Лусон. Я почуваю себе Лусоном і ніким більше.

— Твій брат Сол каже, ніби ти хотів здійснити мандрівку в район Флор.

— Я не знаю ніякого брата. Я хотів би побувати в районі Флор. На тому місці…

— Що ж, Ола тебе проведе.

Час у домі Оли промайнув непомітно. Лусон здобував інформацію з відеобібліотеки Оли. Понад сто відеокристалів різного кольору. Історія Рести від найдавніших часів конденсувалась у кубиках світло-рожевого кольору, соціологія — в яскраво-зелених, економіка — в голубих.

Він вставляв ці кристали в проектор і перед ним оживав світ Рести. Повна ілюзія реальності: незнайомі запахи, подих вітру, шелест трави.

Якось Лусон випадково став свідком дивної розмови, яку Ола вела з Гаскаром по внутрішній лінії.

“…Особливих змін поки що не бачу… Так. Знайомиться з інформацією про Ресту. Спочатку був емоційний сплеск. Ні, психофізіологічні флуктуації в межах норми, але враження таке, що афазія або зачепила найглибші ділянки мозку, котрі звичайно формуються в період дитинства, або… Так, можливо, ти й справді маєш рацію… Можливо… Не знаю… В такому разі доведеться вдатися до запасного варіанту. Так…”

Запасний варіант… Який запасний варіант?

Знову виникло вже знайоме відчуття: хтось іде слідом, розшукує його, прагне вступити в контакт, але щось заважає.

Його поступово готували до зустрічі з Рестою. Це він розумів. Та одночасно готували ще до чогось.

Після випадково підслуханої розмови Лусон намагався проаналізувати попереднє спілкування з Гаскаром та Олою. І все більше схилявся до думки, що прикута до нього увага — не просто турбота про здоров’я потерпілого. Що стало причиною шоку, амнезії? Чи й справді все було так, як йому пояснюють? Інтуїтивно відчував, що його сумніви небезпідставні. Так він дійшов висновку, що навколо нього діється щось незрозуміле…

Досі Лусон автоматично всотував сконцентровану у відеокристалах інформацію про Ресту. Його мозок лише накопичував відомості, не роблячи спроб аналізувати бачене. Тепер він намагався відшукати в нагромадженій інформації бодай найменшу зачіпку, котра б допомогла знайти відповідь на питання, що непокоїли.

Знову роздумував про дивовижний світ Рести. Напрочуд раціональна, безвідмовно функціонуюча мережа осередків — елементарних комірок цивілізації планети, розрахованих на дві — п’ять тисяч мешканців. Ці багатоканальні, багатоцільові та широкофункціональні штучні споруди, котрі якнайкраще вписувались у природний ландшафт, являли собою точні моделі біо— та екосистем Рести. Осередки ні на мить не припиняли своєї самоорганізовуючої діяльності, видозмінюючись у функціонально оптимальні форми.

Міста-квіти, міста-дерева, міста-черепашки. Винятково мобільні за рахунок широкої мережі засобів обміну інформацією та пересування, включаючи миттєву телепортацію індивідуумів у будь-яку точку планети. Саме це обумовило низький ступінь урбанізації. Система осередків, за винятком кількох десятків будівель індивідуального призначення, в одній з яких зараз перебував Лусон, мов сіткою покривала планету, її моря й океани. Об’єднані в сектори, райони, осередки були часточками гігантського організму, діяльність якого строго регламентувалась і визначалась Оптимальною системою мобільних зв’язків. Усе життя цивілізації підпорядковувалось єдиній програмі розвитку Рести. Найменші відхилення у функціонуванні осередків умить оптимізувались, виправлялись, щоб не порушувати загальної гармонії. Однак ця рівновага, ідилія, що панувала на Ресті і постійно (лише тепер Лусон це збагнув) підкреслювалась, викликала у нього підсвідомий протест.

Кожен індивід фактично позбавлений індивідуальності. Всі працюють на систему, вдосконалюють її, доводять до абсолюту, гадаючи, що сенс життя у створенні ідеальної цивілізації, досягненні такого рівня, коли ні про що не треба буде турбуватися. Цивілізація повинна бути ідеально монолітним організмом.

Лусон багато в чому не погоджувався з такою моделлю цивілізації — одноманітною, позбавленою будь-яких ознак оригінальності, де навіть заняття спортом і відпочинок давали не радість, а лише необхідний заряд для нормального функціонування організму. Рафінований раціоналізм…

І коли мова зайшла про побачене в демонстраційному залі, Лусон зауважив, що подібний спосіб життя у нього особливого захоплення не викликає. Стереотипність мислення, стереотипність поведінки, стереотипність учинків.

Ола уважно подивилась на Лусона.

— Ти цікаво міркуєш, — мовила вона. — Колись дуже давно на Ресті виник конфлікт між тими, хто мислив нестереотипно, і предками тих, хто нині населяє планету. Ті, кому хотілося експериментувати з суспільством, шукати якихось особливих його форм, вирішили уникнути фатального конфлікту й полишили Ресту, вирушили на пошуки нових світів.

— А якби вони не полетіли? — запитав Лусон.

— Якби вони не полетіли, то це могло б обернутися трагедією для Рести.

— Отже, ті, що полетіли, виявилися розумнішими?..

— Поступливішими. А може, ти нащадок тих, хто полетів? — засміялась Ола.

Наступного дня вони вирушили в район Флор. Туди, де був знайдений Лусон. Він не заперечував. Чомусь був переконаний, що на тому місці згадає все.

Двомісний модуль помчав їх прозорою пневмотрасою з осередку Печ туди, де сходило жовте сонце.

— Про що думаєш? — запитала Ола, схиливши до його плеча голову.

Лусон мовчав.

— Не бажаєш спілкуватись? — вона потерлась носом об його куртку, присунулась ближче.

Лусон обняв її.

— Ніяк не виходить з голови цей мій брат, — обізвався нарешті.

— Чому ж ти відмовився з ним зустрітися?

— Не знаю… Я не вірю, що в мене є брат…

— Може, коли б ти з ним побалакав, багато що стало б на свої місця.

— Облишмо це… Принаймні на якийсь час. Я повинен сам дійти до дечого… Ти мені подобаєшся, Ола, — несподівано закінчив він і міцно пригорнув її до себе.

Ола не опиралась.

— Ти мені теж, — шепнула усміхнувшись. — А Реста тобі подобається?

Лусон не відповів.

— Тебе щось бентежить?

— Ні. Просто ти запитала таким тоном, ніби моя нога щойно ступила на поверхню Рести.

— Тобі так здається. Вигадуєш казна-що.

— Можливо…

— Сектор Амон, район Віланд, — оголосив зупинку робот.

Модуль спинився неподалік будівлі, що повторювала у найдрібніших деталях одну з бачених Лусоном рослин.

— Ти привезла мене в сектор Амон, оскільки якийсь рестянин назвався моїм братом і твердить, що я родом звідси, — осудливо мовив Лусон. — Мені незнайома ця місцевість.

— Заспокойся. Тут у нас пересадка. По обіді вирушимо в район Флор. А поки що я викличу модуль. Потім трохи погуляємо. Поблизу є один об’єкт, який, можливо, тебе зацікавить.

Вони зайшли в хол будівлі-рослини. Ола побігла до еліпсовидної зеленої панелі, а Лусон залишився стояти біля входу, зачудовано розглядаючи велетенські стіни-екрани, на яких пульсувало життя Рести. В холі було майже порожньо. Нараз Лусону здалося, ніби хтось дивиться на нього. Озирнувся. Але нікого не побачив.

Якийсь неспокій опанував ним. Не міг дошукатися причин хвилювання. Зображення на екранах запульсували, затанцювали.

Що коїться з ним? Липкий страх уп’явся в мозок.

Хто стежить за ним?.. Хто йде слідом?.. Що йому потрібно?..

Не піддаватися… Не піддаватися… Взяти себе в руки…

“Нарешті знайшли тебе. Йди за нами!”

• Предыдущая
• 40/62
• Следующая