Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 26

• Предыдущая
• 26/60
• Следующая

Я був двічі одружений і бував близький з іншими жінками, та ніколи і ні з ким мені не було так гарно, як із Іветт. Я був у неї перший, та все одно у неї все це виходило якось краще, ніж в інших. Нею керував якийсь особливий інстинкт.

Але Іветт, яку я фотографував на тлі так і не знайдених мною “фалічних елементів у декорі”, була зовсім іншою, і дочка її Жюстін, сфотографована на тому ж тлі, була схожа на Іветт нинішню, а не колишню. Не змінилася тільки мати Іветт, пані Пуапель.

Дивина. Адже коли я вперше з нею зустрівся, вона здавалася мені дуже старою жінкою, а тим часом їй, очевидно, тоді ще не було й сорока. Тепер я набагато старший, ніж вона була в той час. Треба мені частіше про це згадувати, особливо у тих випадках, коли мої асистентки показують мені свої красиві коліна й дивляться вологими і безмежно відданими очима з блакитними білками. У них не буває жовтизни в білках. У них печінка, як в акул. І гострий зір. Та все ж, може, вони бачать мене таким, якою я бачив пані Пуапель, коли вона перев’язувала мені плече.

Вона тоді була акушеркою, жінкою, яка встромляла в землю заступ на своєму городі за будинком і, сполоснувши руки, йшла до породіллі; акушеркою вона зоставалася й досі, і город за будинком був той самий, та заступ у землю вже встромляла Іветт перед тим, як піти до ліцею, де вона викладала хімію.

Хтозна, як би склалося моє життя, колії б я вчинив відповідно до вимог сумління, коли б не зумів упоратися із цією печією під пупом і повернувся до Іветт. Може, це я викладав би у ліцеї хімію, день у день віддаючи свій час городу та ліцейському хімічному кабінету, бо я теж хімік, але інших, так би мовити, масштабів: я директор інституту, академік, відомий у вчених колах далеко за межами Франції, загалом, як каже моя менша дочка, “важлива персона”. І чоловік Іветт, якого, як мені здається, тільки я зову паном Леннеком, а всі, незважаючи на вуса, звуть просто Жаном-Люком, прагне триматися зі мною, як із рівним, та сам він не почувається рівним, і тому розмовляти з ним справжня кара. Втім, можливо, я на неї цілком заслуговую, особливо, коли врахувати, що йому, напевно, відома історія моїх взаємин з Іветт.

— А тепер, — хрипко сказав пан Леннек, зазираючи у путівник, — ми подивимося видатний витвір бретонської архітектури — церкву Сент-Мелен, що була збудована в 1715 році на місці набагато більшої кам’яної церкви 1086 року.

— Гаразд, — одразу погодився я, хоч цю церкву я б хотів подивитися без них.

Мене цікавило зовсім не те, що меншу церкву збудували на місці більшої, а в принципі, мабуть, треба було чинити навпаки. Просто я вже бачив цю церкву. Я пробирався до неї від узбережжя, поранений, через якесь кладовище, і тоді вона мені здалася схожою на величезний танк, що повзе з горба униз, на мене. Втім, сучасна фізика, а особливо науки, що вийшли з кібернетики, як семіотика чи структуралістика, привчили нас до думки, що багато чого залежить від точки зору і стану спостерігача. Мені хотілося дійти до церкви Сент-Мелен тією самою дорогою, якщо тільки я зумію її відшукати.

Я сказав, що я тут, так би мовити, турист, а в них, напевно, свої справи, що далі я з допомогою путівника зумію і сам розібратися в тонкощах бретонської архітектури. На мій подив, і сама Іветт, і її чоловік, пан Леннек, несподівано легко зі мною погодилися, взявши з мене обіцянку не запізнюватися на обід. Щоправда, Жюстін, спокусившись можливістю відтягти час, коли доведеться сісти за уроки, спробувала було піти зі мною, та я рішуче заперечив, нагадавши про близькі іспити і підсолодивши пігулку обіцянкою влаштувати ввечері змагання — хто з’їсть більше морозива.

Жюстін усміхнулася у відповідь вдячно й розчулено, я б сказав, навіть якось неадекватно до тих радощів, які б могло викликати виконання моєї обіцянки.

Це зі мною вже не вперше. Останнім часом люди немов подобрішали, стали уважніші одне до одного, легше вибачають помилки. Можливо, це пояснюється тим, що поступове піднесення загального життєвого рівня спричинилося до таких зрушень у сфері людських взаємин. А можливо, річ просто в мені, в точці зору спостерігача і його стані.

Чи тому, що я не знайшов точки, з якої дивився колись на церкву Сент-Мелен, чи тому, що я був інший, але нічого подібного до танка в цій церкві я тепер не помітив. Я довірився стежці, та, очевидно, протоптали її місцеві хлопчаки, вона мало пасувала моєму вікові, бо круто бралася вгору глинистим схилом, і в глині я помітив якісь кістки. Мені здалося навіть, що це людські ребра, — адже тут і раніше було кладовище, і ховати на ньому людей почали принаймні не пізніше 1086 року, коли тут стояла велика кам’яна церква, згадана в путівнику.

Потім я вийшов на це кладовище з нерівними гранітними плитами на старих могилах. Я пішов по стежці над урвищем і раптом помітив, що біля однієї з могил свіжа глина і в ній ніби щось ворушиться.

Я підійшов, зазирнув у яму, яка вела кудись убік, і побачив, що у землі повільно рухається дивна істота, яка, як мені’ здалося, щось жує брудним ротом. Мені важко описати цю істоту через те, що вона була перемащена землею. Найбільше вона скидалася на людський зародок, яким його зображують у книжках з анатомії або для чогось тримають у банках зі спиртом. Та вона була більшою, мабуть, із метр завдовжки. Шкіра брудно-сірого кольору була замурзана, очей не видно, а щелепи рухалися.

Що вона їла?.. Я ніколи не був особливо гидливим, але тут я з відразою відскочив і поспіхом, раз у раз оглядаючись, подався геть. Я вже не пішов до церкви Сент-Мелен, а обминув її, спустився на вулицю і повільно, долаючи задишку, попрямував до оселі Іветт.

“Що ж це таке? — думав я. — Собака?.. Ні, на собаку це було зовсім несхоже. І що воно там жерло?.. Тьху, яка гидота… А може, мені це просто привиділося?”

Досі у мене жодного разу в житті не було ніяких галюцинацій. Та врешті-решт з людиною все колись трапляється вперше. І хоч мені здавалося, що я дуже чітко бачив цю дивну і бридку білувато-сіру істоту з брудними плямами, з короткими відростками замість лап, скручену, як хробак у яблуку, я думав, що, коли б це і була галюцинація, вона, мабуть, залишила б у мене таке саме відчуття реальності баченого.

Треба було повернутися й подивитися ще раз, та на саму лиш думку про це я наддав ходи.

— Зголодніли? — спитала Іветт. Вона тепер інколи говорила мені “ви”, а інколи “ти”. — От і добре. У нас сьогодні мушлі з сиром сен-жак. Як прогулялися?

— Добре, — відповів я.

— Після прогулянки зовсім інший апетит, — зауважила мати Іветт пані Пуапель.

Справді, після цієї прогулянки у мене був зовсім інший апетит — сама думка про їжу викликала в мене огиду. До того ж у кімнаті стояв сильний запах Лярусса, і цей запах для мене асоціювався з тим, що я побачив, або з тим, що мені здалося, ніби я побачив на старому кладовищі.

Великі зміни сталися в цьому будинку. На стінах нові шпалери з якоїсь синтетичної плівки, схожої на гобелен. На голій колись підлозі — справжній турецький килим, нова люстра, нова бронзова гратка у каміні замість старої, чавунної, телевізор з великим екраном. І лише одне, мабуть, лишилося незмінним — книжкова шафа, на полицях якої і тоді вже стояли всі сімнадцять грубих томів Великого всеосяжного словника XIX століття Лярусса, які так само сповнювали дім запахом старого паперу й перегнилого клейстеру.

І все ж я пообідав і розпив з паном Леннеком півпляшки кальвадосу, чого я собі вже давно не дозволяю, а потім Іветт запропонувала мені відпочити. Вони надали мені маленьку кімнату, очевидно, переселивши з неї на цей час Жюстін.

— Тобі тут не жорстко буде? — спитала Іветт, потицявши кулаком у новеньку накрохмалену білизну, якою було застелене, очевидно, спеціально для мене, вузьке залізне^ ліжко.

— Ні, — відповів я. — Дякую.

Ввійшла пані Пуапель з глечиком і великою порцеляновою чашкою.

— А це, — сказала вона, — домашній сидр. Жан-Люк нас так привчив, що й ми тепер усі п’ємо сидр.

• Предыдущая
• 26/60
• Следующая