Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 61

• Предыдущая
• 61/62
• Следующая

— Авієтка зараз доставить вас до Картахени. Там на вас чекає ваша сім’я.

Ніколи б не подумав, що людина може перетворитися на героя лише тому, що десять днів пливла на плоту, потерпаючи від голоду й спраги. Але ж я не мав іншого виходу. Якби пліт був оснащений, з запасом питної води, галет, компасом і снастями для рибальства, я так само лишився б живий. Та є одна різниця: до мене не ставилися б, як до героя. Отже, в даному разі героїзм полягає тільки в тому, що я за десять днів не помер від голоду й холоду.

Мене запитують, що відчуває герой. Не знаю, що відповісти. Я, приміром, почуваюся так само, як і раніше. Я не змінився ні внутрішньо, ні зовні. Сонячні опіки вже не болять. Рана на коліні затяглася. Я той самий Луїс Алеханд-ро Веласко. От і все.

Змінилися люди. Друзі стали ще більшими друзями. Вороги, хоч не думаю, що вони в мене є, зробилися, мабуть, більшими ворогами. Впізнавши на вулиці, мене розглядають, мов дивну тварину. Тому я не ношу форми, очікуючи, коли люди забудуть, що я десять днів плив на плоту без їжі й питва.

Найперше, що відчуваєш, зробившись великим цабе, ніби людям вдень і вночі за будь-яких обставин подобається вислуховувати, як ти розповідаєш їм про самого себе. Я зрозумів це у картахенському госпіталі для військових моряків, де перед моєю палатою поставили вартового, щоб ніхто не міг заговорити зі мною. Через три дні я вже цілком одужав, але не міг вийти з госпіталю. Знав, що коли мене звідти випустять, доведеться переповідати всім свою історію: вартові казали мені, що з усієї країни поприїздили журналісти, щоб робити репортажі й фотографувати мене. Один з них, який мав довжелезні — сантиметрів з двадцять — вуса, зробив більше п’ятдесяти знімків, та йому заборонили ставити мені запитання.

Інший, сміливіший, переодягнувшись у лікаря, ошукав вартового і пройшов до моєї палати. Він здобув блискучу й заслужену перемогу, але змарнував час.

У палаті дозволялося бути тільки моєму батькові, вартовим, лікарям та санітарам госпіталю. Одного дня увійшов лікар, якого я досі не бачив. Молодий, у білому халаті й окулярах, з фонендоскопом. Він з’явився несподівано, не зронивши ні слова.

Черговий унтер-офіцер здивовано дивився на нього. Попросив показати документи. Молодий лікар обшукав усі кишені, знітився й сказав, що забув їх. Тоді черговий унтер-офіцер заявив, що тому забороняється розмовляти зі мною без спеціального дозволу начальника госпіталю. Вдвох вони пішли до начальника. Повернулися через десять хвилин.

Черговий унтер-офіцер зайшов перший і попередив:

— Йому дозволено обстежити вас протягом п’ятнадцяти хвилин. Це психіатр із Боготи, хоча мені здаєтьсй переодягненим репортером.

— Чому вам так здається? — запитав я.

— Він надто переляканий. До того ж, навіщо психіатру фонендоскоп?

А проте він десять хвилин розмовляв із начальником госпіталю. Йшлося про медицину, психіатрію. В розмові вони вживали дуже складну медичну термінологію і швидко досягли згоди. Тому він і одержав дозвіл поспілкуватися зі мною протягом п’ятнадцяти хвилин.

Коли молодий лікар знову увійшов до палати, мені, мабуть, після застереження унтер-офіцера теж здалося, що переді мною не лікар. Не скидався він і на репортера, хоча, правду кажучи, доти мені не доводилось бачити жодного репортера. Він нагадував швидше переодягненого священника. Відвідувач, здавалося, не знав, з чого почати. Насправді ж він думав про те, як спекатися чергового унтер-офіцера.

— Дайте мені, будь ласка, аркуш паперу.

Можливо, лікар гадав, що унтер-офіцер піде по папір до канцелярії. Але той мав наказ не залишати мене. Тож не пішов нікуди, а визирнув у коридор і прокричав:

— Негайно принесіть чистого паперу.

За хвилину принесли папір. Збігло більше п’яти хвилин, а лікар досі не поставив мені жодного запитання. Лише після того, як принесли папір, він розпочав обстеження. Простягнув мені аркуш і попросив, щоб я намалював корабель. Я намалював корабель. Тоді він попросив, щоб я підписав малюнок, — я виконав його прохання. Потім він зажадав, щоб я намалював сільський будинок. Я дуже старався, домалював навіть платанове дерево поруч із будиночком. Він попросив, щоб я поставив свій підпис і під цим малюнком. І тоді я переконався, що це й справді переодягнений репортер. Проте відвідувач запевняв, що він лікар.

Коли я скінчив малювати, він уважно оглянув малюнки, щось пробубонів і став розпитувати про мої мандри. Унтер-офіцер втрутився й нагадав, що подібні запитання заборонені. Тоді він оглянув моє тіло, як це звичайно роблять лікарі. Руки в нього були холодні мов крига. Якби унтер-офіцер доторкнувся до них, то викинув би відвідувача з палати. Та я промовчав, бо його переляк і те, що він, мабуть-таки, був репортером, викликали в мене симпатію. Перш ніж скінчилися дозволені п’ятнадцять хвилин, відвідувач кулею вискочив з палати, прихопивши малюнки.

Що тут зчинилося наступного дня! Малюнки з’явилися на першій сторінці “Ель Тьємпо” з позначками й підписами. “Я був тут” було надруковано під стрілкою, що вказувала на один з містків на палубі. Це була неправда, бо я тоді був не на містку, а на кормі. Але ж малюнки були мої.

Мені сказали, що я можу виправити помилку. Спростувати. Це видалося мені безглуздям. Репортер, який переодягся в лікаря, щоб проникнути у військовий госпіталь, викликав у мене захоплення. Якби він дав мені зрозуміти, що насправді є репортером, я придумав би, як позбутися унтер-офіцера. Адже того дня я вже мав дозвіл розповідати про своє плавання.

Пригода з переодягненим репортером наштовхнула мене на цілком очевидну думку, що газети виявляють цікавість до мого десятиденного плавання. Цікавість була загальна. Друзі не раз просили переповісти їм мою історію. Коли я, майже повністю одужавши, прибув до Боготи, то пересвідчився, що життя моє зазнало змін. Мене з почестями зустрічали в аеропорту. Президент республіки вручив нагороду. Привітав мене з подвигом. Мені надали звання кадета.

Крім того, тепер я мав те, на що й не розраховував: пропозиції від різних видань. Я був дуже вдячний своєму годиннику, який точно йшов під час моєї одіссеї. Та не сподівався, що це прислужиться якось фабрикантам годинників. Проте вони подарували мені п’ятсот доларів і новий годинник. За те, що жував жуйку певного гатунку й повідомив про це в рекламі, я одержав тисячу доларів. Доля судила, щоб за іншу рекламу фабриканти взуття заплатили мені дві тисячі песо. За те, що моя історія транслювалася по радіо, мені дали п’ять тисяч. Я ніколи не уявляв, як це вигідно, — десять днів потерпати від голоду й спраги у відкритому морі. Але ж так воно є насправді: за цей час я одержав майже десять тисяч песо. А проте й за мільйон не згодився б, щоб усе повторилося знову.

В моєму житті героя немає нічого особливого. Я прокидаюся о десятій ранку, йду до кав’ярні, щоб погомоніти з друзями, або до якоїсь редакції, де на основі моїх пригод розробляють нову рекламу. Майже щодня ходжу в кіно. І завжди з подружкою. От тільки ім’я подружки не можу відкрити, бо воно зарезервоване.

Щодня одержую звідусіль листи. Пишуть незнайомі люди. З Перейри я одержав предовгу поему, підписану ініціалами X. В. К., — в ній згадуються плоти та чайки. Мері Едресс, котра замовляла месу за упокій моєї душі в той самий час, коли я плив навмання в Карібському морі, часто пише мені. Вона надіслала свій портрет із дарчим написом, відомий уже читачам.

Я розповідав свою історію по телебаченню й по радіо. Крім того, переповідав її друзям. Переповів її одній старій удові, яка запросила мене до себе й показувала товстезний альбом з фотографіями. Дехто каже мені, що вся ця історія суцільна вигадка. І тоді я запитую цих людей: що ж я тоді протягом десяти днів робив у морі?

• Предыдущая
• 61/62
• Следующая