Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 31

• Предыдущая
• 31/60
• Следующая

— Дозволь, сину Мілія, взяти твоє весло. Від сидіння мліє тіло моє і кров холоне. Хай потруджуся трохи, а ти спочинь.

Засоромився Валай — незручно стало. Може, це князь жаліє його — наймолодшого в дружині? Але ж він зовсім не стомився. А силою вже мірявся з багатьма воями і здужував їх у грі-двобої. Тільки ж князеві не став заперечувати, мовчки поступився місцем, спостерігаючи, як пожвавішали веслярі, заохотилися, і князь старався не відстати у різких і дружних помахах, їхня лодія попливла швидше від інших. Тим часом сонце відгострило промені, з високості почало ще дошкульніше шпигати тіло. У гребців залисніли спини, смага зліплювала губи, хотілося пити, а старий князь нахилявся вперед-назад, наче й не висіло над ним Троянове[3] світило.

Побарилася втома, а все ж з’явилася. Князь знову покликав Валая, і той з радістю схопився за весло, бо сором за своє ледацювання жалив гірше від проміння. Тепер уже державні розмисли обсідали князеві голову, що аж хилилася на груди, а він не помічав того, як не помічав і гребців, які без упину гнали свої лодії до Царгорода.

“Чи то вже важко здогадатися мені, чого так настирно запрошує в гості імператор Юстиніан? Зустріне з почестями, як друга і брата. Бо хоче мати спільника… Бо думає про свою державу. А хіба я не думаю про свою? Слава Сварогові, місто добре захищене горами, лісами і ріками. Тільки ворог підступніший за дикого звіра, проникне хащами, припливе водою, вилізе на найвищу вершину. Треба, треба дбати про власну міць і про оборону. І ще на далеких підступах зустрічати ворога, а не тоді, коли він вдереться у твій дім. Захоче, звісно, захоче Юстиніан[4] намовити мене супроти склавинів, турбуючись про свою безпеку. Якщо вже згоду на дружбу даватиму, то хай по дружбі передасть мені Турріс[5] на Дунаї і ближні землі, щоб сила наша звіддаля ворогів лякала… Ми ж імператорові маємо чим догодити, землі наші багаті, торгувати з нами — діло праведне і розумне. І в дружбі добрій жити, може, й справді нам велено…”

Ще не зійшли зорі з нічного неба, хіба ледь зблідли, а Кий непомітно зник з княжого двору, майже наосліп спускався з гори, хоча ноги відчували знайому стежину. Внизу, де стояли густі хащі, заклякла така темінь, що Кий на мить зупинився, глянув на зорі і визначив: до світанку таки недовго. Поки перепливе Данапр[6] і покладе дарунки біля священного дуба,[7] вже й збереться люд на тому березі. В одній руці тримав спис, у другій ніс пожертвування — смажене м’ясо вепра: вчора разом зі Щеком вполював його.

З хащі війнуло сирістю, поруч злякано стрепенулися сонні птахи — голосу не подали, знову зачаїлися в гущавині. Скоро опинився біля Почайної, яка визбирувала і клала на дно останні зорі. Виплетені з лозової кори постоли намокли, але ноги не відчували холоду. Кий перекинув човен-довбанку, прив’язану до молодої вербиці, взяв одяг, в якому рибалив чи полював, і відштовхнувсь од берега. Стояв, не боячись, що верткий човен може перехилитися; тихо, без сплеску, кермував упоперек течії. Почайна вистелилася поміж дубами й вербами, наче в’їжджена дорога, текла повільно, мовби й не мала бистрини, а лагідно тулилася до суворого батька Данапра.

Кий залишив довбанку в прибережному лозняку, навіть не прив’язавши. Став поспішати — схід яснішав і рожевів. Уже не шукав очима знайомої стежки, а йшов навпростець, аби швидше дістатися Данапра. Відчував збудження, як завжди перед тим, коли брався за весла, щоб здолати широчінь могутньої ріки. Прихована сила починала лоскотати м’язи. Для Данапра він з братами Щеком і Хоривом змайстрував інший човен, великий і міцний, щоб не могли перекинути ніякі хвилі, коли гніватиметься ріка, а Кий схоче випробувати свою вдачу.

Цього човна він ледве зіштовхував з піщаного берега, зарослого кущами шелюги. І вже не з такою легкістю, як довбанку на Почайній, розганяв його на воді. Однак мав від того неабияке задоволення: напружувалося все тіло, як човен виходив на бистрину і треба було не дати йому спливти донизу. Тоді загрібав майже супроти течії, і мовчазна боротьба могла тривати довго — аж до виснаження. Але сьогодні Кию не доведеться вивіряти свою силу, він хотів якомога швидше перепливти Данапр і вже пішки дійти до священного дуба. Потім забере Мілія, який напевне ж узяв на торг до князевого міста ті вироби, що дуже хвалився ними перевізникові. Мілій — великий майстер. З дерева і кісток тварин, з піску і глини вміє виготовляти іграшки і посуд, якого не мають навіть заморські гості. “Мілія треба було б запросити до свого двору, хай би навчав людей моїх гарному ремеслу”, — думав Кий, дужче й дужче розганяючи човен.

На галявині, де стояв дуб, вже було світло, темінь сховалася між дерев, і зорі зникли в небі, лише найяскравіші блимали ще осиротіло. Десь за деснянськими луками і лісами поспішливо викочувалося сонце, засвічувало над землею новий день. Кий легко розпізнав вепрячі ікла, вбиті у стовбур дуба, — вони біліли рівними рядами аж під гіллям, що шукало простору в своєму могутньому зрості.

Потім устромив спис у землю, поклав дарунок священному дереву і рушив назад. Мілій і ще двоє чоловіків уже стояли біля човна.

— Трояяової ласки тобі, Дане-перевізнику, — сказали радо й заметушилися біля виплетених із лози кошиків.

— Вам теж погожої днини і багатого торгу, — відповів на вітання. — Чим звеселите людей князевих і гостей заморських?

— А вони вже прибули? То зможемо й ми подивувати жон та дітей наших гостинцями незнаними? — пожвавішав Мілій.

— Чужий товар купуйте, але й своїм хваліться, — усміхався перевізник, ладнаючи весла в уключини.

— Гарний товар не вимагає словесної оздоби, — відповів Мілій. — Те, що не соромно показати, негоже вихваляти.

— А показати є що? — Перевізник уже правив на середину ріки. — Вчора моя сестра бігала на торг, бачила крам візантійців. Каже, злота й срібло очі сліпило, таких прикрас ще не було ні в кого.

— Ото, Дане, я теж дещо задумав, — обізвався Мілій, обережно тримаючи на руках чималий згорток. — Піду до князя вашого, про срібло-злото говорити буду… Хочу сам спробувати кувати-плавити. Здається мені, що змудрую вироби не гірші від заморських. Не ті, що з піску і глини…

Знизу, від гаїв і річок, дмухав легковій, веселе сонце наближалося до гір, до князевого двору, де по обидва боки високої горожі більшало руху, пожвавлення, — заворушився люд у денному клопоті. Тепле проміння й ранковий легіт пестили обличчя Либеді, вона мружилась, а вії тремтіли, бо зблиски роси на листі, травах і квітах зманювали очі — аж боляче ставало. Зарошений і стомлений піднімався Кий крутою стежкою, подеколи поривався бігти, але вчасно стримувався: в руках був Міліїв подарунок, отой чималий згорток, який він боявся поставити на дно човна поміж лозових кошиків.

— О князю-брате! — зраділа Либідь, кинувшись назустріч. — Ти знову не ночуєш удома? Де, як приблуда, сновигаєш — в лісах чи горах? Тільки сонце навертає тебе додому. І що за одяг на тобі, князю?

— Ну, ти ж упізнала мене, сестрице, навіть у такому вбранні. Приймай дарунок!

— Невже ти з торгу? Не соромився піти на люди в оцім лахмітті?

— Не гнівайся, сестро. Скажи направду, чи до вподоби амфора?

— Ой, справжнє заморське диво! Тільки мені… навіщо? Лише у княжім домі їй, брате, місце.

— Повіриш, сестро, не з-за моря — з-за Данапра, з того берега, що нам видніє дібровами, привезена ця амфора. Живуть там рукодільці-майстри, яких ми гаразд не знаємо. На ганьбу свою. Тим часом, як діти, радіємо всьому, що прибуває знизу Данапром. А треба честь і славу землі нашої не тільки зброєю відстоювати, а й умінням виготовляти з бронзи, каменю й глини речі, які звеличують дух та розум людський.

Однак думи князеві в кілька наступних днів снувалися навколо високих запросин. Прибули з Візантії гордливі посли, передали бажання імператора Анастасія Декора відвідати його славний Царгород і повести розмову про свої землі і землі сусідів, про оборону від ворогів таємних і відомих. Вирішував князь: негайно збиратися чи зачекати, добре зваживши, на яку угоду пристати, а що заперечувати, піклуючись про майбутнє своєї держави.

• Предыдущая
• 31/60
• Следующая