Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 17
- Предыдущая
- 17/60
- Следующая
Є в Ханої храм сестер Чинг, які жили ще в сорокові роки першого століття нашої ери. Сестри підняли повстання проти іноземних поневолювачів, звільнили рідну землю й утворили королівство. Обидві Чинг ревно дбали про розквіт свого народу. Була створена могутня армія, якою командували вісімдесят п’ять воєначальників, а серед них і жінки. Країні доводилося вести безперервні війни. В одній із них — проти військ ханьського полководця Ма Юаня, — що тривала чотири роки, загинуло сорок тисяч в’єтнамців. Коли ж останні загони армії відступили перед завойовниками, сестри Чинг кинулися зі скелі в гірський потік. У пам’ять про них і був споруджений цей прекрасний храм. Але в 1287 році його спалила монгольська орда Тог-хана. Проте народні святині не гинуть — і в’єтнамський народ через багато літ відбудував храм сестер Чинг, своїх національних героїнь.
Багато в’єтнамських пам’ятників та легенд присвячено ідеї боротьби проти загарбників. А їх стільки пройшло по багатостраждальній землі цього народу! Майже в центрі Ханоя розкинулося рідкісної мальовничості озеро Повернутого Меча. Легенда, яка пояснює цю назву, переносить нас на півтисячоліття в глиб історії, коли ловив рибу на озері простий рибалка Ле Лой. Одного разу щось ударило в днище човна й мало не перекинуло його. Ле Лой побачив величезну черепаху, яка людським голосом побажала йому успіхів, перемог і віддала рибалці диво-меч. Ле Лой здолав численні полчища ворогів. Він очолив армію, а згодом і всю державу. Якось він плив з багатим почтом по озеру, знову виринула черепаха, штовхнула човен, і меч, що його тримав у руках Ле Лой, упав на дно озера. З того часу він лежить там, але при потребі, мовиться в легенді, черепаха знову вручить його народу для оборони своєї незалежності.
Привітні ханойці підходили до нас на вулицях, радо віталися, намагаючись правильно вимовити російське “здравствуйте”, додаючи легко і радісно “льєн-со” — “радянська людина”. Цю атмосферу дружнього тепла ми відчували скрізь, де нам довелося побувати.
Мабуть, немає більше жодної столиці держави, де б основним видом транспорту був, як у Ханої, велосипед. Півмільйона велосипедистів на півтора мільйона мешканців! Складається враження, що не їдуть на велосипедах тільки в’єтнамки, які граційно несуть на коромислі дві корзини рису. До речі, в’єтнамці люблять порівнювати свою країну з цими двома корзинами рису на коромислі. І справді, коли глянеш на карту, то побачиш, що це не випадкова асоціація. Північ В’єтнаму, Бакбо, нагадує одну корзину, південь, Намбо, — іншу, а центральна частина країни, Чунгбо, — коромисло.
Нині інтенсивно розвивається в’єтнамська промисловість. Досить сказати, що зараз у Ханої 300 тисяч робітників, а до революції тут було кілька невеличких напівкустарних підприємств. Але більшість в’єтнамців-селяни. Тільки ми виїхали автобусом із столиці по дорозі в Хайфон, як відразу опинилися в іншому світі, світі сільсько” праці. Акуратні поля — яскрава зелень рису на блакитному тлі води. І скрізь схилені постаті селян — догляд за рисом дуже трудомісткий процес. Врахуймо й те, що надворі, навіть увечері, спекотно. Звичайно, в’єтнамця від прямих сонячних променів захищає його бриль із рисової соломи — “нон”, але треба мати неабияку витривалість, щоб день у день працювати по коліна у воді на рисових чеках.
Наша дорога вела через смарагдові поля до річки Червоної. Перетинали ми її по старому мосту, але поряд підносилася вже майже закінчена сталева конструкція моста Тханглонг — важливого об’єкта радянсько-в’єтнамського співробітництва. Ця споруда повністю розв’яже проблему переправи через річку Червону.
До самого Хайфона ми милувалися розкішшю тропічної флори. Серед екзотичних пальм, бамбукових зарослів, різноманітних квітів виринали такі, як і на Україні, плакучі верби та дерева, схожі на тополі. В’єтнамці дуже люблять природу, боготворять її. Досить сказати, що більшість жіночих імен у них пов’язані з назвами квітів та дерев. Найшанованіша в народі рослина — священне дерево баньян, один з видів фікуса, під яким, за переказами, любив самозаглиблюватися Будда. Попри те, що три чверті території країни займають гори, В’єтнам — високорозвинена аграрна країна. В долинах річок, куди повені надносять родючий мул, вирощують сільськогосподарські культури.
Хайфон — важливий морський порт В’єтнаму. Прибули ми в місто надвечір і їхали вулицями, немов оздобленими обабіч світлячками: просто неба стоїть стіл-другий, на якому засвічено маленький каганець. Довкола цього вогника сидять кілька чоловік, п’ють чай, обмінюються новинами… Такі ж вогники бачимо крізь розчинені вікна будинків. Виявляється, в кожному в’єтнамському будинку є сімейні олтарі предків. На звичайному столі розставлено ритуальні предмети, лежать таблички з іменами предків. У вазі-курильниці тліють ароматичні палички. Поруч у спеціальній чаші дари предкам — фрукти, квіти. В деяких сім’ях сюди ж кладуть грубенький пагон цукрової тростини, що має слугувати за ціпок предкам дуже похилого віку. Коли вже в Дошоні, невеличкому місті на березі Південно-Китайського моря, я розпитував Кхієма, керівника самодіяльного вокально-інструментального ансамблю, що виступав з концертом перед радянськими туристами, про цей народний звичай, він пояснив мені його просто і мудро: “Не можна збудувати майбутнє, якщо забудеш тих, хто жив і працював до тебе. Тільки священна пам’ять про діла предків здатна привести цілий народ до кращого життя”. Сам Кхієм у своєму житті встиг і повоювати з американськими агресорами, і закінчити вуз у Москві. А тепер навчає в’єтнамських дітей.
А вони, діти, як і всюди, — жваві, меткі, веселі. Чорні оченята випромінюють непідробну цікавість — адже ми були першими радянськими туристами в Дошоні.
Самодіяльні артисти хвилювалися на імпровізованій сцені, яку з усіх боків оточили глядачі. Та в їхніх піснях, граціозних танцях неначе визвучувала гордість: “Ми вибороли незалежність, ми — вільні. Все інше ми збудуємо своїми руками. Так буде, і дуже скоро”.
Море в тропіках не таке прозоре та блакитне, як наше Чорне, — десятки річок, і серед них могутня Хонхга, наносять багато мулу. Але воно для нас нечувано тепле. У В’єтнамі не буває холодів, хоча на півночі країни зрідка на день-другий з’являється й мокрий сніг. При одинадцяти градусах тепла припиняються заняття в школах, а при десяти — у вузах…
Ось і завершилося наше коротке знайомство з В’єтнамом. Ми повернулися до Хайфона, де на нас чекав океанський теплохід “Фелікс Дзержинський”. Опівночі приплив підняв воду в річці Червоній, і ми вийшли в море. Шлях наш лежав до Таїланду.
Океан, бувало, разюче мінявся буквально за хвилини. Могло світити палюче сонце на вицвілому небі, де погляд не зауважить ані хмарки. І раптом, як стій, воно розверзалося зливою. А за кілька хвилин — знову палюче сонце і палуба теплоходу стає сухою.
Годинами можна було спостерігати за мінливою грою барв океанської води — від світло-бурштинового до темно-синього вся гама відтінків творила якусь дивовижно зачаровуючу кольорову мелодію океану. Подеколи неподалік пароплава несподівано виблискувало могутнє тіло акули. Летючі риби зграйками випорскували з води і віялом розсипалися по водяній поверхні. Мартини летіли слідом за кораблем, очевидно, підбираючи приглушену рибу. Дрібні якісь пташечки метушливо перескакували на щоглах. Поважні ж крупні птахи подовгу висіли над кораблем, вибираючи собі місце. І перепочивали вони довше за дрібноту, а потім, враз змахнувши могутніми крилами, віддалялися в бік відкритого океану.
Часом ми доволі близько наближалися до гористого в’єтнамського берега, і тоді птахів над кораблем з’являлося більше, а летючі риби на якийсь час зникали.
А як передати відчуття, коли надвечір з обрію зникли навіть ледь видні обриси в’єтнамського побережжя — морський шлях заглибився в океан. Він уже лежав не синьою рівниною, почали дедалі вище горбитися грізні темно-зелені хвилі, з усієї сили наскакуючи на корабель. Кілька невеликих рибальських суден поспішали до берега. Вітер пронизливо свистів у щоглах. Він був аж гарячим, цей вітер. Починався шторм. І тут ми відчули що наш могутній океанський лайнер чимось схожий на тріску, що попала в розбурхану стихію. Могутні удари хвиль розгойдували його настільки, що із задертої корми ти, як з гори, дивився на ніс корабля. Лише над ранок стишився десятибальний шторм.
- Предыдущая
- 17/60
- Следующая
