Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 55

• Предыдущая
• 55/62
• Следующая

Не тямлячи себе від люті, я продовжував бити по воді уламком весла. Мусив помститися акулам, які вирвали в мене з рук єдину їжу. Було близько п’ятої години пополудні мого сьомого дня у відкритому морі. За кілька хвилин мала з’явитися зграя акул. Я відчував у собі силу після двох шматків, що встиг з’їсти, а гнів, спричинений втратою риби, спонукав до боротьби. На плоту було ще два весла. Я вирішив замінити пошкоджене акулою весло на ціле і продовжити битву з хижаками. Та інстинкт самозбереження переважив злість: я боявся втратити інші два весла — вони могли знадобитися в будь-який момент.

Надвечір’я було таке саме, як і в попередні дні. А от ніч спала темніша, ніж звичайно. Море розбурхалося. Мав піти дощ. Подумавши, що от-от з’явиться можливість роздобути прісну воду, я роззув черевики й зняв сорочку, щоб було куди її назбирати. Таку ніч на землі називають собачою. В морі її слід було б назвати акулячою.

Близько дев’ятої години подув крижаний вітер. Я спробував сховатися на дні плота, але марно. Холод проймав до кісток. Довелось натягти сорочку і взути черевики, примирившись з думкою, що дощ захопить мене зненацька і я не матиму, куди зібрати воду. Хитавиця була сильніша, ніж 28 лютого, коли сталася катастрофа. Пліт здавався шкаралупкою в розбурханому потемнілому морі. Я не міг заснути. Занурився по шию у воду, бо вітер ставав дедалі холодніший. Я тремтів. В якусь мить подумав, що не витримаю такої холоднечі, й почав робити гімнастичні вправи, аби трохи зігрітися. Але й це не допомогло. Я почувався знесиленим. Мусив міцно триматися за борт, щоб висока хвиля не потягла мене в море. Головою притулився до уламка весла, потрощеного акулою. Інші два лежали на дні плота.

До півночі шквал подужчав, небо стало темно-сіре, повітря вологе, але жодна крапля дощу так і не впала. Незабаром після дванадцятої велетенська хвиля — точнісінько така, як та, що змила геть усе з палуби есмінця, — підняла, наче шкурку банана, пліт, підкинула його вгору і вмить перевернула.

Я збагнув усе, коли вже борсався у воді, намагаючись виплисти, як у день катастрофи. Я плив відчайдушно, виплив-таки на поверхню і мало не вмер од жаху, не знайшовши плота. Бачив лише величезні чорні хвилі над собою і згадав Луїса Ренхіфо, кремезного чолов’ягу й непоганого плавця, котрий не зумів подолати відстань у два метри, щоб дістатися до цлота. Я втратив орієнтацію і шукав пліт у протилежному боці. А той спокійно погойдувався на хвилях за моєю спиною, за метр од мене. Двох помахів рук вистачило, щоб наздогнати його. Два помахи — це дві секунди, але вони здалися мені вічністю. Я так перелякався, що одним стрибком, захеканий, мокрий як хлющ, опинився на дні плота. Серце калатало в грудях, я задихався.

Я не міг поскаржитися на долю. Якби пліт перевернувся о п’ятій, мене б розшматували акули. А опівночі вони сплять. Надто коли море розбурхане.

Я опинився знову на плоту, міцно тримаючи потрощене весло. Все сталося так швидко, що всі мої дії були інстинктивні. Згодом згадав, що весло, падаючи у воду, вдарило мене по голові, і, занурюючись, я схопився за нього. Тільки це весло й зосталося на плоту. Інші два знесла хвиля.

Щоб не згубити хоча б цей уламок, я міцно прив’язав його одним з кінців, якими кріпився настил. Море лютувало. Та мені пощастило. Хтозна, можливо, якби пліт ще раз перевернувся, я не доплив би до нього. Розмірковуючи про це, зняв пасок і міцно прип’явся до кінців, що тримали настил.

Хвилі билися об борт. Пліт танцював у розбурханому морі, та я почувався певно, прив’язаний паском до настилу. Весло також було добре закріплене. Силкуючись, щоб пліт не перевернувся вдруге, я думав про те, що мало не залишився без сорочки й черевиків. Якби через холод я не сидів на дні плота, коли той перевернувся, — то зник би б морі, як ті два весла.

Цілком природно, що пліт перевернувся у розбурханому морі. Він зроблений з корка й зачохлений у непромокальну тканину білого кольору. Дно не зафіксоване, воно звисає з коркової рами, наче кошик. Пліт може перевернутися у воді, але дно негайно набирає правильного положення. Небезпечно лише загубити пліт. Тому мені здавалося, що, прив’язавшись до ґратчастого настилу, я не загублю пліт, хоч би він перевертався тисячу разів.

Я мав таки рацію. Та була ще одна непередбачена обставина: за чверть години пліт перевернувся вдруге. Спершу я відчув, що завис у холодному вологому повітрі, сильний вітер шмагав мене. Побачив перед собою безодню й збагнув, куди впаде перевернутий пліт. Спробував відплисти в інший бік, щоб урівноважити свій ковчег, але заважав пасок, яким я міцно прив’язався до настилу. Вмить зрозумів усе: пліт перевернувся. Я був на дні плота, прив’язаний до нього. Захлинаючись, марно намагався намацати руками пряжку, щоб відв’язатися.

У відчаї, проте стараючись не втратити присутності духу, силкувався розстебнути пряжку. Знав, що маю обмаль часу: не бувши виснаженим, міг протриматися під водою трохи більше вісімдесяти секунд. Я не дихав відтоді, як опинився на дні плота. Отже, минуло вже принаймні п’ять секунд. Рукою провів навколо стану і вмить намацав пасок. Ще через секунду знайшов пряжку. Вона кріпилася до ґратчастого настилу таким чином, що я мусив з допомогою другої руки зависнути над плотом, щоб не бути притиснутим до дна. Витратив багато часу, шукаючи, за що учепитися. Потім, докладаючи великих зусиль, зависнув на лівій руці. Правою намацав пряжку, швидко розстебнув її й розслабив пасок. Тримаючись за пряжку, знову впав на дно плота, продовжуючи чіплятися лівою рукою за борт, — і одразу відчув, що відв’язався. Легені розривалися. З останніх сил схопився обома руками за борт, щосили рвонувся вгору, все ще не дихаючи. Несамохіть своєю вагою знову перевернув пліт. І опинився під ним.

Я наковтався води. Горло, пересохле від спраги, палало. Та я не зважав на це. Головне — не випустити пліт. Мені вдалося висунути з води голову. Я вдихнув повітря. Сили скінчилися. Я не думав, що спроможуся видряпатись на борт. Але водночас боявся залишатися у воді, де за кілька годин перед тим спостерігав бенкет акул. Певний, що цього дня повинен зробити останнє зусилля, я — на межі можливостей — ухопився за борт і знесилено впав на дно плота.

Не знаю, скільки часу пролежав отак горілиць: в горлі пекло, стерті до крові пучки нестерпно боліли. Знаю тільки, що мене непокоїли водночас дві речі: я мусив дати спочинок легеням і пильнував, щоб пліт знову не перевернувся.

Засвітав мій восьмий день у відкритому морі. Ранок видався похмурий. Якби почався дощ, в мене б навіть не стало сили, щоб зібрати воду. Сподівався, що дощ підбадьорить мене. Проте з неба не впало ні краплі, хоча повітря було вологе, як перед зливою. Море вдосвіта лишалося розбурханим. Не вгамувалося воно й після восьмої ранку. Та вже визирнуло сонце, і небо зробилося синім.

Знесилений, я перегнувся через борт і випив кілька ковтків морської води. Тепер я знаю, що вона не шкодить організмові. Але тоді ще не розумів цього й зважувався пити, коли вже не міг більше витримати біль у горлі. Якщо сім днів не пити води, зовсім по-іншому дається взнаки спрага: гострий біль відчуваєш у горлі, в грудях, а надто під ключицями. Ти задихаєшся, і морська вода полегшує цей біль.

Після шторму море вдосвіта стає синє, мов на картині. Неподалік од берега погойдуються на хвилях стовбури й коріння дерев, вирваних бурею. Чайки знову літають над морем. Того ранку, коли вітер ущух, поверхня води набула металевого блиску, пліт продовжував повільно рухатися по прямій. Легкий бриз наснажив моє тіло й дух.

Велика чайка — стара, з темним пір’ям — кружляла над плотом. Я вже не сумнівався, що земля десь близько. Чайка, яку я впіймав за кілька днів перед тим, була молода. В такому віці літають ці птахи дуже далеко. Їх можна побачити за багато миль від берега. Але стара чайка, велика й важка, що кружляла над плотом на восьмий день мого плавання, була з тих, що не відлітають на сто миль. Я відчув приплив свіжої сили. І, мов, у перші дні, став вдивлятися в обрій. Зграї чайок наближалися звідусіль.

• Предыдущая
• 55/62
• Следующая